Об’єднання “Захист”: волонтерство з жіночим обличчям
У Хмельницькому в перший же день повномасштабного російського вторгнення створили потужне волонтерське об’єднання “Захист”. Протягом місяця до нього долучилося близько 20 різних громадських організацій, поєднаних однією метою – допомогою військовим, переселенцям й жителям охоплених бойовими діями українських міст і сіл.
Спочатку точну кількість напрямків роботи волонтери “Захисту” не знали. Починалося все як пункт збору речей і харчів. Згодом за зібрані кошти закупили тканину, почали шити для військових плитоноски, аптечні сумки, виготовляти турнікети.
Другий напрямок волонтерської ініціативи – навчання з тактичної медицини і тактики виживання під час війни. Охочим тут, зокрема, пояснюють, як за допомогою підручних засобів зупинки кровотечу, або що робити під час обстрілів.
Третій напрямок – прийняття гуманітарної допомоги з інших країн. Зараз у “Захисті” налагодили співпрацю з Польщею, Бельгією, Німеччиною, Чехією, Англія, США. Нещодавно доєдналися й Литва, Албанія, Азербайджан та Грузія.
Після того, як волонтерам почали передавати багато дитячих речей і цивільного одягу, започаткували й четвертий напрямок – відкрили соціальний магазин “Доброзахист”. Там можуть взяти необхідне всі, хто цього потребують.
Серед ініціаторок волонтерського руху – багато жінок. Сам “Захист” почав функціонувати на базі Центру, де раніше надавали інформаційну, психологічну, юридичну підтримку учасникам АТО/ООС і членам їхніх родин. Буквально напередодні 24 лютого декілька активісток зібралися тут обговорити спільні громадські проєкти. Але вже наступного дня всі ідеї потьмяніли, поступившись прагненню ефективно протидіяти війні в тилу. Як працюють, про що мріють і чим надихаються активістки “Захисту” – про це далі.
Катерина Луцик: «Я знаю тільки порядковий день війни»
25-річна Катерина Луцик, родом з Ізяслава, на війні від її початку. Пішла доброволицею туди просто з медуніверситету. Службі в 81-ій бригаді присвятила три роки, врятувавши за цей час життя понад 200 військовим. У неї рішучий погляд, міцні обійми й чіткі фрази. Інтерв’ю періодично перебивають телефонні дзвінки, на кожну розмову Катерина витрачає менше ніж хвилину.
З перших днів я стикнулася зі стереотипами. Мене намагалися зламати, бо я була одна жінка серед п’ятисот хлопців. Спочатку ти мусиш працювати на свій авторитет, доводити свою професійність. І лише потім тебе починають сприймати, – згадує про той період Катерина.
У 2016-му медичну машину, в якій їхала дівчина, розстріляли. Катерина отримала пошкодження очей, розрив барабанної перетинки, травми тіла. Та навіть після цього, як пояснює, на адреналіні продовжила службу. У 2019 році перевелася до 199-го навчального центру в Житомирі, де передавала свій досвід бійцям підрозділів десантно-штурмових військ. Саме тоді відчула погіршення здоров’я. Після закінчення контракту Катерина звільнилася й вирішила почати цивільне життя.
Коли повертаєшся з війни, ти нікому не потрібна. Люди байдуже кажуть: ми тебе туди не посилали. Я не могла включитися повністю в цивільну діяльність. Тому стала працювати помічником project-менеджера в проєкті реінтеграції ветеранів АТО/ООС “Veteranius”. Його учасники отримали можливість опанувати нову ІТ-професію, – розповідає Катерина.
Дівчина зізнається: одразу після звістки про повномасштабне вторгнення хотілось повернутися на фронт. Її й досі постійно не залишає думка: саме там приноситиме більше користі. Є у Катерини й відчуття провини через те, що зараз вона у відносно мирному Хмельницькому, а не під обстрілами. Каже, особливо боляче, коли отримує звістку про загибель побратимів – здається, що могла би їх врятувати.
В перші дні хотіла повернутися в свою бригаду. Але вони сказали, що я до них вже не доїду. Потім подзвонила у військовий комісаріат, повідомила, що є бойовий досвід, і мене не потрібно навчати. Мені відповіли: є стільки охочих, що в бойову бригаду вже не потраплю. Максимум – у теробороні стояти на посту. Тоді я зрозуміла: як волонтерка зроблю більше. Зараз я – в першій черзі резерву, – каже Катерина Луцик.
За словами волонтерки, 24 лютого в хмельницьких активістів не виникало питань щодо згуртування. Вони просто автоматично з’їхалися в одну локацію. Перші дні працювали майже цілодобово, а спали лише по 2-3 години. Потім вирішили таки завершувати роботу до комендантської години. Наразі працюють без вихідних – із 9 до 19-ої, а інколи й до 20-ої.
Якщо ви мене запитаєте, який день тижня чи день місяця, то не відповім. Я знаю тільки порядковий номер дня війни. Інколи телефонують батьки і кажуть, що я з ними не зв’язувалася вже три дні. А я просто фізично не встигаю, – зізнається Катерина.
Наразі об’єднання “Захист” має багато філій на Хмельниччині. Наприклад, в одній з них, Теофіпольській, готують вареники, консерви, котлети. Також волонтери вже почали виготовляти сухпаї. Ще один напрямок – плетіння маскувальних сіток. Спочатку для цього у Хмельницькому створили одну локацію, а зараз їхню точну кількість навіть важко визначити.
Всі дівчата, які тут працюють, підтримують гендерну рівність. Якщо ти хочеш робити, неважливо – жінка ти, чи чоловік. Звісно, є такі моменти взаємоповаги: коли, наприклад, ти щось несеш, а чоловік підходить допомогти. Бувають періоди виснаження. Військові на фронті, з якими я спілкуюся, втомлені, майже не сплять і не їдять. Але в розмовах з ними відчуваю неймовірно сильний бойовий дух. У них немає сумніву в тому, що ми переможемо. Вони навіть не допускають, що будемо відступати, чи змиримося з анексією Криму. Звісно, всі люди різні психологічно. Але, щоб відволіктися від поганого, я рекомендую максимально включатися в роботу у волонтерських центрах, з переселенцями. Тому що праця заряджає.
Леся Стебло: «Слава Богу, що вранці відкрила очі»
39-річна Леся Стебло – екс-чиновниця Хмельницької облдержадміністрації, учасниця Революції Гідності, волонтерка від перших днів російсько-української війни, голова громадської організації “Тепло рідних сердець”. Саме вона три роки тому ініціювала створення Центру для підтримки учасників АТО/ООС та їхніх родичів у Хмельницькому. А ще займалася допомогою жінкам, які потерпали від домашнього насильства.
За місяць до 24 лютого в інтерв’ю Леся сказала, що сумнівається у ймовірності великої війни. Зараз пояснює: знала, що загострення може бути, проте не вірила у повномасштабне вторгнення. І донині хмельничанці важко осягнути реальність подій – настільки вони їй здаються жахливими. А от вистояти їй допомагають однодумці.
Мене оточують дуже сильні люди. До нас долучилися переселенці з Макарова, Чернігова, Ірпеня, Харкова, Миколаєва – знайшли нас через соціальні мережі. Вони виконують різну роботу з вірою і посмішкою. Саме вони дають силу не здаватися. Бо насправді той темп, який ми маємо тут, це дуже виснажливо, – відзначає Леся Стебло.
В процесі роботи з’явилися і нові виклики, які доводиться долати. За словами волонтерки, через бюрократичні перепони стало складніше працювати з гуманітарним вантажем з-за кордону. Непросто діставати і турнікети, бронежилети, тактичне спорядження. Але особливо обурюють Лесю ситуації, коли люди з окупованих територій голодують.
В XXI столітті це в голові не вкладається. Таких ситуацій багато на Луганщині. У тамтешні села зайшли окупанти і дико пограбували жителів. Виганяли жінок з дітьми, вигрібали все з холодильників. У звільнених селах гуманітарна криза, є потреба в медикаментах, їжі, засобах гігієни, – зазначає Леся Стебло.
За словами активістки, до “Захисту” звертаються підприємці, які ще 8 років тому виїхали з окупованих територій й перенесли свій бізнес в інші міста. А зараз вчергове залишилися ні з чим. Проте ці люди не опускають руки й вже мають плани створення умов для продовження бізнесу в Хмельницькому.
Серед хмельницьких волонтерів надзвичайно велика кількість жінок. З’явилися тут і нові традиції. Наприклад, скрізь у філіях вони розмістили таблички “Росія там, де є російська мова”. Волонтери уникають агресії в мовному питанні, але радіють, коли російськомовні переходять, нехай навіть поки не досконалу, але на українську мову.
Ще в нас є традиції – обіймати одне одного, бажати мирної ночі, святкувати дні народження. Тут об’єдналися люди дуже різних професій: члени академій наук і спілки журналістів України, лікарі з інституту раку архітектори, банкіри. Сама я за цей час не змінилася. Але переоцінила ті речі, які раніше здавалися буденними. Наприклад, коли ти вранці, прикинувшись, думаєш: слава Богу, що я відкрила очі, поряд мої діти, мої рідні й друзі. Я стала ще витриваліша і дуже пишаюся колективом, який сформувався.
Наталія Савіцька: «Я зсередини – яскрава»
39-річна Наталія Савіцька у “Захисті” відповідає за прийом і відправлення гуманітарних вантажів. За фахом вона – вчителька історії та права, проте вже друге десятиліття працює у сільськогосподарській сфері завідувачкою складів нідерландського підприємства по Західній Україні. Завжди зосереджена і водночас дуже елегантна: у стильних блузках й спідницях, з ідеально вкладеною зачіскою та бездоганним макіяжем.
Я зсередини яскрава. В гардеробі багато капелюшків, рукавичок. А мої божевільні ідеї допомагає втілювати сестра-швачка. У нас волонтерами часто працюють люди середнього бізнесу. Тобто ті, хто мають пасивний заробіток. Я делегувала основну частину роботи на свого підлеглого, і все моніторю телефоном. Через мою постійну зайнятість рідні не роблять мені зауважень. Але я собі часом дорікаю, що чогось не встигаю вдома – ніхто так не може мене протролити, як я сама. Гризу себе, а домашню роботу намагаюся роботи в нічний або вранішній час, – зізнається Наталія Савіцька.
У військове волонтерство хмельничанка прийшла завдяки Лесі Стебло. До цього Наталя підтримувала дітей-сиріт, безхатченків та бездомних тварин. Проте саме допомогу військовим жінка вважає вершиною волонтерства.
Я довго до цього йшла, і щоразу не забуваю сказати «дякую» своїй подрузі Лесі за те, що відкрила мені новий світ. Волонтери взяли мене в свою команду, ми їздили в АТО, дихали одним повітрям з людьми, які приймають рішення у військовій сфері на рівні області й держави, – згадує Наталія.
За словами активістки, найважче в її нинішній роботі підібрати справді близьких за духом людей, яким можна було б довіряти. Це зазвичай відбувається інтуїтивно. Але, зрештою, робота дає наснагу, оскільки оточують однодумці зі спільними цінностями. А об’єднані однією метою люди й непорозуміння долають швидко. Таке оточення, за словами Наталії, це в якомусь сенсі інформаційна бульбашка, в якій люди не божеволіють від жаху, не скролять без кінця стрічку тривожних новин.
Намагаюся тримати бар’єр, дотримуватися інформаційної гігієни, довіряю лише перевіреним джерелам. Тому що часто інформація – це ще й елемент гібридної війни, – пояснює волонтерка.
Так склалося, що в об’єднанні “Захисті” умовно керівні посади – у жінок, а чоловіки виконують фізичну роботу. Проте Наталя пропонує не забувати, що така ситуація більше притаманна для тилу. А от в Збройних силах натомість досі більше чоловіків.
Волонтерка не погоджується з тим, що жінки зазвичай тривожніші. Вважає, саме вони за 8 років російсько-української війни не дозволили собі вигоріти і стабільно займалися допомогою армії: плели сітки, виготовляли маскувальні кікімори для снайперів, займалися реабілітаційною роботою з бійцями, вдовами й матерями, які втратили на війні своїх дітей.
Був випадок, коли старша жінка принесла пів кілограма гречки. І в той же момент прийшли люди, які кинули в скриньку 10 тисяч гривень. Але в їхніх очах було одне і те ж – вони доклали особистий внесок в наближенні до перемоги. Ні сума, ні вік, ні стать тут ні до чого. Вони зробили те, що могли, – впевнена активістка.
Наразі “Захист” збирає допомогу для військових і цивільних нон-стоп. Дізнатися більше про актуальні потреби можна за сторінці ініціативи у Фейсбуці https://www.facebook.com/zahystkhm або за адресою: м. Хмельницький, вул. Кам’янецька, 76
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook
Читати інші новини
