Багатодітний батько з Хмельниччини пішов добровольцем на війну

32-річний Володимир з Хмельниччини носить гвардійську форму та почесне звання багатодітного батька. Має п’ятеро доньок віком від двох до дванадцяти років. Проте цей важливий факт не став на заваді, аби добровільно вступити до війська, взяти до рук зброю та захищати своїх дітей. Саме це, стверджує чоловік, і стало головною причиною, чому мобілізувався.

Жодного разу, ані найменшої думки про те, щоб скористатися законною підставою як багатодітний батько неповнолітніх дітей та не йти воювати у мене не було, – запевняє Володимир. – А як інакше? Вважаю, що кожен батько родини має усвідомлювати, що він перший, хто має стати на захист своєї домівки, своїх рідних, дітей, незалежно від того, скільки їх та якого вони віку. Це наш святий обов’язок перед ними.

У Національній гвардії України розповідають, що свого часу чоловік відслужив строкову військову службу та здобув навички, необхідні в обороні держави. До того ж цивільна робота Володимира, яка передбачає бездоганне володіння зброєю, надавала йому впевненості, що впорається та принесе неабияку користь у війську.

Багато років працюю у відомчій воєнізованій охороні нашої славної «Укрзалізниці», здійснюю охорону важливих вантажів. Отже, зі зброєю «на ти», – розповідає гвардієць. – Коли розпочався наступ, 24 лютого, перебував у відпустці і того ж дня вирішив, що вранці двадцять п’ятого, з речами, іду до місцевого військкомату, аби вирушити, куди призначать, для оборони своєї країни.

Прийняв рішення – зробив. Наступного ранку вже був готовий виїхати до військової частини. Однак, спочатку добровольця спрямували до однієї з бригад Територіальної оборони.

Як і варто було очікувати у перші дні війни – в ТРО набрали уже більш ніж достатньо людей і наразі більше не потребували. Але я не здавався – пішов прямо в військову частину, — згадує Володимир. – Отже, до кінця дня 25 лютого я вже був в лавах Національної гвардії України, отримав форму, закріплену за мною зброю та розуміння завдань, які виконуватиму.

Зараз чоловік разом з побратимами цілодобово охороняє важливі стратегічні об’єкти. Вдосконалив військову майстерність, здобув нові важливі знання та навички, необхідні воїнові. Запевняє, що думки, аби повернутися додому ще до закінчення війни, не допускає.

Звісно, я буду до кінця. До нашого переможного кінця. Більш того, маю бажання та намір виїхати, за потреби, в зону бойових дій. Впевнений, що я там знадоблюся, – стверджує боєць.

Відваги та твердості в такому рішенні, розповідає, додають думки про доньок, про їхнє майбутнє. А воно обов’язково має бути щасливим і обов’язково – у вільній, мирній та квітучій Україні.

Якщо кожен буде боятися, думати «Нехай іде хтось інший», то що, сидіти, чекати, поки ворог до нас додому прийде? Ясно, що так не годиться, — ділиться думками Володимир. – Це справа честі – захистити свій дім та свою родину. У своєму підрозділі я не один такий — служать зі мною побратими, у яких троє й більше дітей і які добровільно мобілізувалися. Ми такі ж захисники, як і інші чоловіки, а, можливо, навіть ще більш мотивовані.

А поки воїн захищає рідну землю, домівки, усіх українських дітей та їхнє майбутнє його велика родина продовжує пишатися й чекати тата вдома. Неодмінно — з перемогою!

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook