«Будьте як вдома»: у Хмельницькому показали виставу про міграцію та упередження

У Хмельницькому обласному драматичному театрі ім. М. Старицького показали виставу «Будьте як вдома» за п’єсою французького драматурга Жан-Марі Шеве. Це історія про людей різного походження, віку та життєвого досвіду, які за несподіваних обставин опиняються під одним дахом.

Хоча події відбуваються у Франції, порушені у виставі теми добре знайомі й українському глядачеві. Через повномасштабну війну мільйони українців були змушені шукати прихистку за кордоном і зіткнулися з адаптацією до нового суспільства, мовним бар’єром, стереотипами та відчуттям чужого середовища.

Сюжет будується навколо молодих емігрантів у Парижі — Саміра з Алжиру та польки Басі. Їхній французький товариш таємно поселяє пару у квартирі двох заможних бездітних сестер похилого віку — Жанн і Марівонн, які мали провести літо у своєму будинку на морському узбережжі.

Чоловік мав доступ до помешкання через свою матір-прибиральницю, яка також колись була емігранткою. Не попередивши її, він привів друзів до квартири, щоб вони хоча б тимчасово мали дах над головою.

Та план не спрацював: власниці несподівано повернулися й застали непроханих гостей за розмовами й танцями.

Дізнавшись, у якій ситуації опинилися молоді іноземці, сестри відреагували по-різному. Одна категорично не сприймає мігрантів — не лише у власній квартирі, а й у Франції загалом. Інша намагається зрозуміти їх і зрештою переконує сестру дозволити молодій парі залишитися на місяць.

Від цього моменту сцена перетворюється на простір дискусії. Герої сперечаються про міграцію, релігію, співіснування різних культур, французьке колоніальне минуле, соціальну нерівність і відмінності між поколіннями.

Для мене ця вистава передусім стала роздумом про те, чи має людина право шукати безпечніше та краще життя в іншій країні, якщо обставини змушують її залишити дім. І про те, як мають змінюватися погляди суспільства, аби під час таких переміщень людина не втрачала гідності, а іноді — й можливості врятувати власне життя.

Теми вистави актуальні, хоча дуже хотілося б, щоб колись вони перестали бути настільки болючими. Світ складається з різних культур і національностей, а війни, економічні кризи та інші обставини постійно змушують людей змінювати країни й починати життя спочатку.

Мені ця тема особливо близька. Як письменниця, яка десять років прожила за кордоном і мала можливість спостерігати за життям у США, Польщі та Туреччині, я також звернулася до досвіду міграції у книзі «У чужому морі». Її героїні — п’ять емігранток із різних країн, які за різних обставин потрапили до Туреччини. Одна з історій — про француженку — особливо перегукується з темами вистави.

Один із мотивів постановки — упередження, яке виникає ще до особистого знайомства з людиною. Головний герой Самір стикається з тим, що його походження та ім’я стають перешкодою на шляху до роботи. Зрештою він змушений змінити ім’я, щоб отримати можливість працювати й заробляти.

Подібні історії про дискримінацію через походження та «не місцеве» ім’я траплялися мені й під час роботи над книгою. Зокрема, коли я досліджувала досвід турецьких сімей у Німеччині, йшлося про ситуації, коли навіть наступні покоління мігрантів продовжують відчувати себе чужими у країні, де народилися та виросли.

Окремо відгукнулася історія Басі — польки, яка у Франції стикається зі зверхністю через своє походження.

«У ході сюжету піднімаються питання, які в мене резонували із сучасними взаєминами українців і поляків у Польщі. Одна з головних героїнь, полька, стала жертвою зверхнього ставлення до себе у Франції. І в мене виникло питання, чому ставлення поляків до українців не завжди однакове, адже поляки самі можуть опинятися в подібних умовах у західних країнах. Це спонукає до роздумів», — поділилася враженнями глядачка Лариса, клінічна психологиня.

Поступово напруження між персонажами змінюється взаєморозумінням. Герої починають відкривати одне одному особисті історії, говорять про самотність, страхи, втрати та нездійснені мрії.

Сестри розповідають молодим незнайомцям про своє нереалізоване бажання материнства та обставини, які цьому завадили. З’ясовується й особиста трагедія героїні, яка найбільше виступає проти міграції: її чоловік був військовим і загинув на фронті.

Попри серйозність порушених тем, вистава не перетворюється на суцільну драму. У ній багато гумору, побутових ситуацій, сарказму та іронії, а музичний супровід час від часу змінює емоційний ритм постановки. Чимало таких моментів пов’язані саме з персонажем Ади Роговцевої.

«Емоції позитивні, а підняті питання дуже актуальні. Особливо зараз, коли українці через повномасштабне вторгнення опинилися в інших країнах і теж стикаються з дискримінацією, несприйняттям та складною адаптацією. Тому багато моментів відгукнулися», — розповіла після вистави глядачка Лариса, вчителька.

Під час вистави я неодноразово ловила себе на думці: «Це я вже чула від подруги, яка живе за кордоном» або «Подібне розповідала колишня колега, яка після початку повномасштабного вторгнення виїхала з України з дітьми».

Та найчастіше виникало інше відчуття: мої героїні теж через це проходили. Адже під час роботи над книгою я спілкувалася більш ніж із десятьма особами, які з різних причин опинилися в чужій країні.

Після такого емоційного та сенсового навантаження постановка приводить глядача до світлішого фіналу. Мімі — так просить називати себе героїня, яка ще недавно найбільше виступала проти мігрантів, — поступово змінює ставлення до молодої пари.

Разом із сестрою вона починає допомагати Саміру та Басі облаштувати життя й зрештою приймає їх майже як власних дітей, яких у сестер ніколи не було.

У результаті «Будьте як вдома» виявляється історією не лише про міграцію. Це вистава про здатність побачити за походженням, мовою, релігією та соціальним статусом конкретну людину — з її страхами, втратами, потребою у безпеці та бажанням мати місце, яке можна назвати домом.

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook