Били головою об стіну та змушували співати гімн Росії: військова медсестра з Хмельниччини розповіла про російський полон

Більше ніж пів року перебувала у російському полоні військова медсестра 36 бригади морської піхоти, уродженка Волочиська Ярослава Юрчук. Медикиню разом зі 108 жінками-військовими та волонтерками обміняли в жовтні 2022 року. В полон до росіян жінка потрапила 12 квітня із заводу Ілліча в Маріуполі, звідки намагались вирватись та вийти з блокади.

Настільки сильний був наступ, що вони відступали. Вони не могли там стояти. Через літаки, через вертольоти, які скидали бомби, ракети… Ми не були готові до такого, – так про перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Маріуполь згадує Ярослава Юрчук.

Через постійні обстріли з повітря морпіхи змушені були відступати зі своїх позицій та опинилися на заводі Ілліча. Там в березні Ярослава разом з іншими медиками рятувала поранених.

Це не бункер був, ми жили в підвальному приміщенні. Холод, голод, сирість – там нічого іншого не було. В нас не було ні буржуйок, нічого. Ми підручними засобами пробували розводити багаття. Поставили цеглини, і розкладали багаття, щоб хоча б зігріти води і зробити чаю, – пригадує медикиня.

Ярослава розповідає: після того, як вороже кільце навколо заводу Ілліча стало звужуватися, командування бригади, аби зберегти життя людей, у квітні 2022 року вирішило робити прорив. Частина – на Азовсталь, частина, де була Ярослава, до позицій української армії на Донеччині.

Ми не знали, що буде взагалі. Коли їхали машиною, чесно скажу, ми молилися вголос. І ніхто цього не боявся, не стидався, що хлопці, що дівчата, ми просто молилися вголос. І таке відчуття, що над нами ніби купол якийсь був, що не зачіпало нас нічого, – ділиться емоціями Ярослава.

Прорив – не вдався. І екіпаж Ярослави потрапив у полон до окупантів. Звідти, розповідає жінка, її протягом всього полону возили по російських в’язницях. Ставлення до жінок там було агресивне. Судячи з розповіді – збиткувалися над жінками-полоненими – жінки-наглядачки.

Щоразу вони нас перевіряли зранку і після обіду. Тобто з камер нас виводили на коридор, ми ставали, руки вивертали долонями до них, щоб вони бачили, що нічого немає на руках. Ноги – на ширині плечей. Але для них ширина плечей – це треба отак (показує розмах близько півтора метра – ред.) стояти. І я кажу: «Я не можу стояти так широко». Ну, ти вже не стоїш, ти просто роз’їжджаєшся… І вона з тією агресією типу «Шо? Ти мені ще будеш дорікати?» Волосся відросло вже до сідниць, вона намотує мені волосся на свою руку і просто б’є головою об стіну, – згадує подробиці полону жінка.

Також окупанти змушували співати гімн Росії та радянські пісні.

Давали вони нам пісню «День Победы», щоб ми її співали. Вони нам говорили, що ми не святкуємо день перемоги, що ми не знаємо, що це таке. А я раз сказала одному: «Як ми не знаємо, що це таке? В нас також є ветерани – бабусі, дідусі, діти війни так само, – пригадує Ярослава.

Її звільнили з полону під час «жіночого» обміну 17 жовтня 2022 року. Тоді жінка бачила російських військових, яких тримали в полоні українці.

Вони досить непогано виглядали, наїжені, скажімо так, пухкенькі. Вони тягнули з собою все, що хотіли, все, що могли. Бачила там і ноутбуки, і принтери, коробки, валізи величезні набиті. Вони їхали повноцінно, скажімо так, зібрані, зі своїм майном, – розповідає колишня військовополонена.

Ярослава каже: зараз хоче дочекатися з полону всіх своїх побратимів. Сама медикиня вже пройшла реабілітацію і повертається на службу.