Від радіо до казок: історія хмельничанки Наталії Поліщук, яка переїхала до Іспанії

Наталія Поліщук – письменниця, журналістка, членкиня НСПУ, багатодітна мама наразі проживає у місті Саламанка, де долучилася до діяльності Асоціації українців у Саламанці, української школи «Золотий цвіт» цієї громадської організації, а також є співавторкою та співведучою радіопрограми про Україну іспанською мовою «Ucrania, la tierra desconocida» на Radio USAL. Крім того, є однією зі співзасновниць жіночого клубу «Сильна».

Народилася Наталя в селі Чернелівка Красилівського району Хмельницької області. Вищу освіту здобула в Інституті філології КНУ ім. Тараса Шевченка. Магістр філології та літературної творчості. Навчалася в аспірантурі. У 2007-2022 роках працювала редактором радіомовлення Хмельницької обласної телерадіокомпанії «Поділля-центр» (тепер – «Суспільне. Хмельницький»). У 2008-2012 роках працювала викладачем кафедри української філології Хмельницького національного університету. Авторка книг, зокрема, збірок поезії «Метафор-мози» (2016), «Час квітів» (2018), «На глибині» (2024) та збірки казок і оповідань для дітей «Добрі діти» (2019). У 2022 році у зв´язку з війною в Україні емігрувала в Іспанію. Ми поспілкувались з нею про її творчий шлях, виклики еміграції та вплив коріння на її твори.

• Що для Вас означає писати з дитинства — це дар чи звичка бути уважною до світу?

Письмо для мене – це спосіб висловити не тільки свої емоції, але й також дослідити та змалювати світ у його красі, зафіксувати певний досвід через мову, це спосіб відчути й передати настрій інших людей, надихнути, змусити їх замислитись, відрефлексувати власними спогадами чи образами, що постають в уяві. Римувати я почала досить рано, у вісім років, мабуть, одразу після того, як навчилася писати. Пригадую, підбирала прості рими до слів. Для мене, тоді дитини, це здавалося веселою грою, однак згодом мені відкрилася милозвучність нашої мови та все більше зачудовувало її багатство, як, наприклад, можна словом описати, яке співзвуччя мають слова, які різноманітні відтінки їхніх значень та синоніми. Здобути вміння висловлюватися точно й красиво, емоційно, оригінально й образно, у римованій чи прозовій формі, на це знадобилися роки і досі я продовжую цьому навчатися…

Чи важко було переключитися з поезії на прозу, зокрема, на дитячі казки й оповідання?

 Це було природньо. У мене народилися дітки і з´явилося бажання створити щось особливе для них. До того я вже опублікувала дві своїх збірки поезії: «Метафор-мози» (2016) та «Час квітів» (2018). А опісля у 2019 році народилася збірка казок та оповідань для дітей «Добрі діти» з провідною темою добра, адже я переконана, що попри все, це головний закон Всесвіту – плекати добро та робити добрі справи. Збірка має не звичайний стиль, десь він неофольклорний, оскільки змінюється покоління й хотілося адаптувати вічні теми для сучасних діток. Це також казки про дружбу, дорослішання, стосунки в родині, про силу й відвагу, співчуття. Майже 30 добрих історій.

Проза надала мені можливість почувати себе вільніше, смакувати мовою. Відтак у цій книзі є і експериментальні речі, як наприклад, казка-ланцюжок, де кожне наступне речення продовжує частинку попереднього, це ніби одна довга фраза, яка поступово розгортається. Звісно, я орієнтувалася на психологію дитячого віку та смаки маленьких читачів. Я дуже рада, що маю у своєму доробку цю книгу. Символічно, що вона оформлена з елементами самчиківського розпису, який ми разом із групою художників – Діаною Кохан, Світланою Мельничук та Сергієм Дорофєєвим спробували ввести в дитячу ілюстрацію. Наразі ця книга є також в електронному варіанті та у відкритому доступі, й усі охочі можуть із нею познайомитися.

Нещодавно з´явився її новий грунтовний літературознавчий аналіз від кандидата філологічних наук, викладачки Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії Валентини Філінюк, за що я їй безмежно вдячна. Під час роботи над рукописом, я читала казки та оповідання своїм діткам й відтак редагувала, спостерігаючи за їхньою реакцією, адже хотіла, аби книга була динамічною і цікавою. Її написала для всіх добрячків і добринок із материнською любов´ю.

Як Ви поєднували аналітичну, творчу та педагогічну роботу?

Майже 15 років я пропрацювала на Хмельницькому обласному радіо в структурі «Поділля-центр», тепер «Суспільне. Хмельницький». Я закохалася в радіо. Журналістську діяльність приблизно п´ять років поєднувала з викладанням у Хмельницькому національному університеті. Це були чудові роки, одразу після закінчення університету, які я з теплотою згадую і вдячна всім своїм колегам. Спочатку було важко, адже я ще не мала стільки досвіду і відкривала для себе нові сфери, бувало працювала, суміщаючи дві роботи з 8:00 до 20:00, але це наповнювало. А творчість була для мене справжнім відпочинком для душі. Я не переставала писати, а ще більше зрозуміла, що література – це частина мене та мого життя. Насправді всі ці сфери тісно пов´язані чи дотичні певною мірою, адже це сфери Слова: художнє письмо, журналістика та педагогічна діяльність. Це сприяло моєму становленню, розвитку, приносило багато задоволення й нові досягнення.

Чому після навчання в Києві Ви вирішили повернутися саме до Хмельницького?

Я дуже мріяла навчатися в Києві. Але під час навчання в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, відверто, на мене трохи тиснуло велике місто, його рух, натомість я відчувала глибокий духовний зв’язок із рідним краєм, я любила село та місцевих людей і мене все більше тягнуло на маленьку батьківщину. До того ж, на четвертому курсі я вийшла заміж і мій чоловік був родом із сусіднього села, тож, побравшись, ми вирішили будувати наше спільне сімейне життя саме на Хмельниччинні.

Мене не вабило велике місто, хоча подобалося і я розуміла, що столиця відкриває багато можливостей, але затишніше мені було в Проскурові. Відтак ми часто приїжджали до батьків у село, також тут я познайомилася з багатьма новими людьми, які стали для мене підтримкою та опорою в житті, віднайшла друзів, колег, з якими спілкуюся досі. Для мене це дуже цінно. Тут всі знають одне одного і саме тут є відчуття, що ти – вдома. Тому що коли розпочинаєш життя на будь-якому новому місці чи в новій сфері, частково втрачаєш свій соціальний капітал і зв´язки, здається іноді, що нема за що триматися, але це не так, адже ми завжди продовжуємо бути тими, ким є, зі справжніми людьми, які не зникають із нашого горизонту разом із новими викликами, а навпаки продовжують підтримувати і розуміти.

Ми завжди несемо з собою часточку свого дому, погляди й цінності, пам’ять про улюблені місця та події, знання і вміння, які зуміли здобути і те добро, яке встигли зробити для інших.

Чому Ви обрали саме радіо? Чим Вас приваблює саме формат радіо — в чому його сила?

Радіо – це голос, це звук – це найвищі вібрації душі, це інтонація, павза, музика й тиша, це настрій і уява. Бачимо, що роль радіо в умовах війни нині важко переоцінити… Розумію, що колегам зараз дуже непросто працювати, це справжній виклик – висвітлювати воєнну реальність. Я не перестаю захоплюватися і бути вдячною журналістам, усім, хто створює якісний, змістовний і правдивий контент за їхню відданість, бо назвати просто роботою те, до чого вони докладають часточку своєї душі, неможливо. Українське радіо має багаторічну історію і вже відсвяткувало 100-літній ювілей з часу свого заснування.

Насправді, радіо дає більшу свободу, аніж телебачення, яке вимагає картинки. Радіо не нав´язує, а супроводжує, до того ж воно швидше передає інформацію. Пригадую, радіо в дитинстві було на нашій кухні, опівночі лунав гімн України, трохи раніше для малюків транслювали вечірню колисанку, були виступи пісенних колективів, читання з живими голосами – радіовистави, лунали історії, що зворушували до сліз, коли ти, наприклад, намагаєшся уявити зовнішність мовця. А позивні Українського радіо? У багатьох вони досі викликають ностальгію. Тож радіо досі живе і мовить.

З радіо склалася моя доля і я дуже цьому рада. Я опанувала роботу з мікрофоном, ведення прямого етеру, інтерв´ю і репортаж, вуличне опитування, запис коментарів, у тому числі, завдяки сучасним технологіям, також часто сама монтувала програми, добирала музику тощо. На Хмельницькому обласному радіо я вела програми про мову, музику, культуру, говорила й на соціальні теми. Мені це дуже подобалося, це робота, яка не викликала втоми й вигорання. Направду, я це вже зрозуміла згодом. Хоча для того, щоб певна програма або її частина прозвучали в ефірі треба було працювати й збирати матеріал упродовж кількох днів. Колеги знають про що я.

Мені пощастило застати старше покоління журналістів, від яких я багато навчалася та дізнавалася про історію краю, які були її літописцями, відомими радіожурналістами: Станіслава Старостіна, Микола Софійчук, Анатолій Трачук, Павло Хорошенюк, Галина Аріон, Раїса Токар, Людмила Пастухова та багато інших, мабуть, забракне часу, щоб усіх згадати й про всіх розповісти, адже це яскраві й харизматичні особистості. На хвилях радіо FM «Поділля-центр» багато років пропрацювало подружжя Андрія і Валентини Макогонів, зараз продовжують історію радіо Інна Ніколаєва та Людмила Коваль.

Я тішуся, що також наразі можу продовжувати працювати в одному з радіопроєктів за кордоном, який розповідає про Україну, її культуру й актуальні події, життя української громади. А ще щороку я продовжую писати Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, який транслює Українське радіо і вважаю це дуже гарною традицією.

Яка передача була для Вас найбільш особистісною або складною?

Важко сказати. Наприклад, я робила програму про наркозалежних і це було емоційно, психологічно скаладно. Разом із тим журналістика – це можливість бути в центрі новин, спілкуватися з визначними людьми. Пригадую, наприклад, інтерв´ю з Мирославом Скориком, Іриною Фаріон, таких розмов і записів було чимало, які також вплинули на мене та формували мої погляди. Моїм особистим рекордом є двадцять інтерв´ю за день, і це не опитування, а, дійсно, невеличкі інтерв´ю зі зміною локацій і тем. Справа в тому, що коли випадала нагода поїхати у відрядження, наприклад, у якийсь із районів Хмельницької області, ми завжди намагалися зробити якомога більше записів, щоб мати матеріал для наступних програм.

Також був випадок, коли в прямому ефірі ми не вимкнули мікрофон, але, на щастя, це зрозуміли досить швидко. Я нічого такого не говорила й це сталося випадково, але, звичайно, не хотілося переривати трансляцію позаефірною балаканиною. Однак, буває усяке. Цей випадок тепер згадую з усмішкою. Також бувало, що випадково видалявся запис, тому доводилося перепрошувати або записувати двічі, чи коли запізнювався гість на етер або дзвонили в студію не по темі.

Сучасна журналістика розвивається разом із новими технологіями, приємно, що Суспільне, дійсно, є суспільним мовником, який дотримується високих стандартів і має повагу серед аудиторії й колег за професіоналізм і об´єктивність. Я сама залюбки часто продовжую дивитися й слухати Суспільне. Роль незалежних медіа є дуже важливою. Також неодноразово я сама опинялася по той бік мікрофона і розумію, що іноді давати інтерв´ю ще більш складно, аніж брати.

Які програми Ви створювали для Хмельницького університету? Який досвід Ви вважаєте найбільш цінним із того часу?

Я працювала на кафедрі української філології. У той час вводили нові спецкурси і я зі своїми свіжими університетськими знаннями допомагала створювати робочу програму з теорії літератури та основ літературної творчості, також певний час викладала на курсах підготовки для вступу в університет, українську мову за професійним спрямуванням. Ці програми часто змінювалися відповідно до вимог й навантаження, освітніх планів тощо. Свої спецкурси і лекції я робила, орієнтуючись на кращі практики київського університету, що особисто подобалося мені як студенці і я вважала, що для наших філологів також буде корисно й цікаво.

Зараз наука й методи викладання також змінюються, відповідно й навчальні програми. У нас був чудовий колектив і тепер Хмельницький національний університет є і залишається одним із найкращих вищих закладів освіти краю. Я відчувала і відчуваю його, як свою другу альма-матер. Також деякий час я редагувала університетську газету. Найціннішим вважаю, що мала честь працювати поруч із такими науковцями й педагогами, як подружжя Наталії та Михайла Торчинських, Антоніною Грицевою, Інною Царалунгою, Інною Горячок, Анатолієм Янчишиним, Таїсією Коваль, Валентиною Папушиною, Інною Приймак, Тамарою Вільчинською, Марією Гавриш. А моя друга збірка «Час квітів» має фахову передмову кандидата філологічних наук Людмили Станіславової.

Досі вважаю, що ми ніколи не повинні зупинятися навчатися, адже світ потребує постійного оновлення знань та невпинного особистісного вдосконалення. Підтримую гарні зв´язки з колегами, пишаюся, що університет і гуманітарно-педагогічний факультет, зокрема, розвивається, маю багато прекрасних спогадів з того часу, радію за своїх колишніх студентів, стежу за їхніми долями й успіхами, це те, що зігріває мою душу. У березні цього року ми проводили онлайн-зустріч зі студентами і викладачами, під час якої я мала нагоду розповісти про свою творчість і діяльність, презентувати нову книгу поезії «На глибині» (2024) та поспілкуватися. Було дуже зворушливо. Дякую деканові гуманітарно-педагогічного факультету ХНУ – Нелі Подлевській та всім колегам, які доєдналися, за цю прекрасну можливість. Я дуже хвилювалася, але щаслива, що також змогла передати, подарувати й кілька примірників своїх книг.

Як змінилося Ваше ставлення до Хмельницького після переїзду? Які паралелі Ви бачите між українською та іспанською громадами?

Це вимушений переїзд, як і для мільйонів українців, що з початку війни опинилися за кордоном і це не те саме, що добровільна міграція, трудова чи освітня попередніх хвиль тощо. Це був болісний переїзд. Не думала, що поїду на стільки часу, не хотілося залишати улюблену роботу, коло спілкування, місто, водночас я дуже хвилювалася за дітей, адже моїм меншим було по чотири роки. Як там на початку обіцяли? Два-три тижні.., а розтягулося на роки… Звісно, не полишає бажання повернутися, разом із тим триває війна… І життя ніби розділилося навпіл. Я більше зрозуміла Шевченка у засланні, інших наших письменників, що жили й працювали в еміграції. Еміграція та адаптація – це взагалі окрема глибока тема. Сьогодні війну психологічно та інформаційно, ментально й емоційно переживають багато українців за кордоном, навіть, якщо вони виїхали і здається, що фізично їхньому життю нічого не загрожує.

Схоже, наш тил сьогодні – це пів Європи. Мабуть, усі ми більше навчилися цінувати спокій і затишок рідного дому, родинне тепло, свої традиції, мову, людей, яких іноді так бракує поруч, цінувати звичайні речі, які раніш створювали наш світ. На чужині це відчувається особливо гостро. Зараз я бачу своїм завданням зробити багато гарних справ у діаспорі на користь України й українців. Щаслива, що знайшла тут однодумців і друзів, мотивуючі приклади. Також це можливість порівняти різні ментальності, історії, здобути новий досвід, перейняти краще, вивчити нову й навзаєм розповісти більше про Україну.

Свою нову книгу, хоч я написала вже в еміграції, але для мене було важливо надрукувати її саме на Хмельниччині, це здійснила друкарня «Рута», там багато рядків про Поділля, також я презентувала видання онлайн і передала майже тридцять примірників для хмельницьких бібліотек, а ще робила зустрічі з українською діаспорою з різних куточків Іспанії. Я стежу за новинами, місцевою інформацією та дуже вболіваю. З дітками ми часто полюбляли гуляти Проскурівською та в парку ім. Чекмана. Моє професійне життя також було пов´язано з центром міста.

Особливим місцем є для мене Хмельницький літературний музей, де затишно й панує творча атмосфера, де збиралися й продовжують збиратися літератори та молодь. Принагідно переказую щирі вітання майстрам слова, до яких відчуваю глибоку повагу – Василь Горбатюк, Петро Маліш, Віталій Міхалевський, Ніна Шмурикова, Альона Радецька та ін. У лавах української армії зараз подільські письменники Михайло Цимбалюк та Ростислав Балема, великий уклін їм і нехай їх кожну мить оберігає Господь.

У Чернелівці живуть мої батьки. Сім´єю ми подорожували до Кам´янця-Подільского, Меджибожа. Якби не війна, думаю, Хмельницький був би ще кращим європейським містом та розвивався б значно швидше. На жаль, війна перешкодила багатьом процесам. Проте всередині я маю тверду надію, що все буде добре. Якщо комусь знадобиться моя допомога або я можу чимось бути корисною, я завжди рада допомогти. Я знаю, що Хмельницькому й Хмельниччині потрібні партнери й нові зв´язки, які можна розбудовувати. Я не маю багато можливостей, але готова брати участь у різних проєктах та підтримувати спілкування.

Як Ваше коріння впливає на Вашу поезію та яке місце у Вашій творчості займає Хмельниччина? Чи з’являються мотиви рідного краю?

Так, звичайно. На рівні тексту це проявляється, подеколи, навіть не залежно від мене. Це пейзажі, яких, до прикладу, нема в Іспанії, сади з мальвами і чорнобривцями, пшеничні поля, в яких танцює вітер… У віршах у мене є згадка про Бакоту, Південний Буг, поезія, присвячена селу, Поділлю загалом. У зв´язку з еміграцією з´явився новий мотив, який я зауважила, – це почуття ностальгії і мотив рідного дому. Але про це, мабуть, краще читати в самих творах, це відчувається.

Якщо цікаво, мою нову книгу «На глибині» (2024) ще можна замовити. Також я є в соціальних мережах і часто публікую на персональних сторінках свої нові вірші, з якими також можна ознайомитися. Вдячна за визнання й високу оцінку моєї творчості – Хмельницьку обласну премію імені Миколи Федунця, яку цьогоріч отримала. Це стимул і натхнення для мене творити далі.

Чи змінилося Ваше письмо після початку війни та чи постають її образи у Ваших творах?

Так, у новій збірці «На глибині» у мене є цілий розділ про війну. Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення я зовсім не могла писати, було якесь внутрішнє заціпеніння, також було важко зосередитися, впіймати думку й взагалі мати натхнення. Пізніше, душа сама потребувала слова. Часто в рядках проривався гнів, з´являлися жахливі образи. У мене є тексти про окупацію, згадка про Маріуполь і Бучу, про нашого героя Олександра Мацієвського, чия стійкість і останні слова, вразили в самісіньке серце, про незламність азовців, образ «Пташки», про українcький прапор над звільненим Ізюмом, про Різдво в окопах, є вірш-молитва, вірш-реквієм.

До Дня пам´яті загиблих, страчених, закатованих у полоні, який Україна вшановувала вперше, з’явився вірш про наших полонених під назвою «Яблуко», адже світлини звільнення українських в’язнів з російських катівень досі постають перед очима, їхні слова та емоції. Здавалося б, це не передати. Але те ябко, яке тримає полонений у руках, який рік чи два не бачив звичайних яблук і мріяв про них, не бачив своїх рідних, пережив страшні тортури, це торкається глибин душі і з’являється в поезії. Військовий тримає яблуко так, наче своє вирване вогненне серце… Я плакала, коли писала ці рядки. Я хочу, щоб світ знав і розумів, і відчував більше, щоб ми не забували також. Про війну писати нелегко, це вам скаже, мабуть, більшість митців.

Звісно, я не напишу так, як очевидці, як наші солдати з-під пера яких з’являється фронтова поезія чи проза, до того ж, я не настільки плодовита, як деякі автори, які щороку видають по книзі. Але цінність якраз у різному баченні, і зблизька, і здалеку, в творах, що описують різний досвід, зберігають інклюзивну пам’ять про війну.

Як влучно сказала Ліна Костенко в нещодавньому інтерв’ю: «У нашій літературі потрібна кожна людина». Для мене творчість – це не ремесло і не книжковий бізнес, яким заробляють на життя, це більше ніж професія, для якої необхідно здобути освіту чи певний рівень, це не посади і вплив, які можна втратити, це шлях, яким я щаслива пройти разом з іншими.

Читайте також: Письменниця з Хмельницького розповіла про переїзд до Туреччини та свою дебютну книгу

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook