«Мамо, тут не стріляють»: у Хмельницькому відлунали жіночі «Монологи війни»

Війна, яка шість років тому увійшла в наше життя, стала, певною мірою, чимось звичним. Якщо до війни можна звикнути. Ми звично гортаємо новини-зведення з фронту. Звично збираємо гроші-передачі, аби волонтери купили-відвезли необхідне хлопцям. Не можна звикнути лише до болю, який завдають втрати. Але і цей біль потроху притуплюється. Він є, він не зникає, але потамований десь у глибині, він теж стає звичним і майже не заважає жити. Єдине, до чого не можна звикнути, – це втрати. Вони не стали і ніколи не стануть звичними. Особливо для тих, кого це стосується безпосередньо.

Проект «Монологи війни. Жінки», прем’єра якого відбулася у Хмельницькому театрі ім. М. Старицького у День Героїв Небесної Сотні, став продовженням минулорічних «Монологів». Тоді, уперше, у Хмельницькому будинку культури чоловіки-військові, які пройшли свої кола пекла на фронті, ділилися спогадами з хмельничанами про те, як воно там, на війні. Торішні «Монологи» мало кого з тих, хто їх побачив-почув, залишили байдужими. Нових історій чекали з нетерпінням, бо це мали бути зовсім інші монологи.

Ми також звикли до того, що на війні є жінки. Жінки-військові, жінки-медики, жінки-волонтерки. Про них пишуть, їх показують, вони, певною мірою, на виду. Але є ще й ті, кого не видно у буденному житті, бо вони нічим не вирізняються серед інших. Їх десятки в містах і селах, сотні – в областях, тисячі – по всій країні. Жінки, життя яких війна змінила назавжди, залишивши незагойну рану, позбавивши найдорожчого – їхніх близьких. Вони є, їх багато, але їх майже не видно. Лише час від часу їх можна побачити або на урочистих заходах, або на кладовищі, куди вони приходять, аби поговорити зі своїми… 

«Монологи» вивели їх з тіні, показали, що ось вони, тут, серед нас. У проекті їх було троє. Вдова, сестра і матір. Кожна з них вийшла на сцену з чимось особливим, що уособлює пам’ять про втрату. Завдяки кожній з них «Монологи» набули нового сенсу та звучання, чогось такого, чого не було рік тому, у перших, чоловічих сповідях.

Ольга Саліпа – вдова Сергія Саліпи, який загинув п’ять з половиною років тому. На пам’ять про чоловіка їй залишилися листи, які чоловік писав з фронту, та весільний рушник. Найголовніша пам’ятка – їхні діти, двоє синів, які майже половину свого життя батька бачать лише на фото. Які малювали йому листівки вже після того, як Сергій загинув. Які з першого у своєму житті шкільного уроку прийшли з сяючими очима, бо там розповідали про їхнього батька. Сказати дітям, що їхнього тата більше немає – це був один з найважчих моментів у житті Ольги.

Тому жіночі монологи – це про пам’ять.

Майстерно вплетені у канву вистави режисером-постановником Володимиром Павловським музичні номери підсилюють виступи головних героїнь, але й дають час перевести дихання. Адже потік емоцій, який стікає зі сцени в зал, може збити з ніг. 

Анна Побережняк втратила на війні брата Олександра. Він називав її доцею, а вона його – мамою. Жінка досі не може змиритися з тим, що старшого брата, який піклувався про неї у дитинстві, більше немає. Вже потім, коли Сашка не стало, згадавши розмову з ним про те, що на фронті не вистачає волонтерів, Анна разом з матір’ю поїхали на Схід. Потому, переглядаючи одну зі світлин, зроблену на Сході, жінка побачила на ній напівпрозорий силует солдата… Сценою символічного прощання з братом завершується монолог Анни.

Тому жіночі монологи – це про спробу відпустити.

Ознака найвищої майстерності акторів, коли зал не приховує емоцій. Коли на сцені западає пауза (а їх було чимало під час вистави), а в залі чутно приглушені ридання, розумієш – не має значення, чи професійні актори на сцені, чи аматори. Головне – їхні слова та емоції знайшли відгук у чиємусь серці.

Наталя Баран втратила сина три роки тому. На сцені вона – з його улюбленим светром, який досі зберігає запах рідної людини. Монолог Наталі – найважчий, найемоційніший. Вона, чи не єдина, протягом всієї розповіді не може стримати сліз. Разом з нею плаче зал. Згадуючи Максима, Наталя розповідає – він часто говорив їй, що любить. І турбувався про неї, заспокоюючи словами «Мамо, я вдягнутий, взутий… Мамо, тут не стріляють… Мамо, я тебе дуже люблю…»

Тому жіночі монологи – це про любов.

Ще троє учасниць проекту – двоє волонтерок та військова. Жінки, які не змогли лишитися осторонь, коли в країні війна. У кожної з них – теж своя історія, свій біль і свої втрати.

Леся Стебло, волонтерка, громадська діячка. Можна збитися з ліку, скільки разів вона була на фронті. Їй, матері, їхати у зону бойових дій чи не найважче, адже вдома залишаються дві доньки, яким потрібна мама. Але там, на війні, вона також потрібна. Леся пригадує жінок на війні. Снайперку Катерину, чоловіка якої вбили ДНРівці, і яка на питання, чи не страшно їй вбивати, відповіла: «Я не вбиваю, я захищаю». Про військову, яка просила навчити її зав’язувати хустку, бо навіть у фронтовому пеклі жінка залишається жінкою. Про янголят-обереги, яких дарували воїнам на свято. На сцені Леся теж – з рюкзаком. З нього вона дістає жовто-блакитні обереги і дарує їх молодим акторам.

Тому жіночі монологи – це про мужність та жіночність.

Слухачі не тільки в залі. На сцені вони також є. Це – школярі та студенти хмельницьких навчальних закладів, які взяли участь у проекті. Для них це – перший сценічний досвід, і досвід – не з простих. Кажуть, після прем’єри, за лаштунками, замість святкувати, вони, всі учасники вистави, і молоді, і старші плакали…

Співачка та волонтерка Марина Українець на сцені з прапором. У неї теж є своя втрата, яку вона пригадує зі сльозами. Дмитро на псевдо «Годзіла». У своєму монолозі Марина розповідає: під час концерту вони почули дивний посвист над головами і не могли зрозуміти, що це. Дмитро тоді сказав: «Це кулі. Але ви не бійтеся, якщо ви їх чуєте, значить, вони не ваші». Одну з куль Дмитро не почув. До демобілізації йому залишався один день.

Тому жіночі монологи – це про втрати.

П’ятеро з шести учасниць проекту, артисти, режисер-постановник Володимир Павловський та режисерка по роботі з жінками Наталія Паляниця на сцені одягнені однаково. В чомусь це схоже на минулорічні «Монологи», де всі герої – чоловіки-військові – були у формі. Загалом, на сцені мало кольорів, адже головне тут – слова та емоції.

Оксана Анодіна – єдина з учасниць на сцені у формі. Вона – ветеран ЗСУ, учасниця АТО/ООС. Вона найближче бачила війну, проте війни у монолозі жінки практично немає. В ньому є діти, якими військові опікувалися, та подарунки на Миколая. Є привітання з днем народження, про який Оксана була забула, але побратими нагадали. А ще є спогад про 8 березня, коли, вийшовши вранці зі своєї кімнати, жінка побачила під стіною навпроти табличку з написом “Щастя” та тюльпани. У відрах, у мисках, у тазиках – цілі оберемки тюльпанів. Бо навіть на війні є місце і турботі, і ніжності.

Тому жіночі монологи – це про ніжність.

Власне, переповідати усі монологи – справа невдячна. Слова написані ніколи не передадуть силу та емоцію слів сказаних. Телеверсію жіночих «Монологів війни» можна буде переглянути в ефірі UA: Поділля та філій суспільного мовника України у суботу, 29 лютого.

І, ні, до війни не можна звикнути…

Читайте нас у Телеграм , у нашій групі Viber @ПоділляNEWS та Instagram, Twitter