Прикордонник з Хмельницького розповів про 21 місяць у російському полоні

Прикордонник з Хмельницького Олександр Зарва повернувся в Україну після 21 місяця у російському полоні на початку січня поточного року. Після реабілітації військовий планує знову стати до лав ЗСУ, аби продовжувати захищати Україну.

Розповідаючи журналістам Суспільного про звільнення з полону, хмельничанин сказав, обмін був для нього неочікуваним. Першими йому впали у вічі, коли вийшов з автобуса, українські військові – з шевронами та прапорами:

Почали прапори роздавати кожному. Тоді вже чітко було зрозуміло, що ми на нашій рідній неньці-Україні.

Олександр – один з 230 українців, яких повернули з полону 3 січня 2024 року. Проте знайомих серед звільнених, каже, не побачив, або ж, можливо, не впізнав:

Знайомі, можливо, і були. Але полон дуже міняє.

Якщо порівнювати українських та російських полонених, то, за словами Олександра, ворожі військові виглядали набагато краще:

Росіяни були такі, “крепші” за нас. Ніби з санаторію їх міняли. Це наші були кволі, худі, а по росіянах видно було, що до них набагато ліпше ставились, ніж до нас.

Розповів хмельничанин і про те, як потрапив у полон. Каже, це сталося у квітні 2022 року.

Перебували в Харківській області, в містечку Борова. Ми його обороняли. Це було 11 квітня 2022 року, а 13 квітня нас взяли в кільце. Я був водієм-механіком БТР. Він вийшов з ладу, тому я був змушений підірвати свій БТР, щоб не дістався ворогам. Ми на цивільному транспорті звідти пробували прорватися. Не прорвалися, бо я першою машиною, можна сказати, дозорною, поїхав і нас розстріляли. Нас було п’ятеро. У полон ми потрапили вдвох.

Захищає Україну Олександр з 2015 року. Тоді пішов у військомат і записався добровольцем. До цього працював на заводі. Попри це до полону військовий не був готовий:

Я взагалі не думав, що туди потраплю. Але так ситуація склалась: був поранений, поки надавав першу медичну допомогу, росіяни вже підійшли і зв’язали.

На території Росії полонених спочатку розмістили в наметовому містечку, потім повезли у якесь СІЗО. Після цього відправили в Іванівську область, у в’язницю. Там прикордонник провів більшу частину полону.

За словами Олександра, до полонених українців росіяни ставилися погано: били, знущалися. Їжа – одна тарілка по три ложки на кожного, вода – технічна, з крана. Спочатку давали чай, компот, потім перестали. За 21 місяць полону військовий схуд на 40 кілограмів – зі 115 до 75. Помитися в душі давали можливість раз на тиждень. Проте часу на це було обмаль, так само як і на гоління.

Розповів хмельничанин і про тортури у російському полоні:

Це могло бути протягом всієї доби. О 6 ранку у нас був підйом, співали гімн псевдодержави. Перших два з половиною місяці ми зранку стояли спиною до дверей, дивилися у вікно. А потім дозволили вже сідати на лавочку. Давали читати російські книжки: про Леніна, Сталіна і все – більше там не було що читати.

Різниці між охоронцями Олександр не побачив:

Всі – нелюди, я їх за людей не вважаю. Ми постійно були з заплющеними очима і ходили зігнутими, тому бачили тільки їхні ноги. Татуювання в них викликали якнайбільшу агресію. У 18 років я набив татуювання – Котигорошко, він є символом, хоч і казковий персонаж, адже боровся зі змієм. Тільки зараз я починаю розуміти, що Котигорошко, він маленький, як наша країна, а бореться з такою великою країною як Росія. З тим самим змієм. Він його переміг, і ми мусимо перемогти.

Уламок, яким було поранено Олександра, діставали “наживо”, без анестезії, коли почалося запалення. Так само зашивали рану:

Треба було терпіти, бо по-іншому — ніяк.

Про акції “Поверніть героїв з полону”, які щотижня проходять, зокрема, у Хмельницькому, українські військові у полоні нічого не знали, їм про це ніхто не розповідав. Дізнався Олександр про підтримку рідних, лише коли повернувся додому. І лише тоді усвідомив, що, зокрема, за його повернення, тут боролися.

Перша людина, якій зателефонував Олександр, ступивши на українську землю, була мама:

Хотів почути її голос, що з нею все добре.

Вдома на Олександра також чекала донька. Чоловік каже, це було неймовірне щастя – побачити її.

Це було найголовніше. Вона мене чекала, питала в бабусі :”Коли тато прийде?” Бабуся казала, що тато на війні, але не говорила, що в полоні. Чекала дитина мене.

Матір відвідала Олександра, коли він був у госпіталі.

Приїхала через три дні. Вона трішки змінилася. Видно, що очікування мене з полону далося взнаки. А батько не дочекався – помер у 60 років…

Після реабілітації Олександр планує знову захищати Україну.

Мені подобається прикордонна служба. Тому подальше життя пов’язую з нею.

Щодо українських військових, яких росіяни досі утримують у полоні, Олександр каже:

Хлопців ще багато, вони по всій Росії. Хочу сказати, щоб трималися, не падали духом. Рідним – чекати, вірити, молитися. А нам – дочекатися Перемоги.

Читайте також: З полону повернувся прикордонник, якого у Хмельницькому чекала дружина