Зустрілися ми випадково. Їхали з начальником Славутського районного управління АПК Ростиславом Івановим, щоб подивитися, як у господарствах підготовлені комбайни до жнив, а натрапили на великоскнитського голову з кількома правлінцями біля смородинової площі.
Впало в очі велелюддя у зелених міжряддях. Уздовж сітчастої огорожі на осонні стояли гірки порожніх ящичків, а біля величезного автомобіля скупчилося у черзі з півтора десятка жінок і чоловіків.
«Зачистку площі робимо, до вечора справимося, більшість врожаю зібрали у минулих два дні, вже й на Німеччину повезли, – посміхнувся Леонід Броневицький. – Майже тисяча чоловік працювала».
Тисяча чоловік на восьмигектарній площі? Нічого дивного. Бо кожен кущик у рядах треба пальцями обмацати, щоб ягоди зібрати. Тим паче, що п’ятий чи шостий сезон таки щедро родить великоскнитський ягідний гектар. І не знали, куди з тією смородиною подітися. Бо врожай, як з джерела, щоліта. В Остріг та Славуту возили чи не щодня, ринки в Шепетівці і Нетішині закидали. Вдома, на господарці, соки давили, вино робили, варення і джеми варили. Смородину з цукром навпіл перетирали, на зиму у холодильники ставили… А вареники, а налисники, а пиріжки – смакота. Як достигала смородина в полі – у кожній оселі розкіш. Бо той, хто рвав, десять відсотків від зібраного ніс додому.
А нині просто-таки несподіваний поворот стався у долі тієї смородинової ділянки. І який! Напитала великоскнитських керівників київська корпорація «Топ-трейд», яка в Україні заготовляє ягоди, полуниці, чорниці і відправляє в Німеччину. Топ-трейдівці погодилися з ціною і виставили свої умови: корпорація забезпечує сповна тарою, розраховується одразу, але ягоди мають бути непошкодженими і чистими. Ціна пристойна — по 2,5 гривні за кілограм. Люди, які збирають смородину, зароблені лишки також продають на місці. Окремі, найбільш вправні, за день до 40 гривень заробили. У Великому Скниту чимало мешканців вирощують смородину у власних садах. І вони продали її по дорожчій, ніж на ринку, ціні.
«Цього року матимемо від реалізації ягід більше 40 тисяч гривень, – каже Л. В. Броневицький. – Рясний урожай, бо сорти перспективні: „Білоруська солодка“, „Пам’ять Вавілова“, „Загадка“, „Ледар“, „Бенломонте“. Виручка піде на закупівлю запчастин, частково пального. І так у нас з року в рік…»
Керівник «Топ-трейда» Павло Гуденко запропонував співпрацю великоскнитському керівнику щонайменше на десяток літ, порадив розширити площу смородини на 15-20 гектарів. «Топ-трейд» закупить саджанці на таку площу, засоби захисту, а решта – за господарством.
«Якщо компанія вкладе великі гроші, то, зрозуміло, захоче мати зиск, – міркує головний агроном Олег Несен. – Вона має можливості збуту. У нас є кому садити, ремонтувати, вирощувати, збирати ягоди. І школярі, і дорослі роблять це охоче. Так що чекаємо плідної співпраці. Головне, землі придатні для цієї ягоди. Коли починали, то науковці обстежили грунти, брали аналізи, давали нам рекомендації. І нині, якщо виникають проблеми, ми одразу в Львівський філіал НДІ садівництва звертаємося».
Про кожну галузь виробництва, яка нині може бути прибутковою, у великоскнитському АТЗТ «Мирне» дбають. Керівники села не чекають наказів-підказок згори, не сподіваються на допомогу держави, а самі орієнтуються у ситуації, зважують, вирішують і перебудовують свою роботу.
«Чекати на допомогу все одно, що погоди з моря сподіватися. Тільки час згаєш і нічого не матимеш, – каже комерційний директор Василь Локайчук. – Розраховуємо на свої сили».
У Великому Скниту стали готувати господарку до великого зерна, а головне – до його збереження та переробки. У цьому нині вгледіли зиск. Взялися за токи, обладнали комори, зерносховище, сушарку. Спорудили приміщення, закупили новеньке устаткування, змонтували млин. Одне слово, створили замкнутий цикл: поле – тік – переробка – виробництво – реалізація.
Разом з тим, щороку нарощували виробництво зерна, зокрема озимої пшениці. Торік з кожного гектара взяли по 32 центнери. Це найкращий показник на отих збіднених у районі землях. Дерть, висівки пішли на корм тваринництву, борошном частково розрахувалися з людьми за роботу, а решту на хліб, макарони переробили й реалізували.
Давно переконалися, що таки вигідно займатися озимою пшеницею. Собівартість виробництва дешева, а рентабельність висока. Ось чому під осінь 1200 гектарів вдосталь заправили органікою і переорали під озимі. Площі сіяли насінням молодих репродукцій. Щонайменше по 35 центнерів озимої пшениці зберуть і матимуть вал в 35 тисяч центнерів. На яку ділянку виробництва не потрапиш у Великому Скниту – всюди лад, акуратність, чистота. Взяти б отой млин, про який в окрузі слава лине. Їдуть сюди з віддалених Куток, Берездова, Цвітохи, навіть Гощі, Острога, інших сіл сусідньої Рівненщини.
Борис Пісоцький, завідуючий, роботою дорожить. За день у млині переробляють сім тонн зерна. Спочатку проводять аналіз, тоді кажуть, який вихід борошна буде. Люди люблять точність і справедливість. Тому завізно, тому черга… За давальницьке зерно власник може отримати і борошно, і макарони — кому що потрібно.
Услід за млином спорудили пекарню, встановили лінію по виготовленню макаронів. Завідуюча Ніна Дзензерук та Людмила Кучевська з двома помічницями щодня випікають 500 буханців хліба. Його весь розкуповують. Почнуться жнива – у три зміни запрацює пекарня. Бо хліб не лише смачний, але й на 35-40 копійок дешевший, ніж у міських магазинах.
«Собівартість буханця – 60 копійок, продаємо по гривні, – каже голова. Увесь навчальний рік відпускали на харчування школярів. Більше того, школу цукром забезпечили».
До речі, у Великому Скниту завжди з власним цукром, бо з небагатьох господарств району, хоч і небагато, але сіють цукрові буряки. І мають зиск. «Діти восени відроблять затрати», – посміхається Броневицький. – «Вони у нас трудящі».
Та, засіявши половину ріллі пшеницями, у Великому Скниту дещо втратили на кормах. А їх потрібно тут чимало. Поголів’я ВРХ складає 1270 голів, є 226 коней, півтори тисячі свиней, 620 голів птиці. І хоч тваринництво дало торік 240 тисяч гривень збитку, худобу збувати не квапляться. Он ціна на м’ясо скочила, будуть і прибутки.
У «Мирному» завше техніки вдосталь, бо шанують, бережуть, доглядають, поповнюють новою. Навесні, влітку, восени механізатори сусідам допомагають поля орати, сіяти, збирати, господарству корми припасають.
Підсобні промисли, як комерційна галузь, стали новим напрямком у господарюванні. Власне, вироблену і перероблену у селі продукцію реалізують через власну торговельну мережу. Закупили торговельні патенти. Тепер із заводів та фабрик завозять не тільки товари першої необхідності, але й продають їх за нижчими цінами. Сільські конкуренти виявилися більш потужними, ніж кооператори. За минулий тиждень магазин у Нараївці реалізував на 3 тисячі злишком гривень продукції, у Великому Скниту – ще більше, у Рівках виручили понад півтори. Тим часом кожна тисяча обороту дає 260 гривень чистого доходу.
«Який потрібно мати приріст ваги свиней, щоб отримати 6-8 тисяч гривень за тиждень готівкою? – запитує голова й одразу додає: – Скажете, захопився торгівлею? Ні! Це вимога часу. Ми обходимося без посередника, продаємо переважно власноруч вироблене…»
У «Мирному» турбуються про людей, про молодь. Господарство навчає за власний рахунок вісім студентів в інститутах, має заочників. Бо конче потрібні юрист, економіст, бухгалтери, інженери. Не можна кидати напризволяще село навіть тоді, коли хтось захоче відійти зі своїми паями. Поки що це «Мирному» не загрожує. Навпаки, зі своїми паями просяться сусіди… з Гощанського району Рівненщини.
Тепер у господарстві першими в районі почали впроваджувати комп’ютеризацію. Закупили три комп’ютери, ввели розрахунки, бухгалтерський облік. Нещодавно персональний комп’ютер з’явився на робочому столі голови, а найближчим часом встановлять у кабінеті головбуха. Таким обліком охоплять всі комори, складські приміщення.
Господарство запросило фахівця, і той навчає конторських працівників, як користуватися цією машиною. А щоб надалі мати фахівців, правління передало новісінькі комп’ютери у школу, виплачує зарплату вчителю.
Четвертий рік очолює господарство Леонід Броневицький. Узяв його міцним, потужним. Здавалося, все вже пороблено у селах, тільки займайся поточними справами, не розгуби надбаного попередниками. Проте діяльна натура керівника не знає спокою. Про інкубатор, звіроферму, племінне птахівництво слід сказать. Працюють, щось дають у касу, забезпечують робочі місця.
Звичайно, бути добрим господарем – великий клопіт. Особливо зараз, коли навіть незначні здобутки даються ціною величезних зусиль. Але життя не зупиняється. І не зупиниться, поки будуть такі керівники, як Леонід Броневицький.
• Петро МАКАРЕНКО. Славутський район.
