Головна
Новини
Військовий з Хмельницького в перервах між боями знімає кулінарні відео

Військовий з Хмельницького в перервах між боями знімає кулінарні відео

18 Лютого 2024 1 037

Хмельничанину Руслану Мокрицькому – 32. Коли почалася повномасштабна війна, він продав свій бізнес та пішов захищати Україну. Військовий досвід здобував за кордоном, відшліфовував – у боях. Між бойовими виїздами почав знімати кулінарні відео, щоб емоційно розвантажуватись. Продовжив таку практику під час реабілітації після поранення.

Рішення піти на фронт для Руслана не було спонтанним. Спочатку він обговорив це з дружиною. Потім потрібно було розв’язати питання з бізнесом. До ТЦК пішов через три місяці. Але, каже, у Хмельницькому його тоді на війну брати не хотіли.

Десантно-штурмову бригаду обрав тому, що хотів воювати в підрозділі “з історією”. Бо розумів, що таке напрацьована бригада, яка має власні алгоритми дій під час бойових завдань на “нулі”.

Військового досвіду на той момент у Руслана Мокрицького не було. Та й зараз не може сказати, що армія йому подобається.

Відчуття переходу від стану “власник бізнесу, який керує”, до того, ким керують та віддають накази, був незвичним, але за півтора року, каже військовий, звик.

Особисті моменти, то з ними часом борюсь. Я виконую свої обов’язки, адже зараз війна, так треба.

Вміння воювати Руслан Мокрицький опановував за кордоном:

Перше навчання проходив в Англії. На сержанта, тобто командир штурмового відділення, навчався в Німеччині. На сержантських курсах розумієш, що буде відділення. Ти відповідаєш за життя його складу. Немає права і часу на помилку. Постійно маєш чітко і доступно все пояснювати в найекстремальніших умовах, щоб всім було зрозуміло. Бо є тупіші, є розумніші, є красивіші. Треба знайти підхід до кожного.

Сказати, де під час перебування на фронті було найспекотніше, Руслану Мокрицькому важко. Каже, на його думку, скрізь спекотно, особливо зараз.

Там, де я воював, в Серебрянському лісі під Кремінною, з лютого по квітень 2023 року, що туди тільки не летіло: штурм, авіація, різна артилерія, танки. Згодом зменшилась інтенсивність, потім знову все десь з середини літа відновилось і понеслося до сьогодні.

Попри це знаходить час між боями, щоб вести сторінку у TikTok. Про те, як він з’явився, Руслан каже:

Коли їздиш на “нуль” на 2-4 дні, щоб виконувати бойові завдання, бачиш різні дуже погані речі: і страх, і жорстокість, і поранення, і біль, і смерть. Там все це змішано. Коли приїжджаєш назад, треба відновитись не фізично, а психологічно, бо знаєш, що через два дні знову доведеться повертатися туди, де, можливо, вбили твого друга, звідки ти його виносив. Спочатку я бігав, ходив на пошту, щоб пройтися. Через якийсь період придумав, що можна знімати кулінарні відео. Це і час займає, і допомагає відволіктись. Потім можна поїсти та з пацанами класно провести якісь дві-три години.

На “нулі” найулюбленіша страва, каже Руслан, те, що “по-модному” називається паста, а та, по-простому, макарони з підливою, рис, загалом те, що можна приготувати швидко. До прикладу, борщ – це на “нулі” важко.

Щодо забезпечення продуктів, з яких готують їжу військові на передовій, то…

…м’яса достатньо того, що забезпечує ЗСУ. У мене була машина, міг поїхати в магазин. Це був своєрідний ритуал. Там є нормальний супермаркет. Я заходив і наче опинявся у звичайному житті. Ходив між рядами, вибирав продукти, відволікався. Потім повертався назад і з цього готував.

Через поранення Руслан Мокрицький на деякий час повернувся додому, у Хмельницький. Поранили його біля Серебрянського лісу:

Там наші недруги зайняли позиції. У нас оголився фланг, треба було відштурмувати їх або зайняти дуже поряд позиції, щоб вони не зайшли до нас у тил. Важка ситуація була біля села Діброва. Потрібно було все робити у день, бо була б біда. У нас було два відділення. Я і ще один командир заходили з групою. Туди вели нас “мавіки”. Один наш полетів, прилетіли їхні й почали коректувати по нас вогонь. Спочатку поранення отримав мій побратим. Я надав йому першу допомогу, ми почали відкочуватись. Тоді попали по мені: у праве плече і ліву кисть. Я сам собі стягнув турнікет. Те, що поранене плече, не помітив. Мене швидко евакуювали. Основне лікування проходив у Сумах. Приблизно через 10 днів мене виписали й відправили на реабілітацію у Хмельницький.

Реабілітацію, каже Руслан Мокрицький, всю проходив в Україні.

Зробив операцію на очах. Чув багато негативу щодо ВЛК, але те, що я проходив по МСЕК і ВЛК, у мене було все добре. Вони цікавились на кожному етапі, чи все у мене гаразд. Я навіть не знав, що в мене є проблеми із зором – кератоконус другого ступеня. Сказали, через пів року може бути велика біда.

Щодо пораненої руки, то вона, за словами Руслана, відновилася частково. Але це, каже військовий, не завадить йому продовжувати захищати Україну:

Не зможу робити все, що міг до поранення, наприклад, падати, тримати руків’я. Я буду трошки по-іншому воювати. Думаю, маю до цього хист, зможу набагато більше зробити, ніж робив раніше.

Кулінарні ролики Руслан продовжив знімати і під час реабілітації. Залучав до цього родичів – бабусю та дідуся. Каже, для нього це було весело, а для них – дивно. Але поставили бабуся з дідусем до цього без негативу.

Відео з приготуванням їжі хмельничанин знімав у Хотині та Меджибожі. Деякі страви, каже, готував вперше:

Кутю я ще не готував. Багато було того, що я раніше не робив. Наприклад, китайський салат у відео з дідусем.

До війни Руслан Мокрицький мав у Хмельницькому мережу кав’ярень. Зараз вони продовжують працювати, проте не викликають гострих емоцій, коли трапляються на шляху.

У мене абсолютно немає ніяких емоцій. Я думаю про те, що мене чекає там. Як зробити так, щоб було краще. У такому стані я упродовж місяця перед від’їздом. Я вже сумую, бо розумію, що знову довго не буду бачити дітей, друзів, сім’ю. Це все дуже мене журить з середини.

Повне інтерв’ю з військовим дивіть у сюжеті каналу Суспільне Хмельницький