Проблеми хмельницьких незрячих, про які ми не замислюємося

Переймаючись своїми повсякденними клопотами і проблемами, ми не завжди помічаємо, що поряд з нами живуть люди, яким набагато складніше, ні нам самим.

Мова йде про незрячих. Будь-яка інвалідність – то вже горе. А люди з вадами зору позбавлені найважливішої можливості пізнавати навколишній світ – бачити!

30 травня завершилася  благодійна акція «Я бачу вас серцем», яка почалася  27 лютого. Спрямована була вона на збір коштів для незрячих людей Хмельниччини. До акції долучилися церква, підприємці і підприємства міста і області, громадські організації. Усі, хто розуміє потреби людей з вадами зору, надавали допомогу, підтримували  їх і фінансово, і добрим словом. Підсумки проведеної роботи члени УТОС і представники благодійників підводили на зібранні. Для незрячих людей це дуже важлива подія, тому усі, хто мав змогу і час, прийшли на зустріч. Зала на 200 чоловік була заповнена вщент: люди хотіли дізнатися новини, послухати виступи  членів художньої самодіяльності їхньої організації, поспілкуватися між собою.

Зібрання стало справжнім святом для незрячих. Та будні у цих обділених долею людей рідко бувають святковими, бо мають вони безліч проблем. Візьмімо хоча б придбання продуктів. Людина зі слабким зором, а, тим паче,  повністю незряча не може вибрати те, що хотілося б. Та й їздити по місту у пошуках прийнятної ціни – то задоволення не для сліпих. Знаючи цю проблему, громадська організація «Картка хмельничанина» ініціювала послугу безкоштовної доставки продуктів і товарів повсякденного вжитку для незрячих. Витрати на доставку взяли на себе підприємці, які відгукнулися на ініціативу. За рік  уже здійснили більше 2000 доставок. У «Картці хмельничанина» жартують: особливо напруженим був графік доставок у сезон кавунів. Людині, яка не бачить нічого, просто нереально поїхати на ринок, купити ягоду і потім доправити самому важку ношу  до своєї оселі. А якщо серйозно, то проект «Карта хмельничанина» довів, що підприємці Хмельницького вміють і можуть бути людяними.

А ще у Головчинецькому монастирі члени товариства сліпих проходять безкоштовне обстеження зору на сучасному обладнанні, кошти на придбання якого, кажуть,  дав настоятель монастиря. Це теж прояв доброти і розуміння.

У товаристві сліпих не особливо скаржаться на проблеми, бо не звикли. Як можуть, заробляють люди собі на хліб. При товаристві є невелике виробництво, де працевлаштовано 15 незрячих. Вони виконують нескладну роботу, але це – спосіб бути корисним суспільству і не відчувати себе тягарем.

Товариству сліпих допомагає міська влада. Виділяються кошти на ремонти, але їх, звичайно, замало. Та є проблеми, про які ми, зрячі, не знаємо. Ось, до прикладу, тротуари біля УТОСу. Навіть до свого гуртожитку дійти сліпим важко, бо тротуари мають такий стан, що навіть зрячим по них пересуватися проблематично. У деяких місцях хідники взагалі відсутні. По місту незряча людина теж не може обрати для себе ліпший тротуар, а йде, постукуючи палицею.

У Хмельницькому встановлені  світлофори з озвучкою. Це, звісно, допомагає інвалідам, але деякі з них вандали встигли зіпсувати… Незрячі кажуть, що було б добре, аби звук діючих світлофорів був однаковим – так простіше людям орієнтуватися.  Є ще одна неприємність – дерева, гілки яких низько нависають над тротуарами. Зряча людина може завчасно нахилитися, а сліпа – ні…

Незручне наше місто і для пересування незрячих у громадському транспорті, бо не всі тролейбуси і маршрутки мають звукові повідомлення про зупинки.

Щоб зрозуміти, як живеться незрячій людині, заплющіть очі і спробуйте так сходити в магазин, поїхати у справах. Впевнена – вийде далеко не у кожного. А може й ні в кого…

Алла Самойленко