Села Черче і Залуччя розташовані у мальовничому куточку Хмельниччини – Подільських Товтрах.

Черче оточене високими скелями, які утворилися на берегах Смотрича. В Черчому збереглися залишки давньоруського городища,  на території  Черчого і Залуччя знайдені знаряддя праці доби пізнього палеоліту.

Назва поселення походить від слова “чернче” або “чернече”. І це не випадково: вважають, що ще за часів монголо-татарської навали тут був православний монастир, який, за переказами,  зруйновано у середині ХІІІ століття.

У ті далекі часи це було невелике поселення, яке, можливо, було власністю монастиря, а про нього як про містечко згадується у історичних документах тільки через 300 років, у 1433 році. З 1578 року Черче отримало Магдебурзьке право. Двічі на рік – на Богоявлення і день Святого Варфоломея – тут влаштовували ярмарки.

У Черчому донині є готичний мурований костел. Його було споруджено у 1637 році коштом Кам’янецького єпископа Павла Пясецького. Храм постраждав у період панування на Поділлі турків наприкінці ХVII століття. Після того були часи розквіту і занепаду, проте періодично костел відновлювали і оздоблювали.   У радянські часи костел  тримали зачиненим. 1993 року храм-пам’ятку готико-ренесансної архітектури XVII-XVIII століть  знову реставровано і зараз він відчинений для вірян.

Костел фото

Поряд з селом Черче на берегах того ж таки Смотрича розкинулося Залуччя. Це невеликий населений пункт, у якому  мешкає близько 800 чоловік. На березі Смотрича у селі Залуччя є Левада – улюблене місце відпочинку як місцевих мешканців, так і гостей з Хмельниччини і не тільки.

Село має архітектурну пам’ятку – стародавню церкву з трьохсотлітньою історією.

 (фото)  

Залучанська дерев’яна церква – дивина у краї, де так багато каміння.  На фасаді – дві ікони, виконані у стилі українського примітивізму.   Дмитрівська церква 1738 року колись мала  три куполи і кам’яну дзвіницю. Зараз дзвони набагато скромніші. Це  пам’ятка мистецтва, яка відноситься до подільської школи дерев’яної архітектури України. Два роки тому тут пройшло освячення каплиці, зараз проходять богослужіння. (фото).

У цих краях особливо приваблюють любителів помандрувати місцеві печери. Нігинські (Залучанські, Черчинські) печери розташовані за півтора кілометри від сіл і мають назви Безіменна або Людська (найбільша), Кінська та Жидівська. Загальна довжина печери, названої Нігинська-1, за зйомкою одеських спелеологів, складає 110 метрів. Кінська печера має довжину трохи більше 10 метрів, Жидівська печера – 13,5 метрів.

Про Нігинські печери донині існує легенда, у якій розповідається про драматичну загибель місцевих  селян.

Переповідають, що колись давно грали в селі весілля: бідна вдова віддавала заміж дочку. У самий розпал веселощів і танців почули люди, що наближаються татари, і втекли до печери. Бусурмани не зайшли у селі ні душі, однак помітили біля входу у печеру барвінковий вінок нареченої і здогадалися, де втікачі. До печери вороги побоялися зайти і за наказом старшого принесли до входу у печеру гречаної соломи і підпалили. Так печера стала могилою для багатьох людей, які задихнулися чорним димом.

Легенда жила, про неї згадував Н. Молчановский в «Очерке известий о подольской земле до 1434 г.».

Вчені у різні роки вивчали печери. Так, 1883 року ці печери вперше археологічно досліджувались В. Антоновичем та К. Мельник. Було зібрано археологічний матеріал усередині печери та поблизу неї.

У самій печері було виявлено лише три місця, де дно було не скельним, а наносним і складалось з «суміші глини, щебеню та чорнозему». Там виявили людські та звірині кості. Повну відсутність черепів серед решток В. Антонович пояснював тим, що численні відвідувачі печери, «керовані благочестивими мотивами», збирали черепи, виносили їх із печери та ховали. Останнє поховання усіх черепів, що ще залишались, відбулось за 3-4 роки до відвідування печери В. Антоновичем. При розгляді інших костей, дослідник відмітив на декотрих із них ознаки, які властиві для скелетів первісної людини.

Уже в наші часи,  2000 року, біля стежки до печери відновлено захоронення з хрестом, на якому написано: «Священнодействием Преосвященного Димитрия, епископа Балтского 3 июня 1889 года здесь погребены изнесенные из пещер кости христиан удушенных некогда татарами в етих пещерах. Памятник сей сооружен на собранные пожертвования от разных благотворителей в 1890 году».

фото

Цікаво, що у XVI столітті Нігинська печера опинилась на межі маєтку Анни Домаратовічевни Радецької села Лучникович (сучасне Залуччя) та маєтків кам’янецького католицького єпископа Нічин (сучасний Нігин) і містечка Черче. Однак докуметально  було визначено таке право власності на неї: “Воістину печера повинна залишатись назавжди і навіки у спільному користуванні людей як із Залуччя так і з Черча; ні одна сторона не повинна її вважати своєю виключною власністю, але вона повинна слугувати місцем спільного сховища від поганих та від усякого іншого ворога під час набігів на країну. Вільно в ній шукати притулку всякому чоловікові та всякій жінці і всякому жителю до найменшої дитини так із Залуччя, як із Лучникович, як із єпископського Черчинського маєтку… Але якби сам поміщик одного села не допустив користуватись печерою поміщикові іншого села або його людям, або слугам, або служанкам під час ворожого нашестя, то він буде підлягати штрафові в 100 гривен… Драбини ж до печер повинні будувати спільно жителі Залуччя та Черча, а хто, одержавши повістку, не виконає цієї повинності, заплатить два золотих штрафу…”.  Селяни при цьому мусили майструвати драбини, щоб дістатися за потреби у печеру, бо вхід був високо.

Як і що було колись – достеменно не відомо. Та, безперечно, Подільські Товтри – місце незвичайно приваблююче і унікальне. Стародавні Черче і Залуччя живуть донині і варті того, аби побувати у цих місцях. Тут живуть гостинні, працьовиті люди, які бережуть історію і будують краще майбутнє.