Як у Старокостянтинові врятували цукровий завод

На початку 2000-х років над Старокостянтинівським цукрозаводом «висіла» загроза повної зупинки. «Підприємство упевнено рухалося до свого безславного кінця і неодмінно повторило б долю кількох подібних заводів Хмельниччини, які були порізані новими власниками на металобрухт». Це – цитата з публікації у газеті «Подільські вісті» 2005 року. Саме її ми сьогодні аналізуємо у нашій рубриці «Гортаючи старі підшивки», яка вже, до речі, виходить 30 раз.

У 2005 році Старокостянтинівський цукровий завод працював на повну потужність, на відміну від років попередніх.

«Димить труба, на кагатному полі височіють гори буряків, до підприємства і від нього сновигають вантажівки, наповнені коренями і мішками з цукром. Яким же дивом заводу вдалося вціліти? Ще ж не так давно, років три тому, над ним висіла загроза повної зупинки».

Так починається матеріал під назвою «Завод могли й порізати…» в одному з номерів газети. Рятівником підприємства став Микола Дерикот, який включився «в боротьбу з печальними обставинами».

Спадщина дісталася Миколі Васильовичу незавидна: борги й розруха. Спеціалісти порозбігалися, ніхто не працював над формуванням сировинної зони. Люди тільки скептично усміхалися, коли чули, що новий гендиректор збирається розпочинати сезон цукроваріння. Завод в кращому випадку дим пустить і знову стане, тільки нові борги набіжать.

Проте новому керівнику підприємства вдалося. Вже в перший сезон він спрацював хоч і без прибутків, але й без збитків.

Вони з’явилися наступного року, коли підприємство найперше в області перейшло на вирощення власних цукрових буряків. Тоді було перероблено 87 тисяч тонн сировини.

…Підприємство нині виглядає зовсім не так, як колись. Багато процесів автоматизовано і комп’ютеризовано. Не впізнати тепер дифузію, сокоцех. Замінено фільтри, встановлено нову газову піч. Одне слово, відбулися разючі зміни на тих процесах, які безпосередньо впливають на вихід солодкого продукту. Треба сказати, що і якість цукру дуже висока, в Хмельницькому на ринку він коштує дорожче, ніж продукція інших цукрозаводів – ціну відрегулював попит.

Водночас після того, як завод отримав друге життя, працівників на ньому поменшало. Але змінився їхній віковий склад – стало більше молоді. Тодішній директор Микола Дерикот цим пишався:

Мабуть, ні на одному з цукрозаводів нема стільки молодих кадрів, як у нас. Це пов’язано з комп’ютеризацією підприємства. Ми також докорінно переламали ситуацію з зарплатою: вона тепер виплачується вчасно. Та й взагалі підприємство не має боргів.

Чим вигідніше займатися, буряком чи пшеницею, на яку нема ціни? Пшеницею теж треба, без неї не матимеш хліба і не зробиш сівозміни, але й про інші культури не треба забувати. Якась обов’язково буде високорентабельною та виручить, – розповідав журналістці Галині Скрипник Микола Дерикот.

І завершується стаття на оптимістичній ноті:

Як не порадіти нині за підприємство, яке воскресло з мертвих, зберегло багато робочих місць, стабільно працює, дає вагомі відрахування в бюджет, підтримує величезну кількість людей від землі? А ситуація, здавалося, була безнадійна. Велику перемогу здобули заводчани на чолі з Миколою Васильовичем Дерикотом. Та сам він каже, що то тільки старт. Попереду – нові вершини, які потрібно долати ціною великих зусиль.

Дякуємо за сприяння у наповненні рубрики Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці. Інші матеріали можна знайти за тегом підшивки на сайті Поділля NEWS.

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook