Постригтись і пожити: дружина військового з Хмельницького розповіла про життя в Краматорську (ФОТО)

До великої війни у Краматорську мешкало до 200 тисяч населення, адже в місто після того, як Донецьк захопили сепаратисти, переїхало багато донеччан. Зараз після кожного потужного обстрілу тут стає дедалі менше людей. Як живе Крам (так скорочено називають місто), на власні очі побачила хмельничанка, чий чоловік наразі служить в одному з підрозділів НГУ.

Я розглядаю орендовану кімнату. Шпалери із занадто строкатим рослинним орнаментом, подертий лінолеум, порвана штора, стара шафа, в якій живе такий же старий запах залежаних простирадл. У квартирі нові лише вікна. Бо попередні вибиті. 

 “Це як капсула, в якій законсервувався СРСР. Не можна винаймати житло одразу після місяця в бліндажі. Я зайшов сюди, побачив ліжка, побачив у ванній бойлер і подумав: ого, як розкішно”, – зізнається чоловік.  

Власне, в цьому місті на краю мирного життя за 5 днів свого візиту до чоловіка я не побачила жодного не ушкодженого російськими обстрілами будинку. Але побачила багато гедонізму, хороші кав’ярні, доглянуті парки й газони, відгодованих місцевих котів.

НЕдистрикт №12 

Краматорськ (Крам) – як Дистрикт №12 з антиутопії “Голодні ігри”, порівнює наша донька: це теж край шахтарів, а поруч з містом терикони межують з неймовірною природою. І все ж порівняння з дистриктом для мене не зовсім близьке, тому що у Крамі нема негативних миротворців, як у книзі. Натомість у місті є українські військові – тут вони перебувають у періоди між роботою на бойових позиціях. Якби не військові, у цьому місті зараз не вирувало б життя, адже переважна більшість місцевих виїхала. 

“Черговий потужний обстріл – і чергова хвиля виїздів. А до великої війни тут жило під 200 тисяч – більше, ніж до 2014 року. Бо після того, як Донецьк захопили сепаратисти, сюди переїхало багато донеччан”, – охоче ділиться місцевими реаліями таксист. 

Чимало бізнесів після початку великої війни припинили існувати, у багатьох вітринах замість скла – фанера. Але інколи фанера вводить в оману: бо  насправді там працюють – попри вибиті вікна.

Якщо довше погуляти місцевими вуличками, складається враження, що найбільше тут перукарень та ритуальних контор. 

“Це точно, як у “12 стільцях” Ільфа й Петрова: здається, люди тут існують для того, щоб постригтися, поголитися та померти”, – гірко іронізує чоловік.

Й справді, відчуття оманливо спокійного життя раптом руйнується, коли у дворі натикаєшся на ось таку автівку.  

Життя і смерть поруч. Але життя попри смерть. У Крамі, як ніде, хочеться жити на повну. 

Відчуття повноти життя підкріплюють розкішні місцеві парки: добре доглянуті, чисті й великі, з чистими водоймами. 

Тут гуляють і займаються спортом. Навіть впритул до комендантської години, яка розпочинається о 21-й – тоді одночасно згасають всі ліхтарі, а світло на вулиці падає лише з вікон нечисленних квартир, власники яких досі залишаються в Крамі. 

Фронт – як алкоголь!

Військові в Крамі відрізняються від поголених, занадто акуратних тилових військовослужбовців у моєму рідному Хмельницькому. У Крамі майже всі з бородами, часто вдягнені у футболки з українською символікою у поєднанні з камуфляжем. Вони сидять у кафе, затарюються на базарах, їздять у пікапах дорогами Крама. Власне, саме на дорогах вони домінують. 

“Обережно на нерегульованому переході. Тут не пропускають”, – попереджає чоловік. 

На моє питання, чи така нетерпимість до пішоходів – вплив перебування на фронті, він швидше погоджується. Але уточнює. 

“Фронт – як алкоголь. Він не міняє людей. Просто людина відкриває себе справжню. Якщо вона – адекватна, то і тут такою залишається. Навіть якщо бачила страшне. Якщо ж ні – то фронт підіймає на поверхню те, що людина ховала під шаром суспільних норм, бажання здаватися кращою, ніж вона є”

Тротуаром іде квартет: на одному шорти, в іншого якась смішна камуфляжна сумка, третій – у панамі, четвертий – пов’язаний рожевою вітрівкою. 

“І треба залучити експерта…”, – чую уривок фрази від цього з вітрівкою…

Саме військові – це часто носії української. Крам потихеньку українізовується. Але за відчуттями тотально лише на рівні сфери послуг – продавці у крамницях та баристи тут замовчуванням починають діалог українською. Російська від пенсіонерів не вражає і не ображає – через пов’язану з віком ригідність мислення ці люди у побуті вже не заговорять українською, перебуваючи тут. Але є й інші випадки. 

“Учєнічєскій!”, – голосно докладає водієві автобуса підліток, пояснюючи свої пільги на проїзд. Від молоді російська справді ріже. Навіщо це? Для кого це? Чому це існує, в той час, як “русскаязичная орда” щотижня планомірно знищує будинки міста? Будинки і людей. Орда підповзає посадками, проривається на мотоциклах й на всьому, що здатне рухатися, щодня метр за метром зменшуючи відстань від фронту до Крама…

Вранці наступного дня відкриваю нові пластикові двері та виходжу на балкон орендованої квартири. Праворуч, за хрущівками та дорогою, майорить величезний жовто-блакитний прапор. 

“На зло ка***ам”, – каже чоловік.  

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook