Нові сенси та емоції давніх єврейських майс представили у театрі в Хмельницькому

Напередодні залу обласного академічного театру ім. М. Старицького осяяла широтою емоцій та підсумкового буйства думок трагікомедія за твором всесвітньовідомого письменника Шолома Алейхема – «Тев’є-молочар».

Хмельничани мають нагоду й задоволення дивитися це втілення культового витвору в авторському обрамленні знаного шанувальниками театру режисера Дмитра Гусакова вже понад шість років. Чи набула за цей час постанова змін і чи наблизилась вона ментально до умов сучасності за ці роки – визначали під час перегляду наші кореспонденти.

Будемо відверті, всі матеріали, пов’язані з єврейською темою, опубліковані, зокрема, на сторінках сайту Поділля NEWS, час від часу відхоплюють низку коментарів-обурень і відвертих грубощів через незнання власне історії рідного краю і цієї землі в контексті сусідства і культурного обміну. Тож для кого і чому зі сцени Хмельницького обласного музично-драматичного театру ім. Старицького звучать слова з Тори і яку цінність несуть у світ – далі у матеріалі.

Як зауважує режисер вистави, Дмитро Гусаков, хмельницький «Тев’є» (*так поміж артцарини називають цю виставу) готувався до виходу ще до періоду ковіду, і сьогодні багато з цитат твору чуються і, головне, відчуваються зовсім по-іншому. Так, зазначає режисер, він сам переслуховує деякі монологи і діалоги, адже в умовах війни вони більш ніж відгукуються глядачу, ба, навіть творцю постанови. Так, до прикладу, фраза одного з героїв вистави – Менделя: «Люди не хочуть страхуватися, адже не вірять, що може бути гірше, ніж тепер…» – в контексті сьогодення викликає особливе чуття:

Це одна з найулюбленіших вистав нашої акторської спільноти, адже вона про вічне. Мені здається, що головний секрет вподобання цієї вистави різними людьми, представниками різних національних груп – бо просто на прикладі єврейської родини говорять про людське. І тут не важлива, по суті, яка родини – вистава торкається кожної душі. Адже вона про те, як людина втрачає, бо першу половину життя ми набуваємо: кохання, дітей, дім, друзів, кар’єру, а потім доходимо до якось піку і з нього рухаємось вниз, втрачаємо… Ці втрати переживає і наш герой – дочки, дружина, дім. Тож мені здається – це про те, що життя в самій своїй основі – трагічна штука. І навчитися жити весело, жити з гумором, жити, дивлячись на це життя крізь призму якогось сміху – це дійсно мистецтво, філософське. Навіть наш головний герой, переживши всі ці трагедії, наприкінці каже: «Ну як з вами можна мовчати?!» – бо він продовжує жити це життя, набуваючи нових сил. Цей образ не дарма відображає всю суть народу, який проживши і пропустивши крізь себе стільки, зберіг як цінність гумор попри усе. Це п’єса про вміння жити і приймати життя таким, як є. Ці тексти про втрату землі, про цінності, про нас сьогоднішніх, тому вони такі близькі!

Якщо вам пощастило читати цей твір у школі, й у ті юні роки зрозуміти його суть – ми вам відверто заздримо. Адже розуміння цінності життя, його крихкості і критичної необхідності людяності поруч у важкі часи часом приходить до нас пізно або ж ніколи.

Так, погодимося з класиками літературознавства, що образи вправно описані Алейхемом – і про народ, і про трагедію індивідуума також. Але де тут про Україну? – можете спитати ви. І ми відповімо.

Всі дії твору «Тев’є-молочник» відбуваються тут, на нашій землі, яка стала материзною для багатьох народів. Тут, як каже про себе Тев’є, будучи українським євреєм юдейського віросповідання, він будує своє життя, варить і продає сир і молоко своїм односельцям, живе простими радощами родини і маленького щастя у дітях. Саме на цій землі, радіючи одруженню старшої дочки, він вперше зустрічає жах погрому, в нерозумінні і відчаї звертаючись до свого Б-га: «Погром, а це Тобі навіщо? Така новина в такий день. Розумію, що ми обраний народ… але, Боже, інколи вибирай когось іншого…». Скільки таких молитов були виголошено у прозорість небес та скільки ще на цій землі буде таких слів? Хіба ж, коли у твій дім вривається ворог і намагається відібрати твою землю, твою пам’ять, могили батьків і родинне дерево – ми не запитуємо за що це нам?

Цінності, які абсолютно прийнятні і знайомі українцям та євреям – діти і родини – святий Грааль оберегу, запорука майбутнього, найвища нагорода й втіха. За їх щастя і добробут ці два народи віддають останнє.

Хіба ж не про підтримку і братерство пише Шолом у своїх творах, вистражданих на цих теренах, де від червоного терору страждали, сиротіли і вмирали і українці, і євреї, цитуючи Тору: «Горе, поділене з кимось, –  половина горя».

Образ матері, дружини Тев’є – Голди, яка до останнього подиху у піклуванні та думці про нащадків, блискучо втілений заслуженою артисткою України Ларисою Курмановою – викликає катарсис, сльози і захват прожиттям історії тут і зараз, на твоїх очах. Що цікаво, саме ця пара – пані Лариса Курманова, як Голда та Тев’є – заслужений  артист  України Микола Валівоць, грали цю виставу і цих героїв понад 20 років тому, ще молодими. І ось настав час через досвід, роки і витримані емоції представити на розсуд публіки новий рівень проникнення.

Так. Не відзначити пана Миколу, його повнокровність у цій ролі неможливо. Він проживає долі за кожну доньку, кожну больову точку являє глядачу у найяскравішому проявлені, тому це так чіпляє і не відпускає навіть після завершення вистави.

«Як серце переповнене, — то й з очей тече», – цитата з вистави, цитата з П’ятикнижжя, яка точно відображає стан, в якому тебе тримає постановка. Сльозами через очі виходить весь біль останніх 11 років, останніх 111 й 5000 років, якщо ти – український єврей. Бо цей біль живе у пам’яті поколінь, твоїх дідів, які з кров’ю передавали тобі досвіт життя, історії його тріумфу повз нищення, геноциди і зло, яка чатували у кожному покоління над колискою майбутнього. І ти плачеш, мовчки волаєш за них усіх, тих, хто не дожили, тих, кого вигнали законом про межу осілості, тих кого забрав Голодомор, замордував табір Сандармох,  кого спалив вогонь Голокосту, кого замучив z-«визволитель»… Бо всі вони тут – на сцені, в межах сімейного дерева декорації, яке не знищити і не зрубати, поки ми пам’ятаємо. Ми народжуємся в Цейтл і Соломії, а помираємо на руках Тев’є і Тараса, але продовжуємо жити в очах нової Голди й Софії.

«Найкращим монументом для мене буде, якщо люди читатимуть мої твори…» – написав у 1915 році у своєму заповіті, як прохання не ставити йому монументів, сам Шолом Алейхем. Тож, ходіть у театр, читайте книги і пишіть свою історію добром і милосердям!

Більше фото з вистави – за посиланням

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook