З землі, води і сучасного мистецтва: як опера «Марія» напувала хмельницьку публіку справжньою естетикою перформансу

Будьмо чесними: хто з нас колись думав, що у Хмельницькому під час війни, коли немає стовідсоткової впевненості фактично ні в чому, крім стійкості наших захисників і захисниць та незламності українського мистецтва, народиться опера, достойна світових сцен, у творенні якої поєднаються національна кров, пам’ять і смарагди культурного спадку? Напередодні на сцені Хмельницької обласної філармонії наше місто побачило, яким сміливим, експериментальним, а головне, соковито-сучасним може і має бути українське мистецтво у 2026 році.

Тільки уявіть собі сценографію, сповнену натури: землі, води, дерева, очерету. Глядач уже з перших хвилин занурюється у простір живої картини, де він не просто спостерігач, а учасник.

На сцені насип землі, очеретяні ворота. Поволі ця картинка починає свій медитативний рух, адже молодик порається із землею. Глядачі, які поволі розсідаються в залі, спершу вважають, що це передпоказне завершення підготовки. Сліди останньої репетиції, прибирання, останні приготування.

Але ніт.

Це вже вистава. А точніше, феєрична опера.

Починається перформативне дійство. У відро крапає вода. Краплі одна за одною стишують залу, яка невідривно стежить: що буде далі?

На сцені пластична композиція, яку виконують головні героїні, Марія та її душа.

В основі «Марії» – історія кохання Марії, дочки шляхтича, та Вацлава, сина воєводи. Їхня зустріч починається як світла історія, але війна, забобони й людська підступність розлучають закоханих. Трагічна смерть Марії стає кульмінацією драми. Та фінал опери не є остаточним вироком: зустріч Вацлава з душею Марії перетворює трагедію на одкровення, а любов постає сильнішою за смерть.

Кожна сцена пашить власним світлом, нервом і голосом. Пластика тут працює не сама по собі, а в постійному діалозі із залом: вистава ніби відчуває кожен подих публіки, ловить її подив, напругу й захоплення та вплітає все це у власну сценічну тканину. Глядач уже не просто дивиться, він мимоволі стає частиною дійства.

Перший «ох» ми чуємо, коли головну героїню обливають водою вперше, а другий, коли вдруге. І розсипи землі бентежать публіку неабияк. Перед очима не музейний експонат, який обережно дістають із архівної полиці. Це жива матерія, яка просто зараз народжується на сцені.

У першому ряду помітний хлопчик років шести-семи, який зачаровано стежить за кожним порухом на сцені та в оркестрі. І таких хлопчиків та дівчаток у залі повнісінько. Щоправда, деяким із них уже давно не шість і не сім. Просто хороше мистецтво має одну прекрасну властивість: воно стирає вік. І ось уже вся зала на мить стає дитячою, бо перед очима відбувається щось настільки красиве, що доросла серйозність просто не витримує.

Щира правда: від цієї краси неможливо відвести погляду, як і вух від водоспаду оркестру. Він заворожує кожним тактом, викликаючи то м’яку усмішку насолоди гармонією, то сльози від крихкості цього моменту спокою, коли весь світ ніби звужується до сцени, музики і можливості просто слухати.

Музика. Як можна писати про музику, якщо її потрібно чути і захоплюватися? А писати потрібно. Адже її автор, наш земляк Михайло Завадський, родом із села Михалківці. Свою оперу він писав саме на Поділлі. Вона створювалася в ті ж роки, коли Микола Лисенко писав свої перші широко відомі опери.

І як же цей твір хвилює, інтригує і трощить усі точки кипіння серця. Коли ця музика проникає в тебе, хочеш не хочеш, у голові виникає думка: скільки ще геніїв ховає від нас історична правда? Скільки ще самородків дала ця земля? Скільки музики чекає свого повернення? Як можна так писати, щоб музика підносила і знищувала водночас?

І десь посеред цієї музики ловиш себе на думці: «Привиде опери», здається, тобі сьогодні доведеться трохи посунутися зі свого п’єдесталу.

Бо музика Михайла Завадського не просто супроводжує історію кохання, вона сама стає її нервом. Вона то підносить, то стискає серце, то залишає після себе ту особливу тишу, в якій хочеться ще кілька секунд просто слухати.

Але є ще солісти, без яких просто неможливо уявити цю оперу, та наш надпрофесійний оркестр філармонії. Адже там, де емоція не народжується на сцені пластикою, її підхоплює й висотує голос, інструмент, рух диригентки.

Центральні образи постановки втілюють запрошені солісти Оксана Панченко та Дмитро Плотніков, а також вокалісти філармонії Степан Дробіт і Анна Попова. Поруч із ними хор, оркестр, балет ансамблю «Козаки Поділля» та хор «Молодість» Хмельницького музичного фахового коледжу імені В. Заремби. Усе це збирається в одну велику, живу звукову тканину, яка тримає виставу від першої ноти до останнього подиху.

За цією сценічною магією стоїть велика творча команда. Диригентка-постановниця Анастасія Врублевська, режисерка-постановниця Юлія Алєксєєва, балетмейстер-постановник Микола Заволодько, хормейстерка Катерина Дробіт, художник по світлу Сергій Невгадовський та художниця з костюмів Юлія Возна разом створили той простір, у якому «Марія» може звучати не як архівна знахідка, а як жива сценічна подія. Вони не стали просто обережно припасовувати віднайдений твір до сучасної сцени. Натомість дали йому рух, тіло, воду, землю, світло, костюм і простір для експерименту. Так опера, яка стільки років чекала свого часу, отримала нове життя перед глядачем.

Вся ця картина затягує і не відпускає до останньої ноти, до завіси, у яку не хочеться вірити, бо це хочеться ще бачити, слухати, відчувати.

І нехай будуть такі грантові проєкти, які надають свободу, справжню свободу і матеріальну можливість для творення подібного нашим митцям, які варті цього саме зараз. Бо вони борються за голос цієї землі, за її культуру, яку гнобили, але яка все одно пробивалася, поверталася і звучала.

Опера «Марія» стала можливою завдяки грантовій підтримці. Проєкт став переможцем конкурсу грантів Президента України для молодих діячів культури і мистецтва. І це той випадок, коли підтримка дає митцям не просто можливість реалізувати постановку, а шанс повернути з культурного небуття твір, який належить цій землі.

Остання нота. Завіса. А потім зал вибухає: «Браво! Браво! Браво!» Оплески ллються нескінченно, бо це справді фантастика. І найважливіше, що ця фантастика не десь далеко, не на чужій сцені й не в далекому минулому. Вона тут, у Хмельницькому, створена нашими митцями, людьми найвищого ґатунку, які просто зараз повертають українській культурі її голос. Тож ще раз: браво! І якщо ви ще не були на «Марії», не прогавте можливості побачити, почути й відчути цю фантастику наживо.

Читайте також: «Лісова пісня» на часі: як хмельницький театр наважився на мюзикл

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook