Церква у Летичеві об’єднала місцевих мешканців та переселенців заради шляхетної мети

Адаптація внутрішньо переміщених осіб та залучення їх до активної участі у житті місцевої спільноти у кожній громаді Хмельниччини відбувається по-різному. Десь переселенців навколо себе гуртує влада, десь – активні мешканці громад, десь – самі ВПО. У селищі Летичів одним з осередків, що об’єднав місцевих та ВПО, став один з храмів. Саме тут збираються прихожани (і не лише цієї церкви) з-поміж місцевих мешканців та внутрішньо переміщені особи, які об’єдналися заради допомоги військовим, які боронять Україну.

Будівля церкви розташована на віддалі від центру Летичева. Хоча й саме селище відносно невелике. Попри це, тут ніколи не буває порожньо. Коли ми завітали до храму, там було близько десятка жінок, які займалися плетінням маскувальних сіток. Це те, що об’єднує громаду прихожан різних конфесій, місцевих мешканців та переселенців. Одні жінки різали та розкладали на купки тканину, інші прилаштовували нарізані шматочки на основу.

Пані Аліса – одна з внутрішньо переміщених осіб, яка до Летичева приїхала з міста Попасне на Луганщині. Від початку повномасштабної війни на батьківщині жінка прожила місяць, до того часу, як її будинок розбомбили росіяни. Як і багато українців, приїхавши на Хмельниччину, мала при собі лише один пакет з найважливішими речами.  

В Летичеві я стала пенсіонеркою. Центр зайнятості ніде мене вже не міг прилаштувати на роботу. А оскільки я приїхала не одна, а з сином, донькою та онуками, довелося ходити у різні установи, де допомагали продуктами, одягом. Так потрапили у цю церкву, де зараз плетуть сітки. Це наша допомога воїнам, щоб хоч якось захистити їх. Багато людей зараз живуть в теплі, сплять на подушках, їдять все, що захочуть. А там хлопці хоч прикриються цими сітками і залишаться живими, – поділилася пані Аліса.

Жінка каже, приходить сюди з новими товаришками щодня. Працюють без оплати, на волонтерських засадах. Каже, відчуття своєї потрібності «затягує»:

Дівчата можуть підтвердити: один раз прийшов, і вже тягне, як на роботу сюди. А ще ми розуміємо, що наша допомога фронту – це теж якась частинка спільної справи.

Аби робота йшла швидше, матеріал для плетіння сіток жінка час від часу бере додому. Там його ріже, іноді до пізньої ночі, аби на ранок мати з чим працювати. Іноді готувати “деталі” для сіток допомагає онук.

Загалом, каже пані Аліса, команда у них невелика, проте згуртована. Крім тих, хто працює в храмі, є ще й інші члени команди, які долучаються періодично. Це – люди, які в міру можливості допомагають з матеріалами. Рибалки давали сітки для основи, місцеві підприємці допомагали з тканиною. Двома рулонами щойно отриманої тканини, з якою справа піде “веселіше”, жінки з гордістю похвалилися, адже іноді з таким матеріалом буває сутужно.

Налагодивши зв’язок з військовими, для яких власне і призначені маскувальні сітки, жінки змінюють технологію своєї роботи. Адже одна з головних вимог до сіток – при великому метражі вони мають бути легкими:

Хлопці вже нас можуть трошки коригувати в плані, яка сітка потрібна. І ми тепер виходимо з їхніх побажань. Оскільки сітка має бути легка, матеріали, які приносять з дому, не завжди підходять. Тому ми почали звертатися до всіх, хто може нам допомогти з придбанням матеріалу.

В очікуванні зими летичівчанки почали плести перші сітки з урахуванням «сезонних» кольорів ландшафту.

Сітка має, так попросила хлопці, виглядати як 3D. Падає перший сніг, проходить техніка, земля змішується зі снігом – і ми маємо візуально відтворити цю картину, щоб сітка була не чисто біла, а з такими «брудними» прогалинами. Все має виглядати природньо, аби сітка виконувала свою «маскувальну» місію, – ділиться новим досвідом пані Аліса.  

Ще одна особливість маскувальних сіток, які плетуть у Летичеві – їхні розміри. Одне з останніх замовлень, яке отримали від військових летичівчанки – сітка розміром 200 на 250 метрів. Для такого виробу потрібна і площа велика, і людей чимало. Влітку, каже пані Аліса, з територією для роботи простіше – заготовку виносять на вулицю і там майструють. Щодо робочих рук, то їх, зазвичай, вистачає.

Працюємо у дві зміни. Ми приходимо на десяту годину і працюємо до третьої. А увечері, в другу зміну, приходять віруючі на молитву. Щоправда, не щовечора. Але їх збирається чимало – 30-40 осіб. Для молитви у них є свій, окремий зал, але вони перебралися сюди, до нас. Тут моляться, тут і працюють. Це насправді багато людей, і дорослих, і дітей, котрі, як можуть, допомагають: ріжуть нитки, складають їх за кольорами, – поділилася пані Аліса.

За свою роботу летичівчанки мають відзнаки від військових. Так кажуть, що не зупинятимуться та допомагатимуть військовим аж до нашої перемоги.

Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.