Коли цифровий світ зустрівся з легендою: як Микола Мазур дивував Хмельницький у 2006-му

Квітень 2006 року. Україна щойно пережила чергові (парламентські) вибори, вулиці ще «дихали» агітаційними гаслами, а в повітрі висіла втома від політичних обіцянок. Саме в цей момент у Хмельницькому музеї сучасного мистецтва (тепер це Хмельницький обласний художній музей) відкрилася виставка, яка змусила місто на мить зупинитися.

Гортаючи старі підшивки газети «Подільський кур’єр», ми натрапили на статтю Петра Маліша «Нова грань: комп’ютерна графіка». Це не просто репортаж з виставки, це спроба осмислити, як великий монументаліст Микола Мазур зумів вкотре перевинайти себе, зазирнувши у майбутнє цифрових технологій.

Між виборчим «гвалтом» та музейною тишею

Петро Маліш починає свою публікацію з гострого контрасту. Хмельницький того часу — це місто, заклеєне плакатами, де кожен претендент на депутатське крісло обіцяє «золоті гори». Автор відверто дивується: чи на часі мистецтво, коли навколо панує «передвиборна істерія»?

Проте, зайшовши до зали, журналіст розуміє: саме зараз це вікно у світ високого мистецтва потрібне як ніколи. В атмосфері «задушливої суєтності» картини Мазура стали тим самим свіжим весняним повітрям.

Трагедія металевих гігантів: біль майстра

Микола Мазур для Хмельницького — це не лише живопис. Це, перш за все, його знамениті скульптури з металобрухту, які стали візитівкою міста. Проте вже у 2006 році автор статті підіймає болючу тему: байдужість влади до збереження цих унікальних об’єктів. Петро Маліш з гіркотою констатує, що «бізнес-керівники» міста воліють бачити на майданчиках дешевий імпортний ширпотреб, аніж самобутні витвори українського генія.

Авторське розмірковування: Читаючи ці рядки сьогодні, у 2026-му, відчуваєш складну суміш ностальгії та обережного оптимізму. Сьогодні про металевих «дітей» Миколи Мазура дбають, як можуть. Зокрема, нещодавно у сквері ім. Т. Шевченка скульптури на дитячому майданчику вперше мили за допомогою спецтехніки. Інші, на різних локаціях, періодично підфарбовують та лікують від корозії.

Навіть символічне «переселення» однієї з композицій на вулицю Свободи, до нового музею історії міста, свідчить про спробу надати цим роботам нового статусу. І хоча сам музей уже багато років залишається в статусі довгобуду, і невідомо, коли нарешті відкриється, те, що твір Мазура чекає на це відкриття, додає цій затяжній історії особливого філософського змісту. Митець був правий: його роботи належать нам. І наше завдання у 2026 році — не просто вчасно оновлювати фарбу, а нарешті добудувати ті «храми», де цей спадок почуватиметься вдома.

Комп’ютерна графіка: несподіваний крок митця

Головною інтригою виставки 20-річної давнини стала презентація робіт, виконаних у комп’ютерній графіці. У 2006 році для багатьох це виглядало як експеримент, ледь не «зрада» традиційного полотна. Але для Мазура це була лише ще одна грань його безмежного таланту. Він не боявся технологій, він приборкував їх, наповнюючи цифру українською душею.

Також на виставці донька майстра, Оксана, презентувала відеофільм за мотивами творів батька, а син Богдан — уже тоді відомий скульптор — підтримував батька у цій новій цифровій подорожі. Це був сімейний тріумф Мазурів.

Замість епілогу

Стаття Петра Маліша завершується світлим порівнянням мистецтва з материнською молитвою. У 2006 році Хмельницький відкрив для себе «цифрового» Мазура, але головне, що зафіксувала газета — це незламний дух творця, який понад усе ставив «будівництво храму власної душі».

Сьогодні, дивлячись на ці старі газетні сторінки, ми розуміємо: комп’ютерна графіка Мазура була лише інструментом. Головним завжди залишався Майстер, який бачив красу там, де інші бачили іржавий метал або пікселі на моніторі.

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook