Три кити Полонного: як картон, фарфор та кераміка тримали місто у 2000-х
На початку «нульових» провінційні міста Хмельниччини переживали складний період трансформації. Колишні промислові гіганти намагалися встояти на ногах, а люди вчилися виживати в умовах, де зарплату видавали тарілками, а автобуси здавалися іноземцям музейними експонатами. Про подорож до Полонного, де час ніби зупинився між радянським минулим і непевним майбутнім, читайте у нашому огляді.
У рубриці “Гортаючи старі підшивки” сьогодні читаємо-аналізуємо публікацію у газеті “Є Поділля” під назвою “Полонне: фарфорове незаможне царство” авторства Тетяни Колесниченко. У ній власне знайшлося місце всьому – і проблемам транспорту, і занепаду та відродженню підприємств, на яких трималося місто, і підпільному фарфоровому виробництву на дому. Публікація досить велика, тож ми вибрали з неї те, що вважали найцікавішим.
Шлях до провінції: таксі за автобусом-невидимкою
Подорож до Полонного у 2001 році починалася зі справжнього випробування на автовокзалі. Авторці довелося наздоганяти свій рейс на таксі аж до Старокостянтинова, бо автобус просто «зник» із перону без попереджень. Касирка лише розвела руками, порадивши наступного разу «сидіти й стерегти». Ця побутова неповага до пасажира була нормою того часу — люди звикли, що сервіс зникає разом із розкладом руху.
Руйнівний подих змін: місто, що втратило блиск
За десять років відсутності журналістки Полонне змінилося до невпізнаваності. Місто, яке готувалося святкувати своє тисячоліття, зустрічало пусткою та занепадом. Там, де колись вирувало життя в ресторані на історичному валу, тепер гудів вітер. Книжкові магазини, де раніше полювали на дефіцит, зачинилися, а кінотеатр «світив» роздертими вікнами афіш. Телебачення пропонувало лише три канали, а відеомагнітофони лишалися недосяжною мрією для більшості родин.
Моя давня подруга розповідає, що в дитсадку, куди вона водить свою племінницю, за день міняються три виховательки. Чому? Бо, аби не втратити хоч якусь роботу, працюють на 0,25 ставки. Можете уявити, скільки вихователька отримує на ці 0,25?! Так, зарплати у Полонному невеличкі. Тому й магазини, з досить таки бідним асортиментом, не забиті покупцями. Люди виживають за рахунок “натурального господарства”.
Транспортна «виставка» та промислові надії
Окремим болем був громадський транспорт. Старі, перелатані автобуси викликали у іноземних туристів подив, а у місцевих водіїв — відчай. Наймолодшій машині в автопарку було вісім років, і перспектив на оновлення не бачили ні водії, ні влада.
Промисловість району трималася на ентузіазмі та кредитах. Полонський голова РДА Володимир Святський у розмові з журналісткою намагався випромінювати оптимізм. Він розповідав про нову лінію гофрокартону в Понінці та успіхи сирзаводу, який почав виробляти власний «голландський» сир. Проте над усім цим тяжіли борги та енергетична криза.
Транспорт у Полонному ходить, в основному, орендований. Дивлячись на ці автобуси горбаті, круглодахі, на високих колесах, я пригадала розповідь екскурсовода з Кам’янця-Подільського. (…) Він супроводжував до фортеці канадійців. Вони побачили стоянку і чемно попросили: “А можна ми іще відвідаємо оцю виставку старовинних автобусів?” Не до ума було буржуїнам, що наші люди на цих автобусах їздять.
Биймо посуд – бо не шкода
Найцікавіша частина життя Полонного була пов’язана з фарфором. Це була і валюта, і прокляття міста. Оскільки частину зарплати видавали чашками та тарілками, кожна сім’я перетворювалася на дрібних торговців. Знаменита фарфорова «туча» (ринок), яка раніше працювала вночі, у 2001 році вже стала денною, перемістившись на місцевий стадіон.
Полонський посуд вважався найкращим, але заводській продукції доводилося конкурувати з «кустарями». Місцеві умільці облаштовували вдома муфельні печі, випікаючи та розмальовуючи миски власноруч. На стадіоні за три гривні можна було купити місце для машини й торгувати цілий день під відкритим небом.
Швендяти фарфоровим базаром дуже цікаво. По-перше, від різноманітного посуду очі розбігаються, по-друге, через кілька хвилин вже намагаєшся з’ясувати, де і як зроблена та красива салатниця чи та ваза. (…) Торговельне місце – його і місцем назвати не можна, бо це ж стадіон, а не спеціально обладнаний ринок – коштує 50 копійок на день. Якщо ти без машини. З машиною місце “тягне” на три гривні. І при цьому продавців значно більше, ніж покупців.
Подорож завершується висновком: Полонне – це фарфорове царство, де кожен «крутиться», щоб вижити. Місто на розмоклому снігу, яке попри всі негаразди, продовжувало виробляти крихку красу, сподіваючись на кращі часи.
Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці.
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook
Читати інші новини
