Музею історії міста Хмельницького – 30 років: як змінюється «машина часу» на Проскурівській

Науковці цього музею кажуть, що час – невидимий архітектор. Він будує свої фортеці з днів, років і століть, а потім залишає нам їхні уламки, фотографії, листи, речі, імена. Іноді, щоб почути цей час, достатньо просто зайти в музей. У Хмельницькому є таке місце. На Проскурівській, 30 уже тридцять років працює своя маленька машина часу. Тут Плоскирів зустрічається з Проскуровом, Проскурів із Хмельницьким, а людина з історією, яка часом виявляється набагато ближчою, ніж ми думали.

28 вересня Музей історії міста Хмельницького відзначив своє 30-річчя. І це був не просто ювілей установи. Скоріше, день, коли всі, хто так чи інакше причетний до музею, зібралися разом і на кілька годин озирнулися назад. Щоб побачити, скільки всього вже пройдено. І заодно зрозуміти, куди рухатися далі.

Святкування так і назвали: «Машина часу на Проскурівській»:

«Можливо, в багатьох виникає питання, чому саме понеділок, ніби складний такий непростий день, а ми святкуємо цей ювілей. Це все символічно, тому що саме 28 вересня рівно 30 років тому перші відвідувачі музею перетнули його поріг і потрапили от в цю “машину часу”», розповів начальник управління культури і туризму Хмельницької міської ради Артем Ромасюков.

Тридцять років тому музей тільки починав збирати свою історію. Перші директори, Олексій Чернишов та Роман Назаров, перші стенди, перші експозиції, перші надходження. Тоді у фондах було близько 350 предметів. Сьогодні їх майже 9500, і вони розподілені у 24 колекційні секції. Серед них є речі, які дозволяють буквально торкнутися дуже далекого минулого. Навіть зуб мамонтеняти.

Зрештою, музей не може розповідати історію міста, не говорячи про людей. Саме на цьому акцентував заступник голови Хмельницької обласної ради Володимир Гончарук, згадуючи і Плоскирів, і Проскурів, і Хмельницький, які сьогодні живуть в одному міському просторі:

«Я думаю, що це дуже символічно, що батьки-засновники музею чітко прив’язали дату його заснування до Дня міста. Тому що музей має досліджувати історію міста і водночас святкувати свій день народження поруч із ним. Так само символічно, що музей знаходиться саме на Проскурівській. Сьогодні Хмельницький має своє друге ім’я, і ми позитивно ставимося до обох назв, цінуємо своєю пам’яттю і гордимося і Проскуровом, і Хмельницьким.

Ми не знаємо, коли перші будівничі міста Проскурова, чи тоді ще села Плоскирів, заклали перший камінь. Знаємо, що це було як мінімум 595 років тому. А насправді, коли це відбувалося, ми, мабуть, уже ніколи не дізнаємося. Але знаємо інше: місто це не тільки будівлі, це не тільки інфраструктура. Найважливіше місто це люди. Коли сформувалася громада, місто почало жити своїм життям. Коли треба було захищати свої цінності, формувалася певна містечкова культура, розуміння між людьми. І місто пройшло багато етапів своєї історії. Були різні держави, були надзвичайно важкі й складні боротьби за становлення власної державності, був складний період радянської окупації, коли все українське намагалися знищити, пам’ять про людей, які воювали за Україну. А сьогодні, після початку повномасштабного вторгнення, одне з найважливіших, що трапилося, це те, що ми почали дивитися на українську історію власними українськими очима». – Володимир Гончарук.

І, мабуть, саме тому так природно, що музей історії міста народився поруч із Днем міста. Бо як зрозуміти історію Хмельницького, якщо не через людей, які тут жили, любили, працювали, будували, помилялися, боролися і знову починали?

У цій історії є різні імена. Плоскирів. Проскурів. Хмельницький. Є різні держави, різні епохи, війни, окупації, боротьба за українську державність, радянські десятиліття, відновлення незалежності:

«Останні роки роботи музею якраз були покладені на те, аби відновити правдиву історію. Сторінки Української революції, сторінки українського підпілля в Проскурові. Це ті сторінки, які замовчувалися. А не знаючи минулого, ми не будемо мати майбутнього» – акцентував  начальник управління культури і туризму Хмельницької міської ради Артем Ромасюков.

За словами Артема Євгеновича, важливою є не лише робота музейників із колекціями, а й та наукова робота, завдяки якій ці «білі плями» поступово заповнюються правдивою історією. Адже, останні дванадцять років війни українські музеї поставили перед дуже непростим вибором. Можна тихо робити свою важливу роботу: берегти колекції, досліджувати фонди, проводити екскурсії, пояснювати дітям і дорослим те, що потрібно знати про минуле. І це вже величезна праця.

А можна хотіти більшого. Можна намагатися змінюватися разом із часом. Шукати нову мову для розмови з громадою. Думати про доступність. Оцифровувати фонди. Робити 3D-моделі експонатів. Створювати новий сайт, нову айдентику, музейний мерч. Вигадувати способи зацікавити історією і дитину, і дорослого. Не чекати ідеальних умов, а шукати можливості в тих, які є.

Саме таким ми побачили Музей історії міста Хмельницького. Невеликий колектив. Обмежені ресурси. Останні роки під обстрілами, під час блекаутів, у постійному напруженні війни.

І ще одна дуже болюча втрата. Микола Тарас, музейний волонтер, захисник України, людина, яку тут згадують не просто як волонтера, а як одне з тих палаючих сердець музею. Він віддав життя за Україну. Можна було б після такого просто зберігати те, що маєш. Але музейники продовжують хотіти більшого.

Нинішня виконувачка обов’язків директорки Вікторія Папонова віддала музею понад 17 років. На ювілейному вечорі вона провела гостей через усі ці три десятиліття, згадуючи директорів, колег, перші експозиції, людей, які допомагали музею ставати тим, чим він є сьогодні. І водночас показала, яким музей хоче бути завтра:

«Я бачу наш музей інтерактивним, інноваційним, сучасним – і водночас дихаючим памʼяттю століть. особливим простором міста, де зустрічається минуле з майбутнім, і де шанується кожен і кожна, хто створював, творить і творитиме історію міста» – Вікторія Папонова.

До ювілею оновили сайт. Зробили його доступнішим для людей з інвалідністю. Додали 3D-моделі експонатів. Створили новий брендбук, логотип, шрифти, власну айдентику. З’явився інтерактивний матеріал про тридцять років музею, де QR-коди ведуть до додаткових історій.

З’явився і мерч. І це не просто сувенір заради сувеніра. На шоперах живуть музейні предмети: старовинні свічники, унікальна бона, введена в обіг мером Проскурова Сікорою, і чарівна скульптура Белли Ісааківни.

А головне, що до створення цього мерчу долучилася молодь. Студенти Хмельницького національного університету приходили до музею, шукали свій улюблений експонат і думали, як розповісти про нього сучасною мовою. Це теж історія, тільки тепер її можна взяти із собою.

Колишній директор музею Ігор Западенко, який нині працює у Державному історико-культурному заповіднику «Межибіж», прийшов на ювілей із подарунками для фондів: літературою, настільною грою про Меджибізький замок, філателією, старими листівками 1950-х і 1960-х років:

«Я дякую і своїм попередникам, і своїм наступникам, тому що наша робота, музейна робота, робота в сфері історії і культури, вона ґрунтується саме на тому, що було зроблено перед нами». – Ігор Западенко.

Можливо, це і є найточніше пояснення того, як працює музей. Ніхто не починає з чистого аркуша. Ти отримуєш щось від тих, хто був до тебе, додаєш своє і передаєш далі.

Тому у день народження музею йому дарували не тільки квіти. Дарували майбутні експонати: старовинні м’ясорубки та корзини, листівки, марки, стару праску, яку колись називали «тіпун», та інші речі, які ще тільки мають отримати своє місце в музейній історії.

А ще дарували мистецтво. Свої виступи музею подарували Фатіма Чергіндзія, муніципальний хор та юні таланти мистецької школи «Райдуга». Бо що ще може бути кращим подарунком місцю, яке тридцять років збирає і береже історію міста, як не жива культура, що твориться тут і зараз?

А ще цього вечора дуже багато говорили про пам’ять. Про Галину Барабаш, яка найдовше очолювала музей і яка відійшла у засвіти цього літа. Про попередніх директорів, працівників, волонтерів, усіх, хто свого часу доклав до музею частинку себе.

Говорили і про Миколу Тараса, музейного волонтера та захисника України. Його мама, пані Наталія, теж завітала на ювілей, щоб почути про музейні здобутки, до яких свого часу долучався її син, і просто побути серед людей, які його пам’ятають. Надзвичайно важливо, що цього вечора про Миколу говорили не лише як про воїна, який загинув за Україну, а як про людину, яка залишила по собі тепло, приклад і людей, у чиїх серцях він продовжує жити.

У музеї пам’ять не виглядає посадовою інструкцією. Вона тут дуже людська. І, мабуть, саме це я відчула найсильніше.

Музей можна оцінювати кількістю експонатів. Майже 9500 це справді багато, якщо згадати, що починали з 350. Можна говорити про 24 секції, цифрові технології, новий сайт, 3D-моделі, брендбук, мерч. Можна говорити і про перспективу нового музейного комплексу на вулиці Свободи, 22, де має бути понад 3000 квадратних метрів простору для історії міста. Повномасштабна війна відклала ці плани, але не скасувала МРІЮ.

Та за всім цим стоять люди. Ті, хто тримає музей сьогодні, ті, хто будував його вчора, і ті, хто прийде сюди завтра. Саме вони перетворюють колекцію речей на живу історію міста.

Люди, які навіть у складних умовах не хочуть, щоб музей просто стояв і чекав кращих часів. Вони хочуть, щоб він жив. Щоб сюди приходили діти. Щоб дорослі знаходили в експозиціях щось своє. Щоб люди з інвалідністю могли повноцінно користуватися його цифровими можливостями. Щоб про історію міста можна було говорити сучасною мовою. Щоб Плоскирів і Проскурів не залишалися лише назвами з підручника. Щоб Хмельницький знав себе.

І знаєте, ми подумали про це навіть тоді, коли купували квіти на ювілей музею. Хлопець-флорист запитав, куди ми їх понесемо. Пояснили, що це подарунок Музею історії міста Хмельницького на його 30-річчя, і трохи розповіли про нього. Про музей, який зберігає історію нашого міста, має майже десять тисяч експонатів, змінюється, шукає нові формати і навіть під час війни (особливо) потрібний людям.

І раптом зрозуміли, що вже в цю мить музей зробив ще одну маленьку, але важливу справу. Людина, яка, можливо, й не збиралася того дня говорити про історію, бодай на кілька хвилин зацікавилася нею.

Розповідали про музей, а отже, передавали далі ту саму естафету пам’яті. Можливо, саме з таких простих розмов і починається справжня просвіта. Бо пам’ять передається не тільки через експонати. Вона живе в розмовах, у цікавості долею музею. Живе у відчайдушному волонтерові, який приносить до фондів річ зі своєї родини, і залишається в пам’яті дитини, яка запитує «а це що?», у старій фотографії, яку хтось зберіг у родинному альбомі, у розповіді бабусі, в музейникові, який знаходить в архіві ще одну важливу сторінку нашої історії.

А іноді ця пам’ять починається зовсім просто. Зі звичайної розмови з хлопцем-флористом, якому ти пояснюєш, куди несеш квіти і чому для тебе важливий цей музей.

Тридцять років тому перші відвідувачі переступили його поріг і потрапили в «машину часу» на Проскурівській. Сьогодні вона нікуди не зникла. Просто стала іншою, сучаснішою, відкритішою до людей і нових технологій.

І, мабуть, найважливіше в ній те, що вона не мандрує нас лише в минуле. Вона допомагає нам побачити майбутнє. Тому,  якщо давно не були, варто зайти на Проскурівську, 30. Можливо, саме там ви знайдете історію, яку шукали, побачите знайоме місто трохи іншими очима або просто зрозумієте, ким і завдяки кому ми є зараз, звідки прийшли і яким може бути наше завтра!

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook