Аншлаг і овації: театр імені Старицького у Хмельницькому завершив сезон гучною прем’єрою «Калігули»

95-й театральний сезон Хмельницького академічного обласного музично-драматичного театру ім. М. Старицького завершився прем’єрою, яка ще довго залишатиметься темою для роздумів. Постановка «Калігули» за однойменною п’єсом Альбера Камю у режисурі Станіслава Садаклієва стала не просто ще однією прем’єрою сезону, а подією, що довела: класика здатна говорити про сучасність голосніше за будь-які нові тексти.

Обидва прем’єрні покази глядачі зустрічали аншлагом, тривалими оваціями та вигуками «Браво!». І це були оплески не лише акторам. Це було визнання величезної колективної праці всієї творчої команди — режисера Станіслава Садаклієва, художниці-постановниці Олени Мурашкіної, хореографа Юрія Саввона, композитора Євгена Золотухіна та всіх митців, які створили виставу, де кожен елемент існує не сам по собі, а працює на єдину художню думку.

Про Камю писати непросто. Ставити його на сцені — ще складніше. Його драматургія багатошарова, філософська, інколи навмисно незручна для швидкого сприйняття. Проте «Калігула» Станіслава Садаклієва дивує саме тим, що складні сенси не спрощуються, а стають зрозумілими. Режисер ніби використовує принцип бритви Оккама: відсікає все зайве, залишаючи найголовніше. Завдяки цьому постановка не втрачає глибини, але набуває дивовижної цілісності й легкості сприйняття.

Саме режисерські знахідки перетворюють виставу на живий діалог із залом. Жоден сценічний образ не є випадковим. Від коротких, майже графічних хореографічних етюдів до підкреслено монументальної пластики тканин, що огортають манекени-дементори, — усе має свій сенс і працює на головну ідею. Навіть мовчання у цій виставі промовляє.

Окремої розмови заслуговує музика Євгена Золотухіна. Вона не супроводжує дію — вона її створює. З перших хвилин задає емоційний тон, готує глядача до нових смислів, підкреслює психологічні переломи й стає ще одним самостійним персонажем постановки. Саме музика нерідко першою відкриває двері до тих почуттів, які лише за мить озвучать герої.

Сценографія та художнє рішення Олени Мурашкіної вражають точністю деталей. Тут немає декоративності заради краси. Кожна складка тканини, кожен предмет, кожен світловий акцент стають частиною єдиної філософської композиції. Простір сцени змінюється разом із внутрішнім світом героїв, а образи залишаються в пам’яті ще довго після фінального поклону.

Не менш промовистою є пластична мова вистави. Хореографія Юрія Саввона існує не як вставний номер, а як ще одна форма драматургії. Кілька точних рухів інколи говорять більше, ніж сторінки тексту. Саме ця стриманість робить пластику особливо виразною.

Цікавим режисерським рішенням стало існування двох рівноцінних акторських складів. Дмитро Франчук та Олександр Віт створили двох різних Калігул. Один — більш саркастичний, гострий, майже холодний у своєму прийнятті абсурду. Інший — відкритіший, болючіший, крихкіший у миті внутрішнього зламу. Обидва переконливі настільки, що після перегляду ловиш себе на думці: який із них ближчий? І майже одразу відповідаєш — обидва.

Бо Камю писав не лише про імператора. Він писав про людину. Про кожного з нас. Про той момент, коли життя раптом перестає бути справедливим, коли втрачається щось найцінніше і разом із цим руйнується звична картина світу. Саме тоді народжується внутрішній Калігула — не тиран, а людина, яка відчайдушно шукає відповіді там, де їх може не існувати.

Саме тому постановка так відгукується сучасному глядачеві. Вона не нав’язує висновків і не моралізує. Вона пропонує думати, сперечатися, співпереживати. Навчає дивитися на владу, свободу, відповідальність і власний вибір значно глибше, ніж дозволяє буденність.

«Калігула» у Хмельницькому — це вистава красивої форми і великого змісту. Вона виховує смак, розширює горизонти сприйняття, наповнює розмовою, яка триває ще довго після виходу із театру. Про неї справді хочеться писати багато. Якщо не книгу, то щонайменше окремий театральний журнал.

Особливо тішить, що саме такі роботи сьогодні народжуються на сцені хмельницького театру. Це результат колосальної праці всього творчого колективу, де кожен — від режисера до художників, композитора, хореографа, акторів і цехів — додав власний колір до спільного полотна.

Класика у «Калігулі» не припадає пилом. Вона дихає. Вона сперечається. Вона вчить бути чеснішими із собою, уважнішими до світу й не шукати ілюзорних спалахів там, де істина потребує тиші. Недарма одним із найяскравіших сценічних символів вистави стала відмова від сліпучого стробоскопа — режисерська деталь, яка перетворилася на метафору: істину не завжди знаходять у засліпленні.

І якщо ви ще не встигли побачити «Калігулу», обов’язково зробіть це у новому театральному сезоні. Ця вистава залишає після себе не лише сильні емоції. Вона залишає той омріяний шматок Місяця, який усе життя шукав герой Камю, натякаючи:

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook