Листи, що стали колекцією: у Хмельницькому показали графіку Івана Остафійчука

21 графічний твір, серед яких 11 мініатюр, презентували 27 серпня у Музеї історії міста Хмельницького на виставці «Знак. Символ. Образ». Усі роботи походять із приватної колекції хмельницького художника, мистецтвознавця та члена Національної спілки художників України Едварда Міляра — давнього друга Івана Остафійчука, з яким вони разом навчалися у Вижницькому училищі прикладного мистецтва.

Є такі дружби, які з часом стають частиною біографії. А є такі, що залишають після себе матеріальні сліди — листи, дарунки, маленькі аркуші паперу, які десятиліттями зберігають пам’ять про людей і час.

Саме з такої дружби виросла виставка «Знак. Символ. Образ», що відкрилася 27 серпня у Музеї історії міста Хмельницького.

Іван Остафійчук та Едвард Міляр познайомилися ще під час навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва. Те юнацьке творче приятелювання з роками переросло у дружбу на все життя. Коли обидва вже стали знаними митцями, Остафійчук підтримував цей зв’язок листами — надсилав другові вітання, вкладаючи до конверта власні графічні аркуші. Так із років дружби поступово виросла приватна колекція.

Символічно, що серед цих графічних послань є й відповідь його друга: робота Едварда Міляра «Іванкові мрії», або «Космічна симфонія», присвячена Івану Остафійчуку.

Під час відкриття Міляр повертався спогадами до їхніх студентських років, Вижниці, Карпат і того західноукраїнського культурного світу, який був важливою частиною їхньої молодості.

«Ми цим дуже гордились з ним разом», — згадував художник Едвард Міляр.

Відкриття виставки провела виконувачка обов’язків директорки Музею історії міста Хмельницького Вікторія Папонова. Музичним подарунком для гостей став виступ юної домристки Анни Вавренюк, учениці Хмельницької музичної школи №1 імені Миколи Мозгового. Їй акомпанувала концертмейстерка Тетяна Чигрин.

За словами Вікторії Папонової, цінність виставки не лише в самих роботах, а й в історії їхнього збереження. Протягом багатьох років художники листувалися, обмінювалися думками про мистецтво, філософськими роздумами, творчими знахідками. Дарунки Остафійчука другові разом із цим епістолярним діалогом і сформували нинішнє зібрання.

У цих 21 роботі можна побачити дуже різного Остафійчука. Його мистецтво часто пов’язують із Карпатами, гуцульським світом, фольклором. Та його графіка значно ширша: прадавні українські мотиви, літературні та біблійні образи він переводить у власну модерну систему знаків і символів.

Недарма виставка має назву «Знак. Символ. Образ». Тут лаконічна форма поступово набуває змісту, а традиційний мотив перестає бути просто етнографічною деталлю й стає частиною сучасної художньої мови.

Особливо це відчувається у 11 мініатюрах, представлених в експозиції. Малий формат у графіці зовсім не означає простоти. Навпаки — він вимагає майже ювелірної точності.

Графіка — мистецтво, яке не пробачає зайвого. Тут складно сховатися за мальовничістю: лінія, пляма, співвідношення чорного й білого — усе має працювати на образ. А в невеликому аркуші ця вимога стає ще суворішою.

Остафійчук добре знає цю мову. Він навчався, зокрема, у Романа Сельського та Карла Звіринського, а 1980 року отримав золоту медаль у Брно. У 2007 році став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. За словами Вікторії Папонової, преміальні гроші художник витратив на облаштування власної майстерні.

Є в біографії Остафійчука й інший важливий поворот. У 1987 році він виїхав до Югославії зі своєю виставкою і вже не повернувся до Радянського Союзу. Пізніше за програмою возз’єднання сім’ї до нього приїхала дружина Зіновія (Дзвінка) Остафійчук. У 1992 році вони повернулися до Львова — вже в незалежну Україну, де живуть і працюють дотепер.

У Хмельницького є й власна історія зустрічі з творчістю художника. У колекції Хмельницького обласного художнього музею зберігається 46 творів Івана Остафійчука. Серед них — графічні роботи різних років, зокрема й ілюстрації до новел Василя Стефаника.

Є серед них і «Ой, піду я в ліс по дрова» 1978 року — робота, відбиток якої є і в колекції Міляра. І це ще одна особливість графіки: одна матриця може дати кілька відбитків, але кожен із них після виходу у світ отримує вже власну історію.

Один залишається у музейному зібранні. Інший десятиліттями зберігається у друга.

Саме тому виставка «Знак. Символ. Образ» розповідає не тільки про художника, чиї твори давно стали частиною українського мистецького контексту. Вона розповідає про те, як мистецтво може подорожувати між людьми — разом із листами, пам’яттю і дружбою.

І, можливо, найважливіше тут саме це: 21 графічний твір сьогодні можна побачити в музеї тому, що колись один художник вирішив надіслати іншому не просто листа, а ще й частину свого світу.

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook