На Хмельниччині і освітяни, і батьки не готові повною мірою до запровадження інклюзивної освіти

Інклюзивні освітні заклади повинні забезпечити спектр необхідних послуг відповідно до різних освітніх потреб таких дітей.

Інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, що базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, що передбачає навчання в умовах загальноосвітнього закладу. З метою забезпечення рівного доступу до якісної освіти інклюзивні освітні заклади повинні адаптувати навчальні програми та плани, методи та форми навчання, використання існуючих ресурсів, партнерство з громадою до індивідуальних освітніх потреб і різних стилів навчання дітей з особливими освітніми потребами.

Не завжди термін інклюзії розуміють правильно і плутають його з інтеграцією осіб з особливими потребами, яка концептуально відрізняється від інклюзії. Інклюзією не можна назвати навчання таких дітей у спеціалізованих класах загальноосвітніх шкіл, так само як і просте фізичне включення дітей з особливими освітніми проблемами в загальноосвітній простір. Суспільство має змінитися так, щоб саме воно пристосовувалося до індивідуальних потреб дітей, а не навпаки.

Процес це непростий і почався він ще з 2011 року з постанови Кабінету Міністрів «про порядок реалізації інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах». З липня 2017 року набрав чинності Закон України  №2053-VIII «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливості доступу осіб з особливими освітніми проблемами до освітніх послуг». Закон передбачає соціалізацію та інтеграцію осіб з особливими освітніми потребами у суспільство.

У Хмельницькій області у цьому важливому питанні уже є певні досягнення.

На Хмельниччині існує 157 класів з інклюзивною формою навчання, де навчається 231 дитина. Область на це отримала від держави 5 млн.259 тис.грн субвенцій. Зараз у кожному районі є школи,  в яких дітям надається можливість навчатись по інклюзивній формі, і навіть в новостворених об’єднаних тергромадах є відповідні класи. Потреба в інклюзивній формі навчання забезпечується і реалізується.

Лілія Брухнова, головний лікар хмельницького психоневрологічного диспансеру, наголошує: “У суспільстві має бути розуміння того, що інклюзивна форма освіти – це результат спільної роботи лікарів, батьків і педагогів. Важливе значення має діагностика, визначення стану здоров’я дитини. Лікарі визначають, наскільки дитина втратила ту чи іншу функцію. Тобто, є дітки з ураження опорно-рухового апарату, є діти з зниженням слуху, зору та з затримкою психічного розвитку.  В залежності від виявленої вади лікарі відправляють дитину на відповідні реабілітаційні заходи. Тому важливо, щоб діти  починали спостерігатися і отримували належний супровід ще в дошкільних навчальних закладах. Однак бажання самих лише лікарів діагностувати, а в подальшому педагогів вести цю дитину по спеціальній формі навчання – мало.  Потрібно, щоб батьки розуміли свою відповідальність і приклали всіх зусиль, аби дитина в подальшому була соціально адаптована.”

Психолого-медико-педагогічна комісія обстежує і визначає, як саме буде проводитись інклюзивне навчання. Складаються індивідуальні навчальні плани відповідно тої нозології, яка буде спостерігатися.

Також Лілія Брухнова, наголошує на тому, що є поведінкові розлади,  за яких дитина просто не зможе знаходитися в соціумі, а досить часто батьки цього не розуміють.

“Помічники, асистенти, тренери покликані допомагати вчителю надати дитині той матеріал, який вона може і повинна сприйняти. Наприклад,  коли у дитини спостерігається ураження опорно-рухового апарату – дитина менш рухлива, але при достатньому рівні інтелекту вона набагато легше справиться з навчальною програмою,  ніж дитина з  емоційною нестійкістю. Є такі поведінкові розлади, за яких вчителі-психологи будуть заперечувати проти інклюзивної форми навчання,  і  батьки повинні їх розуміти.”

Директор Департаменту освіти і науки Хмельницької міської ради Роман Миколаїв говорить, що проблема освіти дітей з особливими освітніми потребами існує і у світі, і в Україні, і одним лиш прийняттям законів і постанов її не вирішиш. Тут треба керуватися здоровим глуздом. Є доволі питань, які  доводиться вирішувати на місцях. Наприклад, питання яким чином будуть готуватися фахівці: дефектологи, логопеди, психологи? Освітяни на місцях також вирішують, яким чином та за яким механізмом мають готуватися навчальні заклади для повноцінного впровадження інклюзивної освіти. А рамковий закон передбачає введення інклюзії  в усіх навчальних закладах дошкільного і загального рівня.

Це означає, що в кожній школі має бути створений клас з кількістю учнів не більше 20 чоловік (тільки при такому наповненні дозволяється інклюзія). І в такому класі може бути не більше двох-трьох  інклюзивних діток. Середня наповненість класів в Хмельницькому складає  32 учні. При такій наповненості не є можливим забезпечити інклюзивне навчання в кожній школі. У Хмельницькому вирішили створити по одній школі з інклюзією в кожному мікрорайоні міста.

Серед дошкільних закладів інклюзія була вже у №№8,20,30. Додаються ще №№ 56,36,43,34,35.

Серед шкіл інклюзія була в ЗОШ №8 (для діток з вадами опорно-рухового апарату) і ЗОШ №15 (з вадами зору). До них додадуться НВК 7(Гречани), ЗОШ 21(Виставка), ЗОШ 24 (Південно-Західний).

В цих закладах будуть створені класи з відповідною наповненістю і будуть пропонувати батькам відправляти діток в той чи інший заклад в межах свого мікрорайону. На сьогодні вже є  15 заяв по дошкільних закладах  та 11 – в  загальноосвітні навчальні заклади.

Торкається Роман Дмитрович і досить делікатного та болючого питання: подекуди батьки не мають бажання діагностувати певні стани своїх дітей, вважаючи це своєрідною «чорною міткою» на все майбутнє життя.  Але при цьому хотіли б, аби їхні нащадки відвідували  школу  з інклюзивною формою навчання.  Не звинувачуючи у такій позиції батьків, директор Департаменту все ж змушений констатувати юридично-моральну колізію: освітяни розуміють і бачать,  що у дитини є потреба в інклюзивній освіті, але вони не мають  юридичних підстав надати цю послугу за відсутності  відповідного висновку психолога або медико-педагогічної комісії.

Робота у напрямку впровадження інклюзивної системи освіти у Хмельницькому триває. Дві школи готові приймати учнів з особливими освітніми проблемами. Це ЗОШ №8 – там встановлено ліфт, переобладнано двері, облаштовано інклюзивні туалети на всіх поверхах. На першому поверсі добудовують їдальню. Школа фактично готова прийняти особливих учнів з проблемами опорно-рухового апарату. У ЗОШ №15 теж підготувалися до навчання діток з вадами зору: закуплено обладнання для читання незрячими дітьми. Школа буде першочергово утеплена  за спеціальною програмою міської ради.

Для решти шкіл теж закладаються кошти для технічного переобладнання.

Однак на порядку денному дуже гостро стоїть питання підготовки асистентів педагогів та дефектологів. У бюджеті міста передбачені кошти на фінансування нововведених посад асистентів. Але кошти є, а кадрів немає…

І наостанок: вкрай необхідна соціальна реклама і широке інформування суспільства про дітей з особливими потребами та їхні права. Адже, відверто кажучи, ще досить часто батьки здорових дітей не розуміють законодавчих підстав введення інклюзивної освіти. Відсутність інформації може стати причиною упередженого ставлення до особливих дітей як з боку батьків звичайних школярів, так і з боку деяких членів суспільства. А сувора реальність така, що діток з особливими потребами, на жаль, з кожним роком народжується все більше, зазначає Роман Миколаїв.