Так близько і водночас так далеко: хмельничанки розповіли про життя в Польщі

Це ще один матеріал з циклу про хмельничан за кордоном. Для його створення ми поспілкувались з п’ятьма уродженками обласного центру, які проживають у різних польських містах, і попросили порівняти їх з рідним містом. Дехто з них виїхав з Хмельницького досить давно, тож їхні спогади про місто можуть не співпадати з нинішніми реаліями.

Яна Свистун, Вроцлав

Еміграція з Хмельницького в Польщу, в моєму випадку, спровокувала хворобу – ностальгію. Часом за всім, а часом за чимось більш конкретним: за кавою із еклером за рогом, де ти в останню мить домовилась зустрітись із подругою. За вишуканими сніданками, обідами, вечерями в закладах в центрі Хмельницького, за чистим повітрям, за снігом взимку.

В Хмельницькому я завжди насолоджувалась буянням зелені, проте Вроцлав попри велику кількість населення зберіг максимальну затишність. Тут нема засилля висотних будівель, як і в Хмельницькому.

 В 2000-х роках мого брата «беркутівці» побили за «хамське» перетинання дороги пішохідним переходом, що призвело до струсу мозку. Мого батька, хірурга, який відпочивав після чергування, у спідній білизні поставили на коліна, бо той намагався припинити звірство над сином. Тоді я вперше відчула нашу безпомічність і страх перед людьми, які мають владу і зброю. Хоча в період моєї ранньої молодості Хмельницький був для мене максимально безпечним. Я поставила собі за мету  мати в запасі навики самооборони, які мені, на щастя, не довелось застосовувати жодного разу.

У Польщу ми емігрували наприкінці 2014. І тривога наростала тут з кожним днем. Тобі обов’язково хтось мав нагадати про те, що ти не маєш тут прав і тебе з легкістю депортують. Відчувалось, що у будь-який момент може прийти поліція із перевіркою. Сусіди після знайомства вважали своїм обов’язком навчити нас, як тут, у них, у Польщі, треба жити. Це спостерігалось в навіть в маленьких побутових ситуаціях: припаркувала машину криво – «Зараз задзвонимо до прикордонників!» – погрожували сусіди. Протекли труби – «У поляків труби не протікають, а лиш у «русинів» – чула я від них. А 11 листопада, в День незалежності Республіки Польща, ліпше взагалі сидіти вдома, бо антиукраїнські паради ніхто не скасовує. В таких випадках моє відчуття безсилля перед людьми із владою і зброєю зазвичай посилюється.

Переїхавши до Польщі, ми мріяли про власне житло і стати мільйонерами. У Вроцлаві ми змогли скористатись іпотечним кредитуванням для придбання нерухомості, а використання кредитного плеча для фірм допомогло дійти до річного обороту в мільйон злотих. Здійснити таке в Україні здавалось нереальним. Також у Польщі доступніші ціни на одяг, тому мені, як мамі, спокійніше спостерігати, як моє дитя грається та брудниться.

Мені неймовірно імпонує польська звичка ввічливо вітатись і прощатись при найменшому контакті з незнайомцями, просто тому, що  ви протягом десяти хвилин ділили кисень у приміщенні сауни чи приймальні лікаря. В Україні ж люди зазвичай насуплені й занурені у свої турботи, а зоровий контакт із незнайомцем може прирівнюватись до провокації. Лише після подолання певних «захисних барʼєрів» можна мати шанс пізнати хмельничанина по-справжньому. В нас статус «друг» не видається  абикому, а у Вроцлаві мене шокувало те, що малознайому людину називають другом з легкістю, хоча насправді це нічогісінько не означає.

Анастасія Щепановська, Щецин

Щойно я оселилась в польському Щецині (місто близьке за розмірами до Хмельницького), мені не вистачало спілкування з моїми хмельницькими друзями. Здавалось дивним те, що в Щецині після 20:00 всі вулиці та дитячі майданчики порожні й немає змоги завести якісь бесіди з людьми, як це можна зробити з мамами на ігровому майданчику у Хмельницькому. Але після шести років проживання у Польщі я до цього звикла, мій робочий графік став дуже щільним і в ньому не залишилось місця на зайві теревені, тому ця проблема самоліквідувалась. Зараз у мене немає часу на спілкування з багатьма друзями.

Схожість між Щецином і Хмельницьким я бачу у набережній, а загалом архітектура цих міст не підлягає порівнянню.

Проживання у Щецині нічим особливим не наповнило моє життя, бо і в Хмельницькому я завжди працювала і мала достойну заробітну плату. Переконана, що якщо людина активна і йде до своєї мети, то забезпечити себе зможе і в Хмельницькому, і в Щецині.

Люди в цих двох містах відрізняються тим, що поляки більш дипломатичні та нейтральні, а українці в Хмельницькому імпульсивні. Навіть під час короткого візиту до Хмельницького у воєнний час я помітила, наскільки люди тут привітні та доброзичливі. Такого вайбу не бачу у своєму польському місті.  До того ж, за моїми спостереженнями, хмельничани мають кращу освіту і вищий інтелектуальний рівень, ніж люди мого польського містечка. Ніколи не думала що так скажу, але це правда.

Те, як я проводжу свій час в Щецині, нічим не відрізняється від того, як я його проводила в Хмельницькому. Люблю різні спортивні тренування, а їх можна знайти в обох містах.

Інша хмельничанка, Ірина Міщук, погоджується з Анастасією і додає, що гідне культурне дозвілля можна організувати в обидвох містах.

Події в театрах, філармоніях та концерти відбуваються регулярно, тому я можу закрити свої культурні потреби у Щецині так само як у Хмельницькому. Найбільшою перевагою мого проживання в польському місті я вбачаю у вищій заробітній платі. Хоча мені дуже не вистачає відкритості у спілкуванні між людьми, яку я мала в Хмельницькому. Безперечно, в рідному місті я почуваюсь безпечніше. А ще сумую за прогулянками в парку ім. Чекмана.

Марина Сластіна, Варшава

Можливо, це прозвучить банально, але у Варшаві мені не вистачає хмельницької культури вуличної кави, смачного соняшникового насіння та гречки. Соняшник та гречка вже давно як доступні на полицях польських магазинів, але смакують не так. Можливо це психологічний аспект – внутрішнє відчуття дому, який залишився там, за кордоном, і з цим відчуттям залишився і смак дому тільки в памʼяті, а не в каструлі звареної каші гречаної.

Польська бюрократія дотримується термінів та прописаних правил. А якщо на практиці й не дотримуються терміни, то це завжди можна оспорити на законодавчому рівні.

Я люблю проводити час вдома, такою була і в Хмельницькому. Але з появою дитини змінюються пріоритети та потреби, тому я почала більше гуляти в парку, на дитячих майданчиках тощо. Мій чоловік – корінний варшав’янин і не любить міський хаос, тому вільний час з родиною ми проводимо або за містом, або десь в міських джунглях, типу парків, лісів (так-так, ліс має місце бути в місті).

Світлана Вощина, Познань

Мені в Познані не вистачає хмельницького хліба, батону та тортів, виготовлених на наших місцевих заводах.

Подібного між двома містами я нічого не бачу, бо Познань – дуже велике місто. А от коли я проживала в Лодзі, то часом мені здавалось, що я йду вулицями рідного Хмельницького.

В Познані я почуваюся безпечніше, бо тут я більше довіряю правоохоронним органам. Були випадки, коли мені потрібно було до них звертатись, і завжди всі проблеми вирішувались миттєво, адже поляки дуже поважають свою поліцію. А у нас з поліцією можуть посперечатись. Останнім часом, коли я приїжджаю до Хмельницького, у вечірній час на його вулицях я почуваюсь насторожено, бо населення під час повномасштабного вторгнення змінилось і це відчувається. А коли приїжджаю автівкою на польських номерах, то вживаю додаткові заходи охорони своєї машини, бо чула, що крадуть іноземні номерні знаки, щоб потім отримати за них викуп. Раніше такого не було.

Проживання в Польщі дало мені можливості для розвитку кар’єри, постійного навчання та все, що я зараз маю. Коли я закінчила навчання в Хмельницькому, я не могла знайти роботу через корупційні нюанси. В Польщі я здобула три освіти і можу влаштуватись будь-де практично миттєво.

Мені дуже подобаються традиції польського добросусідства, якого в Хмельницькому, на жаль, я не бачила. В мене всі сусіди – поляки, і я чи не щодня відчуваю їхню приємну присутність в моєму житті. Ми обмінюємось смаколиками, наглядаємо за будинками один одного, допомагаємо при нагоді.

В Польщі всі дотримуються правил. Зокрема, якщо йдеться про охорону праці, то, якщо людина має працювати вісім годин, вона буде працювати вісім годин. В Україні я була змушена часто працювати понаднормово і це ніяк не оцінювалося. Тоді, в мене не було часу на дозвілля, а живучи в Познані я маю змогу відвідати різні заходи, сходити в кінотеатр тощо. І так живе більшість поляків.

Слідкуйте за матеріалами цієї рубрики, й невдовзі ви дізнаєтесь, чи є щось подібне між життям в Хмельницькому та містах Ірландії, Німеччини та інших країнах.

Читайте також: Життя в порівнянні: хмельничанки розповіли про відмінності Туреччини та рідного міста

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook