1 вересня по-хмельницьки: спогади, коментарі, факти

Так, як би дивно це не звучало, але завтра – 1 вересня, початок нового навчального року. І, зрозуміло, з цієї нагоди ми нашу рубрику «Гортаючи старі підшивки» присвятили саме цій темі, переглянувши газети, давність яких датується і 2000, і 2005, і 2013 роками. Там знайшли чимало цікавого, зокрема, ліричний допис про перший візит до школи першокласниці, про нову 12-бальну систему оцінювання знань та про те, чим була школа для відомих (принаймні, для декого на той час) в області людей. І коротенько (наскільки це вдасться) розкажемо вам, яке воно було, 1 вересня, і 25, і 20, і 14 років тому.

Зараз уже й не згадати, чому раптом у 2000 році літні канікули у школярів мали бути скорочені. Ніби ні ковіду, ні війни, ні відключень електроенергії, через які могли змістити початок навчального року тоді не було. Хіба що перехід з одного тисячоліття в інше, але хіба ж це привід скорочувати канікули? Можливо, хтось із тих, хто вчився тоді, пам’ятає, що це було і чому.

Але, як йдеться у публікації «Дужча за «12» лише любов до знань» в газеті «Подільські вісті», «попри усі прогнози щодо скорочених літніх канікул наших школярів і студентів, заклади освіти традиційно відкрили двері першого вересня, у День знань». До слова, 1 вересня у 2000 році припало на п’ятницю, тож школярі на Хмельниччині, ледве занурившись у шкільне життя, вже отримали два вихідні. Цього року так не вийде – 1 вересня припадає на понеділок.

І хоч у заголовок статті винесена тема переходу оцінювання знань школярів на нову, 12-бальну систему, та не це є головною ідеєю публікації. Власне, там про все написано потроху.  

Саме з новою системою оцінки знань наших дітей, з реформованою школою загалом вступає Україна у третє тисячоліття. По суті, ми переживаємо справжню гуманітарну революцію, наслідки якої нині спрогнозувати ще нелегко, однак глобальність новизни настільки очевидна, що дискусії стосовно чергової освітньої «моди» просто неактуальні», – так починається стаття на передовиці «Подільських вістей».

Насправді за 25 років, що минули відтоді, система середньої освіти в Україні зазнала стількох змін, що обговорювати їх тут просто немає сенсу – бо буде довго, неактуально та, напевно, вже й нецікаво. Бо кого зараз цікавить минуле, якщо в сучасних реаліях всіх більше цікавить майбутнє?

Але оминути увагою деякі меседжі, актуальні, якщо не тепер, то донедавна, ми не можемо. От, до прикладу, майже ціла колонка у статті присвячена тому, хто з високопосадовців у який навчальний заклад не лише у Хмельницькому, а по всій області, пішов-поїхав 1 вересня, аби привітати, як зараз модно казати, «здобувачів освіти» зі святом.  

Так, у День знань в Національній академії Прикордонних військ побував голова облдержадміністрації В. М. Лундишев, його заступник А. Г. Роздобудько – у технологічному університеті Поділля. Начальник обласного управління освіти В. І. Войтенко привітав з першовереснем учнів Хмельницької ЗОШ з поглибленим вивченням іноземної мови з 1-го класу, начальник обласного управління культури О. В. Іллінська – студентів Хмельницького музичного училища, начальник обласного управління соціального захисту населення С. А. Кіндзерський – Кам’янець-Подільський планово-економічний технікум-інтернат. Загалом усі керівні особи області у цей день були з освітою».

Ось такий, досить «потужний» список посадовців, які, замість займатися своєю роботою, як-то кажуть, «вшанували своєю присутністю» заклади освіти, змусивши дітей слухати їхні протокольні промови. З цими «офіційними візитами» та «лінійками», коріння яких тягнеться у давні радянські далі, на початку та в кінці навчального року українці, принаймні притомні, борються вже не перший рік. Як воно буде завтра, 1 вересня 2025 року, чи підуть високопосадовці знову по школах та вишах, – побачимо.

Що ще цікавого у цій публікації?

Опускаючи реформування не лише системи оцінювання, а й навчальних закладів загалом (там про те, що третина тогорічних школярів здобуватимуть освіту не у звичних ЗОШ, а у гімназіях, ліцеях, НВО та НВК), процитуємо ще таке:

«Загалом освіта обласного центру стала флагманом не лише у реформуванні регіональної освіти, а й центром національного освітнього відродження. Тут успішно працюють школи для представників некорінних національностей: є класи з російською мовою викладання, польською».

Про некорінну російську національність цікаво, еге ж?

Також у 2000 році, як йдеться у статті, вперше у Хмельницькому «відчинила двері єврейська школа, де за парти сіло близько сотні її перших мешканців. (Цікаво, чому «мешканців», а не учнів? Діти в тій школі жили, як в пансіоні, чи що? І де була така школа у Хмельницькому у 2000 році? На жаль, авторка статті, відома хмельницька журналістка Тетяна Слободянюк, не уточнює, – ред.) Вперше у шкільних стінах звучатиме любий єврейському серцю іврит, опановуватимуться ази національної культури та освіти».

І ще один цікавий, але в сучасних умовах, напевно, не дуже коректно-толерантний акцент у публікації:

«Донедавна у школі в мікрорайоні Лезневе компактно навчались і діти з циганських сімей, котрі давно осіли у цьому мікрорайоні міста. Втім, циганська наука виявилась недовгою: традиційно смагляві красуні виходять заміж у… 10-14 років. Як мовиться, від ручки – до обручки. До речі, і циганські хлопці не парубкують довго. Втім, провини власне освіти у циганській науці немає, і школа традиційно розкриває обійми усім, хто хоче навчатися».

Ще раз акцентуємо – то була лише цитата з публікації 25-річної давнини.

Ну, і якщо ми вже зачепили посадовців, то перегорнемо ще одну сторінку старих підшивок та подивимося, що писало видання «Є Поділля» у 2011 році про 1 вересня. А писало-питало воно тоді посадовців про те, що вони не любили у школі.

Процитуємо лише двох з чотирьох опитаних, які наразі досить відомі принаймні в обласному центрі.

Слов’ян Воронецький, начальник Хмельницького міського управління праці і соціального захисту населення (і тоді, і до речі, й зараз – ред.):

«Мені школу взагалі згадати вже важко, а тим більше те, чого я не любив! Хоча, здається в мене й не було такого, я ж був старостою класу, показував приклад. У навчанні завжди був хорошистом, старанно вчив усі предмети. Єдине, що мені важко давалося, – це математика, можливо, тому я її недолюблював. Решта ж усе, що пов’язане зі школою, згадую із задоволенням: комсомол, уроки, вчителів, безтурботне життя… Хоча, був у мене період, коли я мусив ходити до свого двоюрідного брата, який не хотів ходити на уроки, і приводити його. Щоразу, коли він не з’являвся, з’являлася його класна керівничка і просила, щоб я його привів. Напевне, це мені й не дуже подобалося».

Ірина Трунова, начальник обласного управління культури та туризму (зараз Ірина Миколаївна є директоркою Хмельницького академічного обласного театру ляльок – ред.):

«У мене від школи залишилися лише позитивні спогади. Ці роки я любила настільки, що, напевно, протягом десяти-п’ятнадцяти років після закінчення Хмельницької середньої школи №16 (зараз це колегіум ім. В. Козубняка – ред.) усім своїм вчителям відправляла вітальні листівки. Можу лише сказати, що не дуже мені давалася математика. Я, як абсолютний гуманітарій, надавала перевагу мовам і літературі, а ще дуже любила фізкультуру. Та мій викладач математики Людмила Михайлівна Будріна, за що я їй вдячна, часто робила мені поблажки. Напевно, через мою активну шкільну суспільну діяльність».

До речі, ви помітили, відсутність фемінітивів у цих публікаціях? Ми от помітили. І це так… незвично вже.

І закінчимо нашу мандрівку підшивками старих газет ліричною нотою. Публікація у газеті «Подільський кур’єр» початку вересня 2005 року під назвою «Мамо, ми уже дорослі!» Фактично, це нотатки матері, донька якої пішла у перший клас. І від того в них обох – купа емоцій. От тільки мама, як журналістка, змогла перенести це на шпальту газети. А ми – коротенько – лише кілька цитат.

Сьогодні вперше моя доня йде до школи… Господи, невже дівчинка, яка стоїть переді мною з не награною серйозністю і заклопотаністю в сірих бездонних очах, – це те саме маля, що зовсім недавно борсалося, намагаючись звільнитися з обридливих пелюшок і лепетало перші склади і слова? Хоч непрохані сльози підкочуються гірким клубком до горла, на сентименти немає часу.

Мала рвучко відбирає в мене ранець (так, саме ранець, а не рюкзак, як тепер – ред.) і квіти для вчительки («Я ж відсьогодні доросла! І, будь ласка, не треба тримати мене за руку!»), і ми прямуємо до школи.

Ось вона – така довгождана і разом з тим ніби несподівана мить у житті кожного з нас: спочатку тихо, але з кожною секундою все стрімкіше, бадьоріше, завзятіше лунає мелодійний передзвін. Він сповіщає прийдешність нового й незвіданого, кличе на урок першої житейської мудрості, до перемог, хай навіть спочатку й маленьких, до того, що зветься «Майбутнє». Майбутнє наше і майбутнє України.

А з якими емоціями ваші діти підуть завтра до школи?

Традиційно дякуємо за сприяння у наповненні рубрики Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці. Інші матеріали можна знайти за тегом підшивки на сайті Поділля NEWS.

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook