Художниця з Хмельницького розповіла про свій шлях до затребуваної портретистки в Австралії

Мисткиня Анна Азаренко народилась і виросла в Хмельницькому, але вже понад вісім років проживає та творить в Австралії. У цьому інтерв’ю вона розповідає про свій шлях від студентки Хмельницького національного університету до статусу найпопулярнішої портретистки австралійського міста Перт. А також про різницю у ставленні австралійців та українців до мистецтва, про те, чим відрізняється Хмельницький від її теперішнього міста проживання, про мотивацію та власну творчу мету.

Як життя у Хмельницькому вплинуло на Ваш художній стиль та на реалізацію як художниці?

Воно не просто вплинуло на моє світосприйняття загалом, а сформувало його. Я дуже вдячна за можливість здобути вищу освіту в Хмельницькому національному університеті на кафедрі технології і дизайну. Там я опанувала всі свої ключові навички, які допомагають і творити, і викладати на мистецьких курсах. Я мала нагоду повчитись у вчителів по кольору, композиції, історії мистецтв, живопису, анатомії, Фотошопу тощо. А зараз увесь цей досвід використовується і працює на мою користь.

Мені пощастило мати активне творче оточення в Хмельницькому. Тоді, у 2010-2013 роках, відбувалось багато заходів в монотеатрі КУТ, працювали інші андеграундні мистецькі заклади. Будучи студенткою, я мала нагоду відвідувати Хмельницький художній музей, їздити на арт-резиденції по Україні. Саме в той період моє знання про світ розширялось завдяки цим ініціативам і творчим хмельничанам, які були поруч.

А чим на Вашу думку, відрізняється мистецька освіта в Україні та Австралії?

В Австралії люди зазвичай не здобувають вищу освіту після закінчення школи. Це пов’язано з багатьма факторами, але ключовим є економічний. Тут немає державних стипендій для навчання, яку, до прикладу, мала я в Україні, а навчання є дуже дорогим. До того ж, більшість професій можна здобути на спеціальних курсах за пару місяців і одразу почати заробляти. Більшість австралійців обирають саме цей шлях.

Розкажіть, будь ласка, детальніше про те, як Ви вирішили стати портретисткою?

Ще під час навчання у виші я постійно питала себе, в якому мистецькому напрямку хочу працювати в майбутньому. І вже тоді почала шукати своє призначення. Якийсь період я шила ляльки, потім робила біжутерію з полімерної глини, але захоплення цими ремеслами не тривало довго. Але питання «Який вид мистецтва є моїм справжнім покликанням» завжди крутилось в мене голові. Відповідь знаходилась поступово та паралельно з набуванням життєвого досвіду.

Спочатку я помітила, що, де б не була, мені завжди хотілось малювати людей. Навіть завжди мала для цього напоготові спеціальний блокнот і олівці в сумці. Малювала скрізь: на вечірках, на пікніках, на лекціях, на виставах. Відверто кажучи, тоді я навіть і не думала, що з цього захоплення можна зробити справу свого життя.

Після закінчення університету в Хмельницькому, я ще рік навчалась у Львівській академії мистецтв, а потім взяла участь у волонтерському проєкту в Польщі. Одного разу на вулиці у Гданську я побачила художника, який малював портрети за гроші. Мій погляд одразу зупинився на ньому, я йому відверто позаздрила, тому миттєво вирішила теж спробувати свої сили у цьому. У ятці неподалік позичила стільчик, роздрукувала та розклала перед собою раніше намальовані портрети своїх друзів та почала малювати бажаючих перехожих. Затія видалась більш, ніж вдалою, і я зрозуміла, що хочу розвиватись у цьому напрямку.

Невдовзі доля занесла мене в Австралію, де я побачила, що тут є такий популярний концепт дозвілля – ярмарки хендмейду та їжі під відкритим небом. Я вирішила орендувати стенд на найближчому заході і пропонувати свої послуги портретистки. Цим я вже щовихідних займаюсь майже вісім років. І за цей час усвідомила, що портрет – це найвища художня майстерність, бо мені треба приділяти увагу кожній лінії на обличчі людини. Цей вид мистецтва вимагає максимальної концентрації, щоб «зловити схожість» і передати її на папері. Має значення все : форма брови, зміна кутів, колір, тіні…

Ярмарок хендмейду – явище для Хмельницького не нове. Розкажіть, будь ласка, як це відбувається в Австралії та яке місце займають подібні заходив в австралійській культурі?

Їх тут називають «маркетами» і це є скупченням місцевих маленьких бізнесів, де відвідувачі можуть перекусити, послухати музику та щось цікавеньке собі прикупити. Відбувають вони дуже часто, в різних локаціях та з різною тематикою.  Австралійці люблять витрачати гроші на дрібниці – цим підходом до фінансів вони дуже сильно відрізняються від українців. До того ж, сам австралійський клімат спонукає людей проводити більше часу під відкритим небом. В Австралії лише три місяці на рік погода незначно псується, решту часу тут сонячно і ясно. Тому заходи з музикою, смаколиками та цікавинками десь у парку чи на відкритій зеленій території є актуальними цілий рік.

Мені, як і кожному, хто хоче представити свій бізнес на такому майданчику, щоб потрапити туди, треба забронювати стенд та внести відповідну плату. Часто там можуть бути представлені доробки вихідців з різних країн, які мешкають у Перті. А тут, повірте, їх багато, бо Австралія є дуже мультикультурною країною. Проте жоден стенд на ярмарках не складає мені конкуренції, бо я дуже активна портретистка, тому завжди знаходжу для себе місце на таких подіях.

А чому, на Вашу думку, відсутня конкуренція?

У місцевих художників просто не вистачає сміливості робити те, що я роблю. Часом я від них чую щось накшталт: «Як ти можеш малювати, коли на тебе хтось дивиться?», «Ой, ти так швидко малюєш, а мені потрібен час і спокій». Такі висловлювання свідчать про невпевненість в собі. А мені подобається мати таку взаємодію з незнайомцями. До прикладу, щоб намалювати сім’ю, мені потрібна ціла година. І увесь цей час я слідкую за ними, спілкуюся з кожним членом родини, слідкую за тим, як вони ставляться один до одного. Година малювання відкриває мені вікно в їхнє життя. Я б назвала цей досвід моїм особистим антропологічним дослідженням.

В моєму випадку все співпало і це мій стиль, на який є попит, а проживання у правильному місці може мене забезпечити клієнтами.

Малювання – це не є моя пристрасть, це дихання. Я не уявляю свого життя без нього. Моя любов до свого діла настільки велика, що я завжди маю достатньо мотивації щоб раніше встати, щоб попрацювати над портретом, щоб проїхати десятки кілометрів до чергового ярмарку, щоб не відволікатись навіть на базові потреби людини.

А хто є Вашою цільовою аудиторією?

Звичайно діти, бо батьки дуже хочуть мати портрети своїх малюків. А ще в австралійці люблять собак, тому ці тварини на другому місці в рейтингу моїх найчастіших клієнтів. За ними йдуть закохані парочки. Зрідка людини замовлять собі індивідуальні портрети.

Часом я малюю по 50 людей на день, і кожна людина мені цікава. У мене вже розвинулись всі навички, щоб надавати цю послугу якісно: і вербальні, і професійні. Найважливішою в моїй роботі є здібність розслабити людину і створити для неї зону комфорту. Для цього і я маю почуватись добре та бадьоро, бо люди відчувають мій стан.

Спочатку в мене був справжній український підхід до розмови з клієнтами, я ставила стандартні питання з нашого суспільства: «Звідки ви?», «Скільки їхали?» « Скільки у вас дітей». А зараз я адаптувалась до австралійського стилю ведення діалогів і з розуміла, що питання – це велика сила, бо вони скеровують хід взаємодії між людьми. Я навчилась зчитувати з людей, на які теми вони з радістю поспілкуються, а на які – ні.

Чи доводилося Вам малювати відверто неприємних людей?

Я маю супер-здібність – якщо людина хоче, щоб я намалювала її портрет, то вона автоматично стає найкращою для мене в цьому світі. Тому всі мої клієнти є надзвичайно приємними людьми.

А чи бували випадки, коли людині не подобалось те, що ви намалювали? Як Ви знаходите вихід з конфліктних ситуацій?

Пам’ятаю один випадок з літньої жінкою, якій не сподобався її портрет, але справа була не в моїй техніці чи здібностях. Вона просто себе не любила і не сприймала нормально природні вікові зміни на обличчі. Навіть дочка переконувала, що вона виглядає та добре, але незадоволена клієнтка не погоджувалась. Був ще один кейс з відтворенням сімейного групового портрету вугіллям. Замовнику теж не сподобалось. В таких поодиноких випадках я не беру плату і пропоную залишити роботу мені, а потім несу її на смітник.

Свою роботу можу назвати безконфліктною, бо це моя першочергова мета – не мати конфліктів. Я роблю це для лише заради прибутку, а і для служіння людям. Результат моєї праці має тішити людей і викликати вау-ефект.

А чи займаєтесь Ви ще чимось крім малювання портретів?

Декілька років тому я купувала щось художньому магазині, і його менеджер запропонував мені провести ворк-шоп з акварелі для дорослих. З того часу я цим теж займаюсь і сподіваюсь, що в майбутньому я знайду час для того, щоб проводити їх частіше. Також маю досвід роботи вчителькою малювання в австралійській школі.

А ще малюю живі портрети на весіллях. Пара може замовити мої послуги, і я намалюю їх під час давання обітниць, а також їхніх гостей під час бенкету. До України така весільна фішка ще не дійшла але в США, я знаю, теж є досить популярною.

Як, на Вашу думку, відрізняється культура музеїв та галерей в Австралії та Україні?

Я помітила, що в Україні люди відвідують галереї, концерти, виставки для душі, для внутрішнього наповнення. Це є частиною життя багатьох українців, їм це життєво необхідно. А австралійцям цього не треба. Тут мистецтво дуже комерціалізоване: немає галерей маленьких, майданчиків для сучасного мистецтва, як у Києві, наприклад. Мені здається, що попит на культуру є тільки в тому випадку, коли в людини дуже добре розвинутий мозок і їй треба ще щось для підживлення, а не тільки базові речі.

Ваші роботи прикрашають стіни Вашої оселі?

Ні, в мене немає жодної картини на стінах. Ні своєї, ні інших митців. Я не прив’язуюсь до своїх робіт і з легкістю з ними розлучаюсь. Хоча чула від колег, що часом вони не хочуть продавати свої твори, бо дуже сильно з ними «зріднились». До того ж, я не люблю витрачати кошти на таке, я радо їх витрачу на інші унікальні речі для декору.  Коли я відвідую оселі своїх друзів в Перті, то теж не бачу картин, звідки роблю висновки, що інвестиція в мистецтво не притаманна середньостатистичним австралійцям.

Чи спілкуєтеся з українцям в Перті?

Я вважаю себе громадянкою всього світу, тому не шукаю своїх співвітчизників, проживаючи в Австралії. Хоча часом наші шляхи перетинаються: організовували благодійну виставку, зустрічались на святковій службі на Великдень, часом бачу когось з них в місті. І це трапляється вкрай рідко. Коли я жила в Хмельницькому, я постійно зустрічала знайомих на вулиці. Моє ж австралійське місто дуже протяжне з дуже маленькою густотою населення. Люди зазвичай тут не ходять пішки, тому зустріти когось з моїх знайомих українців чи клієнтів практично неможливо.

Як ставляться до Вас австралійці? Чи не підкреслюють, той факт, що Ви іноземка?

Мала колись знайомого з Малайзії, який скаржився, що відчуває, що не приймає його австралійське суспільство. Він навіть залишив країну згодом. Я такого не відчуваю. Навіть коли на вечірці моя подруга жартувала з мого акценту, я не одразу зрозуміла це. Мене такі речі не ображають. Трохи важко відповідати на питання «Звідки ти?» по двадцять разів на день на ярмарку. Бо після моєї відповіді кожен клієнт питає: «А чи закінчилась війна?».  Я розумію що, вони намагаються бути ввічливим та проявити увагу до мене. Але мені морально важко повторювати двадцять разів на день різним клієнтам, що «Так, війна триває», «Ні, вона не закінчилась, якщо її вже не показують на австралійському телебаченні!».

Чи спонукає Вас австралійська природа до якихось змін в творчості? Чи надихає Вас спробувати щось нове?

Перші роки перебування на австралійській землі я часто малювала рослини, навіть надсилала листівки зі своїм ботанічним мистецтвом батькам. Так, це відомий факт, що флора тут унікальна. Я з захопленням досліджувала кожну гілочку і листочок. Досі звертаю на це увагу, моє око тішиться, коли бачить пальми. Я роздумую над тим, щоб сфокусуватись у своїй творчості на австралійському ботанічному мистецтві, але я бачу, що ця ніша вже зайнята місцевими митцями, тому остаточного рішення ще не прийняла.

Читайте також: Так близько і водночас так далеко: хмельничанки розповіли про життя в Польщі

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook