Як же ми, українці, вміємо йти своїм, нікому більше не зрозумілим шляхом! Набиваємо ще й чималі ґулі, замість того, щоб робити так, як вже давно роблять у світі, що ми називаємо цивілізованим. Цікаво, це цивілізація обходить нас, чи ми вперто тікаємо від неї?

Прикладів з нашого побуту і поведінки на вулиці наводити не буду. Це – тема більше для гумористів і телевізійних шоу.

А ось те, що стосується суспільно-політичного життя, варто обговорити. Бо такі буденні і звичні, але при цьому ще й корисні у багатьох країнах речі, «збагатившись» українською специфікою, набувають просто таки загрозливого характеру.

Мова про громадських активістів. Не про всіх, звичайно. Бо серед них є багато тих, хто з честю і гідністю високо тримає планку і приносить користь суспільству. Результати їх праці будуть оцінені якщо не відразу, то пізніше обов¢язково. Адже часто ця праця спрямована на закладання фундаменту успіху країни, без якого побудувати процвітаючу  Україну не є можливим. І про таких людей ми часто, на жаль, майже нічого й не чуємо. Бо для них піар – то другорядне чи просто непристойне, зайве.

Та є ті, що не дадуть вам про них забути! Адже вони хочуть бути скрізь – в соціальних мережах, в газетах, на телебаченні, в судах, на мітингах. Скрізь, де їх побачать і почують, незалежно від того, чи принесли вони своїми діями і присутністю користь людям чи ні. То вже таке. Головне – його величність піар!

І, може, хай би вони собі там і надалі імітували свою «бурхливу громадську» роботу, коли б не одне, та зовсім не маленьке  «але».

Прикриваючись інтересами громади, яка їх, до речі на це не уповноважувала, реєструючи громадські організації з кількох осіб, ці діячі нахабно і безцеремонно намагаються нав¢язувати владам різного рівня вигідні їм рішення.

А, враховуючи, що такого роду «активісти» ніде офіційно не працюють, можна зробити висновок, що на життя вони собі заробляють, виконуючи замовлення тих, хто сам, в силу тих чи інших причин, не може дозволити собі озвучувати певні, як тепер модно казати, меседжі.

Відпрацьовуючи гроші «замовника», вони не думають навіть про власну репутацію. Бо коли з десятка аналогічних ситуацій ледь не криком кричать про порушення закону лише в одному місці, а решта  для них просто не існує, підозри у відпрацюванні грошей видаються небезпідставними.

Йдеться, зокрема, про житлово-спортивний комплекс «Спорт сіті». Здається, що боротьба з цим будівництвом стала для декого ледь не змістом життя. Судіть самі: публікації-розслідування в інтернет-виданнях, ефіри на телебаченні і навіть пряма трансляція із зали суду у одній з соціальних мереж. Все присвячено одному-єдиному об¢єкту. З усіма іншими у місті – все ОК!

Показовим в цьому плані був і  момент на одному з обласних телеканалів. Коли один з підприємців міста у прямому ефірі, не витримавши мудрих повчань присутніх там «активістів»,  запитав їх, де вони працюють, то останнім довелося, як то кажуть, плавно «з¢їзджати з теми».

Адже такі «мудрі» поради мають базуватися на життєвому досвіді. А коли люди ні дня ніде не працювали, а намагаються вчити інших, це викликає, як мінімум, подив.

Не менший подив викликає і хвиля обурення таких діячів з приводу законодавчих ініціатив, які передбачають необхідність електронного декларування доходів громадськими організаціями. Хоча, що ж тут дивного?

Враховуючи «трудові досягнення» деяких «активістів», можна лише уявити, яку фантазію потрібно мати, щоб щось більш-менш правдоподібне написати у е-декларації. Виходить як у прислів¢ї: найгучніше «лови злодія» кричить сам злодій?

А працювати, мабуть,  дійсно не треба. «Колеги по цеху» згаданих вище активістів хотіли застосувати іншу технологію – обіцяючи не влаштовувати акцій протесту, вимагали у керівництва комунального підприємства «Облпаливо» хабар у 600 доларів США.

Та все це квіточки в порівняні з діяльністю так званих «територіальних громад» від кума Путіна Медведчука. Адже вони закликають представників бізнесу реєструватися «народними підприємцями» і не сплачувати податків державі, яку вважають «державою-паразитом». Дуже дивно трактуючи норми українського законодавства, так звані «громади» захоплювали приміщення, що перебувають у комунальній власності, видавали реєстраційні документи та номерні знаки на автотранспорт, створювали «народні органи влади». А це прямий шлях до створення в майбутньому народних республік. Що таке сепаратиські «народні республіки», думаю, особливо пояснювати не потрібно.

Не менше від іншого дивує також глибоке переконання «активістів» у тому , що влада просто зобов¢язана беззастережно виконувати всі їхні забаганки.

Прикро, що таку правильну і потрібну ідею діяльності громадських активістів, поширену у багатьох країнах світу, в Україні дискредитовано завдяки і нашим місцевим «діячам».

Заспокоює лише те, що обрали хоча і молодого, та вже досвідченого міського голову. Який, попрацювавши першим заступником голови ОДА, будучи депутатом міськради, а також громадсько-політичним діячем, розуміє особливості кожної із сфер суспільного життя та державного управління.

Це дає підстави сподіватися, що рішення міською владою прийматимуться на основі закону, а не під тиском і маніпулюванням ось таких горе-активістів. Бо міську владу обирають жителі міста на основі довіри, яку важко отримати та дуже легко втратити.

А ось ті, хто звик приносити користь окремим людям за їхні гроші, можуть робити це і надалі. Тим більше, що у них це не дуже погано виходить.

Просто називати це варто вже точно не громадською діяльністю…

Автор: Василь Святецький