Хобі – заняття до душі, що не підкоряється стереотипам

Запорука свободи – рівність прав і можливостей кожної людини, незалежно від статі. Потроху стираються рамки розмежування професій на «суто чоловічі» та «суто жіночі».

Мабуть, першими на «чоловічій» ниві засяяли українські спортсменки: Лариса Соловйова – найсильніша жінка планети (пауерліфтинг), Владислава Скащук – головний бомбардир жіночої збірної України з хокею, Дарина Самчик – перша українка, яка здобула «золото» чемпіонату світу зі змішаних єдиноборств, Наталія Мазур – зірка українського регбі, Дарина Білодід – чемпіонка світу з дзюдо, Ірина Мерлені – олімпійська чемпіонка, чемпіонка світу і Європи з вільної боротьби.

Сьогодні жінки все більше займаються справами, які досі були винятково чоловічою цариною. Ба більше, простір для хобі теж змінюється.

Про жінок-байкерок ви, мабуть, уже чули. Одна з них – Інна Глега, поліцейська з понад 20-річним стажем, начальниця сектору комунікації ГУ Нацполіції в Хмельницькій області.

Любов до байку жінка має з дитинства, а перший мотоцикл отримала в подарунок від батька на 8 березня. Займатись лише поїздками було замало і виникла ідея створити клуб.

«Почула про міжнародний мотоклуб, до якого входять поліцейські з усього світу. Це – діючі працівники правоохоронних органів, що мають право носити зброю і мають мотоцикл. Колеги з-за кордону відвідували Хмельниччину з гуманітарною місією і одного разу ми запропонували створити відділення клубу в Україні. Зібрали необхідну кількість учасників. До речі, реєстрація відбулась в США», – розповідає байкерка.

Так пані Інна стала співзасновницею та секретарем першого українського відділення міжнародного мотоклубу «Blue Knights Ukrainе». Наразі вона є єдиною жінкою в клубі.

За словами поліцейської, відчувається певна дискримінація, адже в клуби такого рівня жінок не допускають. Вона й сама отримувала багато негативу в соцмережах від членів інших, цивільних клубів. Все через стереотипи, згідно з якими байкер – неохайний чоловік, порушник закону. А коли з’явився поліцейський мотоклуб – відбувся злам стереотипів, а тут ще й єдина жінка в мотоклубі. Та все ж, всередині спільноти – всі рівні.

Сідає Інна за кермо свого Yamaha Virago, коли потребує адреналіну та викиду агресії, але водить обережно.

• 

• 

«Стереотипи, громадська думка – те, що може нас стримувати. Не потрібно зациклюватися на тому, хто що скаже. Тоді набагато простіше жити та отримувати задоволення від життя. Краще спробувати, інакше ніколи не будеш знати – твоє це чи ні», – радить Інна Глега.

Цікаве захоплення має відома хмельницька рестораторка Олена Пенкаль. Не типовим для дівчат хобі – їздою по бездоріжжю – Олена займається із чоловіком Сергієм. На всеукраїнських змаганнях Gorgan Trophy в 2011 році їхній екіпаж здобув «срібло» у номінації «Tourism Avto», поступившись чемпіонам колишнього Союзу. Зазначу, Олена була не єдиною жінкою в екіпажі. Участь у авторалі брала і їхня донька Тетяна.

«Суть змагань: є координати «точок», які потрібно знайти і зафіксувати на фото. При чому потрібно було однією рукою триматися за авто, а іншою – за умовну «точку». Це могла бути береза, бетонний блок, була точка під мостом гірської річки, яку ми «брали» двічі, тому що з першого разу не вийшло фото. Тут я навчилася користуватися тросом», – розповідає екстремалка та додає, що найважчою локацією був чоловічий монастир, оскільки в майках і коротких шортах у святині було некомфортно знаходитись.

Зараз сім’я Пенкаль не відмовляє собі в задоволенні час від часу їздити з Хмельницького до Дністра не автошляхами, а лісами-долинами.

Любов  до начебто «недівчачих» захоплень проявлялась ще з дитинства. Проводячи більшість часу на вулиці, разом із сусідськими хлопцями, Олена рибалила, ганяла на велосипеді, ходила в походи, лазила в печери.

Спробувала рестораторка чимало захоплень: легка атлетика, бокс і кросфіт, рафтинг, стрільба в тирі, полювання, стрибки з парашутом.

• 

• 

Одне з найтриваліших хобі – дайвінг. У гонитві за новими враженнями Олена за 14 років відвідала понад 20 країн світу. Має три сертифікати, які дозволяють занурюватись у будь-якій країні. На запитання, чому ця справа більше асоціюється з чоловіками, Олена відповіла:

«Ти на себе одягаєш обладнання вагою близько 40 кг. Тобі можуть допомогти, а можуть не допомогти. Треба фізично бути підготовленою. Зазвичай, на дайвінгу в групі з 20 осіб – 2-3 жінки. З України я, наприклад, жінок не зустрічала, хоча в Таїланді є інструкторки-українки. Звичайно, дівчата пробують цим займатись, але я маю на увазі професійних дайверок».

Максимальна глибина, яку Олена підкорила – 43 метри; спробувала і плавання з акулами, і занурення у підводні криниці та печери.

Чоловіки теж мають різнобічні захоплення. Наприклад, Денис Кримський – автомеханік, із заплющеними очима може розібрати й зібрати автомобіль. Серед його хобі – гра на гітарі, риболовля, участь у фаер-шоу і … вишивання. Декілька вишитих картин він створив для своїх друзів у подарунок.

«Це – як своєрідна медитація. Дозволяє відволіктись від буденності, зосередитись на внутрішньому світі. А ще – надихає на створення чогось нового», – розповідає Денис і додає: «Найважче, коли зробив помилку і потрібно її виправляти. В ці моменти і нерви тренуєш».

Найголовніший результат такого заняття – побачити щасливі і здивовані очі того чи тої, кому даруєш виріб, зроблений власними руками.

Як каже Денис, хобі – річ індивідуальна, кожен має право обирати заняття до свого смаку. 

Віктора Довбуша у Хмельницькому знають як громадсько-політичного діяча. Він бере активну участь у виборах, роботі громадських рад, з командою однодумців працює над відновленням Хмельницького аеропорту. У вільний час Віктор захоплюється кулінарією, а саме – випікає торти «Наполеон» для родичів, друзів і колег.

«Років сім тому почав пекти «Наполеони». Спробував безліч рецептів, коржі не зовсім вдавались. Але для мене було важливо спочатку зробити смачний торт, а потім вже задумувався про його  форму. Друг підказав рецепт, за яким готувала ще їхня бабусяЙого і взяв за основу», – розповідає кулінар.

За роки приготування смаколика дійшло до автоматизму з мінімальною затратою часу. Одного разу спік 53 коржі за 3 години:

«Готував їх на весілля, куди запросили більше двох сотень людей. Друзі розповіли, що всім смакувало і навіть шматочок віднесли місцевому священнику, а у селі це дуже почесно».

За словами Віктора, випікає він понад 100 кілограмів торту щороку. Зазначає, що важливим є те, з яким настроєм працюєш з інгредієнтами та яку енергію вкладаєш.

«Цікаво, що з молока і яєць, які можна придбати в магазинах, «Наполеон» має жовто-зелений відтінок. А ось якщо взяти домашні продукти, він виходить жовто-гарячий», – ділиться секретом чоловік.

• 

• 

• 

Багато знайомих запитують Віктора чи не пече він торти на продаж, на що відповідає – це лише хобі. Хоча не заперечує, що захоплення може перерости у створення власної міні-пекарні.

Суспільство все більше змінюється і найбільше цінується унікальність. І якщо ви – дівчина, але хочете займатись ковальською справою – вперед! Можливо, саме ваші сталеві квіти отримають першість у конкурсі серед ковалів.

Наталія Кошай, блогерка

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським пресклубом у партнерстві з Гендерним центром та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.