Новини
Культура

Як звучала жіноча тема на фестивалі «Відлуння» у Хмельницькому

Можете мене привітати  – я дотримала обіцянки й ще раз повечеряла моно-смаколиками фестивалю «Відлуння». І ніщо – ані пекельне спека, ані вечірня колисанка від ОЕ на нашому Майдані – не змогли збити мене з культ-просвітньої дієти.

В рамках фестивального перегляду у вівторок, 11 червня, у Хмельницькому моно-театрі «Кут» представляли дві вистави у виконанні актрис Тетяни Хазанівської (Ізраїль) та Марії Відал (Іспанія).  Я знала точно, що маю потрапити на першу постановку о четвертій, щоб  перевірити одразу кілька теорій: чи можна перевершити мої враженні з учора; чи розуміння мови арт-дійства суттєво впливає на чуттєве сприйняття та чи підсилює враження від побаченого рольова дотичність глядача до перформансу.

На відміну від попереднього перегляду, цей був особливий тим, що мова, якою читалась перша п’єса «Східна казка», мені знайома.  Так склалось, що іврит я, якщо досконало не знаю, то розумію точно більше доброї половини, й тому в мене перед рештою глядачів були гарантовані переваги. Цього разу  я прослухала попередній зміст і мене подивувала глядацька зала, яка точно реагувала, як на тонку мудрість, так і на полегку іронію казок пустелі, хоч і в достатньо стриманому викладі.

Ведучі передали естафету і до зали полинули аромати Сходу. Повітря наповнили пахощі ладану й сандалу. На сцену вийшла дзвінка одаліска. В якості декорацій на сцені стояв лише вішак з кількома хустинами, платтям. Дівчина, подібна на соломонову Суламіфь  дала першу ноту – передзвін сріблястих монет на її поясі. Зала завмерла в очікуванні пластичної краси й не прогадала.

Танець семи покривал – традиційне дійство східної насолоди. Змінюючи рухи та інтонації, історії перетікали одна в одну, заворожуючи пластикою й словами.  Танець став об’єднуючим полотном. Тест вистави, подібний заклинанню, тримав «паству» вірною оповідачці. Захват, точно не менший за попередню постановку, – ось таким був мій перший висновок з поставлених вище питань. Друге питання – розуміння мови – автоматично нівелювалось. Дійсно, суха вичитка дає орієнтацію в просторі вистави. Але такий тестовий  аскетизм позбавляє задоволення, що дарують філігранні епітети, колоритні акценти, приправлені спеціями емоцій, доступних носію мови. Проте мовні обмеження призводять до нового пошуку та самовдосконалення, коли прагнеш зрозуміти закладений зміст й гуглиш, читаєш, вчиш, словом, мотивуєшся.

Історія правди, яка не хоче бути «прийнята» масою у «голому» вигляді, а сприймається тільки в образі прикрашеної казки. Історія відчайдушної любові жінки, яка скоріше змінить себе, ніж дасть порушити спокій коханого. Історія любові чоловіка, яка може перетворити «таку собі» у справжню королеву.  Історії спільні, історії прожиті. Кожен новий персонаж їх жив у акторки на обличчі й утворювався зміною руху танцю й чергової хустки. І все. Майстерності та чуття виконавиці вистачило більше, ніж на сто відсотків.

Чому? Бо почуття любові – універсальне й багатогранне водночас. Ствердитись у цьому мені допомогла наступна постановка. Проміжок у годину між виставами промайнув непомітно, і я вже запізнювалась на  трагедію письменника, який кохав, якого зрадили і який помер за революцію.

Тут є особливе зауваження чи то виправдання щодо мого прикрого запізнення. Я знаю й обожнюю творчість Гарсії Лорки, тому вирішила самовільно позбавити себе збитої суворості фестивального опису.

Ось тут я й попала. Точніше, ще б мить і навпаки – не попала до зали. «Все забито, місць нема» – сказали мені вже під дверима зали, під які я влетіла, як валькірія. Після шарудіння й суперечок, сам Метр – Володимир Смотритель, незмінний натхненник фестивалю, його серце й душа – поставив мені стілець. Впритул до сцени, майже на ній, так близько до дійства я ніколи ще не була. Спіймала себе на тому, що намагаюсь навіть голосно не дихати.

Як одна людина, струнка та магічна жінка може представити культовий твір Гарсії Лорки «Криваве весілля». На нього могли замахнутись лише пристрасні іспанці. Тореадори, приборкувачі долі, революціонери та чоловіки. Ні. На сцені прекрасна жінка, що презентує історії жінок – універсальні долі, пережиті в усіх країнах. Всю поезію й драму являє залу лише вона одна. Марія Відал – цю жінку я ніколи не забуду. Вона постала всім театром, звуком, словом, дією – заповнила все червоним оксамитом троянд. Розклала по сцені весь біль. Погрожувала кривавою розправою історії та помстою її попередніх прикладів.

Якщо ізраїльтянка грала тканиною, то іспанка дарувала образність неймовірними сукнями. Але ії моно-фішкою були зовсім не костюми, а поліфонічний голос. Вона розривалась криком матері, що втратила разом зі своїми синами й чоловіком все. Вона солодко шепотіла закоханістю нареченої. Вона ритмувала сповіддю дружини. Вона народжувала Смертю. Вона була всім світом, всіма ролями, всім болем, всім Лоркою.  Її «іхо», відзивалось в серці кожної матері – очікуванням та тривогою. А томні танки-звертання до втраченого коханого забирали всю чоловічу увагу.

Я – плакала. Без фіалок й знаків. Просто сиділа в притул до сцени и ридала, бо «кров» вистави, перелита мені очима акторки, закипала разом з численними монологами героїнь Марії. Обурення до зброї – протест, вміщений в образ матері, який відкривав й завершував виставу, представив канон геополітичного напряму, якого очікує не тільки Україна. Мир й спокій, цілісність сімей, відсутність втрат й свіжих троянд на холодній землі воєнних захоронень. Всі ці образи й картини вставали повсякчас переді мною. Сльози, як фактор проникнення в саме болісне, – сказали все.

Долі жінок, кинутих війною, революцією в яму самотності. Любов, втрачена через смерть. Прокляття генерації. Безсмертна тема мистецького висловлювання.

Хотілось би ще зануритись у сюжет, ще більше роз’яснити таку емоційну візуалізацію високої літератури, ще намножити епітетів захвату майстерністю актриси. А не буду.  Бо хочу, щоб громада хоча  б причитала опис  вистави, подивилась відомості про автора, знайшла відповідності проблем арт-об’єкту у своєму житті, рухалась у напрямку розвитку і пізнання.

Але залишу останню тезу. Пам’ятаєте, у нас не закрите питання про приналежність. Отже, розуміючи мову, будучи жінкою, маючи подібний героїням досвід, я  б мала зауважити, що тільки завдяки синтезу цих елементів отримала повноцінне враження від перегляду. Але то буде не правда.  Якщо ти кохав чи кохаєш – ти автор, виконавець й глядач унікальної вистави – життя. Бо лише любов дарує цей дар – передачі почуттів, їх емоційного перекладу і без неї жоден мистецький жест не можливий! Розуміння всіх представлених постанов залежить ще від однієї щирої любові – до мистецтва.

Фото: Sergiy Aniskov

Автор: Тетяна Новак

Читайте нас у Телеграм та у нашій групі Viber @ПоділляNEWS