«Музей — це назавжди любов»: 40 років стійкості ХОХМ, який не дозволив українському мистецтву замовкнути

Днями в одній з хмельницьких книгарень «Є» відбулася відкрита лекція «40 років ХОХМ: від першої експозиції до сучасних проєктів», під час якої заступниця директорки Хмельницького обласного художнього музею з наукової роботи та розвитку Олена Михайловська запропонувала поглянути на чотири десятиліття роботи музею не лише як на низку дат, виставок і статистичних показників.

Це була розмова про стійкість інституції, яка народилася 1986 року фактично без колекції та фахівців, шість років готувалася до відкриття, а сьогодні зберігає понад 7500 творів близько 1200 українських митців і мисткинь. Саме 30 серпня 1992 року, вже у незалежній Україні, музей відкрив свої двері для відвідувачів.

А ще — про те, як музей шукав власний шлях у часи розпаду Радянського Союзу, як наважився зробити ставку саме на сучасне українське мистецтво, як переживав економічні кризи, безгрошів’я та інші виклики часу. І чому повномасштабна війна не змусила його зупинитися.

Навпаки — ХОХМ продовжує працювати, досліджувати, збирати, показувати, створювати нові партнерства та виходити далеко за межі звичного для обласного музею масштабу.

Бо за сорока роками ХОХМ стоять не тільки тисячі творів, сотні експозицій і майже мільйон відвідувачів. За ними — люди. Ті, хто свого часу повірив, що Хмельницькому потрібен музей українського мистецтва. І ті, хто сьогодні щодня доводить, що він потрібен.

Коли 2 січня 1986 року за рішенням Міністерства культури було створено Хмельницький обласний художній музей, у нього не було найголовнішого — власне музейної колекції. Не було й достатньої кількості фахівців:

«Крім того, що нема колекції, нема фахівців… мистецтвознавців в Хмельницькому немає, як з’ясувалося». – розповіла Олена Михайловська.

Натомість була будівля, яку треба було реконструювати. Шість років тривали ремонт, переобладнання, підготовка експозиційних просторів. І весь цей час музейники мали фактично відповісти на питання: яким буде музей, якщо його ще немає?

Під час підготовки до 40-річчя працівники ХОХМ знову відкрили свої архіви, протоколи науково-методичних рад, документи перших років. І знайшли там чимало показового:

 «Ми знайшли дуже цікаві документи у зв’язку з тим, що на 40-річчя ми дуже ретельно досліджуємо всі наші документи, включно з протоколами науково-методичних рад. І в одному з протоколів була дуже цікава інформація про те, як мав виглядати наш музей, з чого він мав складатися. Це мало бути дев’ять залів. Ніхто не подумав, що два зали, як мінімум, треба під фондосховище. Ну, нічого ж нема, навіщо фондосховище, правильно? Всі будуть зали. Сьогодні це звучить майже кумедно. Але за цією історією — головна проблема музею, який починав із нуля: спочатку треба було зрозуміти, що саме він має збирати і навіщо. Адже за радянською музейною моделлю локальна художня установа мала демонструвати своєрідну «історію мистецтва від давнини до сучасності» — із обов’язковою ідеологічною складовою.» – поділилась Олена Михайловська.

Для Хмельницького це було майже нездійсненне завдання. Де брати мистецтво ХІХ століття? Де стародруки? Де твори давніх епох?

«Говорять: “От музей треба зробити від давньої Греції до сьогодення”. Тобто, ну, уявіть, де брати, навіть якщо не давню Грецію, стародруки брати? Десь 17–18 століття. Їх не існує, в принципі, вже в доступі для колекцій музеїв».

І саме ця проблема, яка спочатку здавалася слабкістю, згодом стала величезною перевагою ХОХМ, яка дала у підсумку колекції свободу.

У 1990 році, після тривалих дискусій, музейники ухвалили рішення, яке визначило його подальшу долю: ХОХМ збиратиме сучасне українське мистецтво:

«Не тому, що це було легко. А тому, що це було можливо — і необхідно. Музейники прийшли до згоди… що ми будемо збирати сучасне українське мистецтво. Тому що по факту неможливо зараз зібрати навіть якісне 19 століття».

Дуже важливу підказку музейники отримали від колеги зі Львова. Коли хмельничани переймалися тим, що в них фактично немає колекції, він запропонував подивитися на ситуацію зовсім інакше:

«А чого ви так переживаєте, що у вас нічого нема? Це ж класно! Ви ж можете, абсолютно вас нічого не тягне назад, вас нічого не обмежує, беріть і створюйте музей з того, що відбувається зараз».

І це рішення стало одним із тих, що визначили унікальність ХОХМ. Музей почав збирати мистецтво, яке творилося тут і тепер. Мистецтво часу, коли Україна виходила з радянської системи, коли митці отримували нову свободу, коли змінювалися художня мова, сенси, способи говорити про людину і країну.

Сьогодні саме ця стратегія дозволяє музею не просто показувати історію українського мистецтва, а бути її зберігачем, дослідником і живим учасником.

30 серпня 1992 року ХОХМ відкрив свої двері для відвідувачів. На той момент його колекція вже налічувала близько 4000 творів. За наступні десятиліття до неї додалося ще приблизно 3500 музейних предметів. Сьогодні це понад 7500 творів живопису, графіки, скульптури та декоративно-прикладного мистецтва близько 1200 українських авторів. І навіть у найскладніші роки музей не припиняв збирати та зберігати мистецтво.

У 2022 році ХОХМ започаткував нову групу збереження — фотографію. Символічно, що поштовхом стала перша виставка після початку повномасштабного вторгнення — експозиція обласної спілки фотографів. Один із перших творів, внесених до нової групи, отримав номер F1. Це був портрет фотографа Сергія Аніськова.

«Мені здається, що дуже важливо, тому що дійсно сучасне мистецтво без фотографії уявити сьогодні складно. І це також про стійкість. Коли навколо війна, музейні простори спорожніли, а масові заходи були небезпечними, ХОХМ не став чекати, коли «все закінчиться». Навпаки — вже 8 березня 2022 року музей започаткував реабілітаційно-просвітницьку платформу «АРТ ХАБ ХОХМ», перетворивши музейний простір на місце зустрічі, підтримки, спілкування й психологічного відновлення через мистецтво. У час, коли людям особливо бракувало відчуття нормальності, безпеки й живого контакту з культурою, музей запропонував те, що вмів найкраще, — мистецтво як спосіб бути разом і триматися.» – коментує Олена Михайловська.

Відтоді «АРТ ХАБ ХОХМ» став одним із важливих напрямів роботи музею у воєнний час. Виставки, лекції, творчі зустрічі, мистецькі та освітні події допомагали повертати людям можливість говорити, бачити красу, осмислювати пережите й хоча б ненадовго виходити за межі щоденної тривоги.

Війна не зупинила музей. Вона змінила його оптику. ХОХМ продовжив збирати й досліджувати мистецтво, але водночас почав ще уважніше дивитися на те, що відбувається навколо, і відповідати на виклики часу власною мовою — мовою культури.

Сьогодні ХОХМ дедалі більше працює з темами, які неможливо відокремити від війни: мистецтвом прифронтових та окупованих територій, пам’яттю, ідентичністю, втратами та правом української культури на власний голос. Важливою частиною цієї роботи стала співпраця з митцями й культурними інституціями Донеччини та Луганщини. Музей не просто зберігає те, що вже створено, — він допомагає українському мистецтву звучати саме зараз, коли його голос особливо потрібен.

Один із найновіших прикладів — міжмузейний проєкт «НА ЗЛАМІ. Український живопис 1980-1990-х років», який ХОХМ реалізує спільно із Сумським обласним художнім музеєм імені Никанора Онацького.

Дві музейні колекції зустрілися, аби показати мистецтво періоду, коли Україна сама перебувала на зламі — між тоталітарним минулим і незалежним майбутнім. Проєкт охоплює живопис кінця 1980-х — 1990-х років і повертає до мистецького обігу імена та явища, які дозволяють побачити той час значно ширше.

І сьогодні ця розмова звучить особливо гостро. Історія знову вимагає від України захищати право бути собою — не лише на полі бою чи в політичному просторі, а й у культурі. Коли український музей зберігає твір нашого художника, досліджує його і показує дитині, студенту, військовому, переселенцю чи літній людині, він продовжує цю боротьбу за право мати свою історію, своїх митців, свою пам’ять і власний голос у мистецтві.

Повномасштабна війна не замкнула ХОХМ у межах власних стін. Навпаки — музей активніше працює з грантовими можливостями, партнерствами, міжмузейними та всеукраїнськими проєктами, дедалі виразніше звучачи на загальноукраїнському культурному рівні. Ідеться не просто про престиж чи нові можливості для інституції, а передусім про можливість краще зберігати, досліджувати й відкривати для людей українське мистецтво.

Один із найновіших таких проєктів — «Двісті творів для тисячі оченят і сердець», підтриманий у межах державної ініціативи «ТисячоВесна». Його ідея проста й дуже людяна: винести мистецтво за межі музею — туди, де воно особливо потрібне. Двісті творів українського мистецтва мають змінити простір шести дитячих лікувальних закладів, подарувавши дітям серед лікарняних стін кольори, образи, історії та можливість хоча б на певний час відволіктися від болю й тривоги. Це музей, який іде до людини тоді, коли людина не може прийти до нього.

Двісті творів українського мистецтва мають змінити простір шести дитячих лікувальних закладів. Там, де сьогодні дитина бачить одноманітні лікарняні стіни, з’являться кольори, образи, історії — можливість дивитися, порівнювати, фантазувати, запитувати, отримувати відповіді й хоча б на якийсь час переключити увагу з болю та тривоги. Але цей проєкт не просто про красиві картини в лікарняних коридорах. Він про те, що українська культура має бути поруч із людиною навіть тоді, коли людина не може прийти до музею. І це, мабуть, одна з найточніших відповідей на питання, навіщо музею залишатися живим.

Під час лекції Олена Михайловська говорила не лише про цифри. За 40 років ХОХМ зібрав понад 7500 творів, сформував сотні експозицій, провів понад півтори тисячі тимчасових виставок, майже 6 тисяч мистецьких заходів і прийняв близько мільйона відвідувачів. Але за кожною цією цифрою — людська робота: дослідницька, фондова, реставраційна, кураторська, організаційна і просто щоденна, не завжди помітна відвідувачу.

Михайловська згадувала навіть перші роки існування музею, коли його наукові співробітники самі мили вікна, прибирали після будівельників, носили речі й готували приміщення до відкриття. Сьогодні складно уявити науковця музею з відром і ганчіркою, але саме з таких людей і починаються інституції. З людей, для яких ця робота поступово стає чимось значно більшим за посадові обов’язки.

Можливо, тому так тепло прозвучала під час лекції фраза Олени Михайловської про одну з колишніх працівниць ХОХМ:

«Музей — це ж назавжди любов».

І, мабуть, саме ці слова найкраще пояснюють, як інституції вдається вистояти сорок років — і продовжувати рухатися далі.

Робота в музеї — не про великі гроші. Принаймні точно не лише про них. Це про відповідальність за те, що тобі довірене: за картину, створену десятки років тому, за ім’я художника, яке може бути незаслужено забутим, за історію, яку потрібно повернути, за дитину, яка сьогодні вперше побачить справжній витвір мистецтва, і за кожного відвідувача, який вийде з музейної зали трохи іншим, ніж зайшов.

Але стійкість культурної інституції неможлива без громади. Можна мати прекрасну колекцію, створювати сильні виставки, вигравати гранти, досліджувати, видавати каталоги, проводити конференції. Та культура стає живою лише тоді, коли до неї приходять люди — дивляться, запитують, сперечаються, закохуються у мистецтво, приводять дітей, повертаються самі й підтримують музей своєю присутністю. Бо кожен відвідувач фактично говорить музейникам: нам це потрібно. І саме це дає інституції сили продовжувати працювати, шукати нові імена, рятувати те, що могло бути втрачене, говорити про складне й показувати те, чим ми можемо пишатися.

Сьогодні, коли Україна платить страшну ціну за право бути собою, мистецтво також є частиною цієї боротьби. Наші захисники й захисниці боронять землю, а музеї бережуть те, за що ця земля для нас є домом: її пам’ять, образи, голоси, митців, кольори і право на власну історію. Тому прийти до музею сьогодні — це не просто провести час. Це підтримати людей, які щодня тримають цю частину нашого світу, допомогти інституції продовжувати роботу і дати українському мистецтву можливість звучати — іноді голосно, іноді тихо, але не замовкати.

За сорок років ХОХМ пережив зміну держави, економічні потрясіння, нестачу коштів, пандемію, а тепер працює у час великої війни. І все одно збирає, зберігає, досліджує, відкриває двері й говорить із нами мистецтвом. Тож його історія — це не лише історія музею. Це історія про те, що своє потрібно любити не лише тоді, коли легко. Особливо — коли важко.

Бо якщо ми хочемо, щоб після цієї війни наші діти знали не лише про те, як Україна вистояла, а й що саме вона вистояла зберегти, берегти свою культуру потрібно вже сьогодні. Ходімо до музеїв, дивімося українське мистецтво, говорімо про нього, приводьмо дітей, підтримуймо людей, які щодня його бережуть. Бо кожна картина, яка сьогодні залишається в українському музеї, — це частина нашого завтра, а кожна людина, яка заходить до музейної зали, своїм приходом говорить: нам не байдуже, ким ми є.

І, можливо, саме з цього починається найважливіша музейна робота — з любові до свого.

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook