Хмельницьким акторам з “Дзеркала” Станіславський повірив би

Як і будь-яке мистецтво, театр шукає нові форми. Експериментувати, пробувати, пробуджувати театральні таланти в собі та інших — справа насамперед молодих. Так, уже 1 лютого перший сигнал “Підйом” подав годинник новоствореної театральної лабораторії при народному театрі “Дзеркало”. Нагадаємо, що специфіка лабораторії — за короткий термін підготувати театральне дійство і продемонструвати його глядачу. Першим експериментував у лабораторії спеціально запрошений до нашого міста молодий актор Львівського театру ім. Лесі Українки Дмитро Наумець. У нас відчув себе справжнім режисером, провівши з акторами-аматорами театральні тренінги “робота з тілом та звуком”, “робота з діями і значеннями”, “тіло як інструмент відтворення, тіло як пензлик”, “я”, “я і простір”. Усі ці тренінги — передумова сценічного “ритуалу відновлення” “Зараз — тут”, який відбувся на сцені міського Будинку культури.
Наші актори та всі охочі вчилися відчувати себе на сцені: вгамовувати і прискорювати рухи, вмотивовувати їх, рухатися за чіткими настановами режисера тощо.
Головним завданням було відчути сцену, засвоюючи основні принципи лицедійства, одночасно бути відвертим із самим собою та глядачем. Останній між іншим усупереч канонам класичного театру сидів на сцені поряд з акторами. Відбулося своєрідне злиття невід’ємних складових храму Мельпомени: сцени, актора, глядача.
Під час містично-театрального ритуалу всі причетні до нього відновили своє я, заглибившись у власні думки, відродилися, відновилися “Зараз — тут” на сцені.
Для того, аби стати єдиним цілим, кожен учасник ритуалу мав відчути себе молекулою, дрібною частиною цілого, яка живе, рухається вже не хаотично, а сценічно цілісно.
Якщо на гору потрібно йти, позбувшись важкої ноші, то сцену треба підкорювати, позбувшись власних страхів. А кращий спосіб загубити їх назавжди — поділитися з собі подібними. Тоді виявиться, що ти не один такий і тяготи душі стануть смішними, порожніми і надуманими.
Тож актори “Дзеркала” під гіпнотичним впливом Дмитра Наумця розповіли глядачу свої страхи, зіграли їх так, що Станіславський сказав би: “Вірю!”. Чого боялися? Того, що й більшість із нас: “самотності, яка робить людину мертвою заживо”, “зустріти самотнім старість”, “втратити сина (дитину), яка продовжує рід, — вічне життя”, “прожити, так і не відчувши…” (тут кожен продовжує для себе фразу, опираючись на власне розуміння щастя) тощо.
Разом із тим дійство, яке відбувалося на сцені, можна було завершити тостом: “За знайомство!”. Одурманені сценою, учасники ритуалу відновлення говорили про те, що цікавить найбільше, наболіле…
Завдяки театральному “Дзеркалу”, яке цього разу тримав у руках Дмитро Наумець, глядач відчув себе учасником сценічного дійства.
Тож у Будинку культури почало формуватися культурне середовище, яке незабаром проводитиме нові експерименти у театральній лабораторії “Підйом”.

Ірина САЛІЙ для газети “Проскурів”