Новини
Інтерв'ю

Тетяна Цимбалюк: «Жінка в українській армії – приклад незламності»

Однією з вулиць міста Хмельницького йде жінка в білому брючному костюмі. Йде, посміхаючись. Ніщо не видає в ній те, що вона понад рік тому отримала складне поранення на фронті. Ця історія – про Тетяну Цимбалюк, медикиню, військову, яка обрала для себе стати на захист України і продовжує це робити.

Початок

До лютого 2022 року Тетяна Цимбалюк була медикинею «швидкої допомоги». Життя йшло розмірено: сімейний побут, виховання доньки-підлітка, улюблена робота. Попри те, що чоловік Тетяни – діючий військовий, в  сім’ї ніколи не обговорювалася служба в лавах ЗСУ. У ту фатальну ніч, 24 лютого,  Тетяна була на чергуванні. О п’ятій ранку вона їхала на виклик. Тривожний дзвінок чоловіка про початок повномасштабної війни все змінив.  

Складно було у це повірити, хоча чоловік попереджав, що потрібно готуватись до будь-яких подій. Я, напевно, не хотіла це усвідомлювати, – згадує Тетяна. – Чоловік залишив гроші та поїхав у військову частину. Донька залишалась сама. Згодом я її вивезла з міста. Я відразу зрозуміла, що  маю бути десь задіяна. На той момент не думала про смерть чи поранення. Моя робота була потрібна на фронті.

Вже у наступне чергування медикиня організувала генеральне прибирання в авто швидкої допомоги, перевірила інвентар та підготувала все для колег. Сама ж подалась до територіальної оборони. Там дізналась, що її подруги-лікарки вже проходять службу, ще частина колег були задіяні у волонтерстві. Це додало Тетяні впевненості у зробленому нею виборі.

Ніхто не міг передбачити, що все затягнеться так надовго. Але «Україна починається з тебе», – каже співрозмовниця. – Тож 8 березня я приїхала за вказаною адресою зі своєю «тривожною» медичною валізкою. Мені видали зброю, форму і відвезли на пункт тимчасової дислокації».

Тетяна не очікувала, що вирушить на фронт за лічені тижні. Першою була Харківщина. Саме там точилися запеклі бої.

Про від’їзд я повідомила лише чоловіка. Його відпустили з передової на два дні. Зараз я це розцінюю як прощання. Чоловік підтримав мене. Ми пообіцяли бути на зв’язку та допомагати один одному, – згадує Тетяна.

Їй пропонували залишитись, але вона відмовилась, аргументуючи, що всі солдати їдуть, і вона має бути з ними. На Харківщині їхній підрозділ зайняв визначений район і почав укріплювали позиції. Задля безпеки локацію змінювали через 2-3 дні, копали нові окопи, облаштовували позиції, складали, перевозили.  

Я була звичайною солдаткою. Чоловік мене одразу попередив: брати стільки речей, скільки можу донести.  Коли пропонували допомогу, відповідала, що впораюсь. Так, хлопці копали окопи, мене у тому не задіювали, тому що в цей час я виконувала свою роботу, як медикиня, – розповідає військова.

Поранення

Згодом підрозділ Тетяни перемістили в Донецьку область. Там під час  артобстрілу вона отримала поранення. Все сталося несподівано.

Нам привезли на позицію сніданок, хоча то була, в принципі, розкіш, тому що ми були на сухпайках. Певно, той бус червоного кольору, який привіз харчі, привернув увагу. Стояли в черзі за сніданком як пролунали вибухи. Розбіглись по окопах. Як “умовно” стихло, я вибігла до тих, хто кликав Таню. Тоді і був той “вирішальний приліт”. Болю, як такого, не відчула, але почула, що хтось кричить: «Дуже багато крові!». Коли опустила очі на свою ногу, зрозуміла, що в мене її немає. Допомогу треба було надавати самостійно. Наклала турнікет. Тіло почало ставати «ватним». Побратим допоміг повторно вище накласти ще один і прикрив бронежилетом, – згадує Тетяна.

Далі її відвезли на точку евакуації, звідти – у лікарню Краматорська, а потім – в один із госпіталів Дніпра. Завдяки професіоналізму дніпровських лікарів, вдалось врятувати коліно, що згодом додало мобільності після протезування. Саме ж протезування, завдяки державній програмі, Тетяна отримала в Німеччині.   Після річної реабілітації, військова повернулась до лав Збройних Сил, в батальйон резерву. Пів року була медикинею та інструкторкою в Рівненському навчальному центрі.

Я точно знаю, що звільнятися не хочу і ніяких шляхів звільнення шукати не буду. Я прийшла захищати свою державу, своїх нащадків і всіх своїх рідних. Якщо так сталося, що отримала поранення, я можу тут тримати оборону, – зауважує військова.

Наразі Тетяна Цимбалюк – медикиня в одній із військових частин Хмельницького, проходить службу в медичній роті. Каже, якби її функціональності було достатньо для бойового підрозділу, без зволікань йшла б туди.

Про інклюзивне середовище

За словами пані Тетяни, інклюзивне середовище в Україні потрібно активно розвивати. Зараз вона набагато частіше помічає, де саме необхідно внести корективи, аби простір був доступним.

Питання інклюзії в містах вирішене лише на 50%. Коли я проходила службу в Рівному, зіткнулася з викликом на залізничному вокзалі. Там тільки наземний перехід, пандуса немає. На кріслі колісному потрапити, до прикладу,  на шосту колію нереально. Мене це обурило. Так не має бути. Коли у містах  роблять ремонти чи щось будують, повинні пам’ятати про людей з інклюзією, – каже Тетяна.

У Хмельницькому, каже військова, такої глобальної проблеми немає, але є над чим працювати і вдосконалювати. Головне, зазначає Тетяна, суспільство має знати, як поводитися з такими людьми, як вона.

Помічаю, як люди, дивлячись на протез, не можуть зрозуміти, як це – людина йде і не кульгає. Їх це дуже дивує. Точно знаю, що треба проводити бесіди в садочках та школах. Дітям треба розповідати, що в країні йде війна, що на вулиці можна зустріти людину на протезі, що вона повноцінна, в неї теж може бути сім’я. Так, в неї є інший життєвий досвід, який розділив життя на «до» і «після», але це – приклад незламності, – наголошує співрозмовниця. – Як на мене, не бажано звертати надмірно увагу, підходити, дякувати. Прикласти руку до серця і кивнути достатньо. Якщо людині з інвалідністю буде потрібна допомога, вона скаже вам про це.

Пані Тетяна розповідає, що у громадському транспорті їй не завжди поступаються місцем. Вона не ображається. Але в разі потреби (через втому чи біль) військова підходить до спеціально відведеного місця, запитує чи є у пасажирів посвідчення, яке дозволяє там сидіти і, в разі його відсутності, просить надати їй можливість зайняти це місце, адже у неї є таке право.

Жінка на передовій

За спостереженнями Тетяни Цимбалюк, більшість жінок у війську – зібрані, стримані, завжди з холодним розумом оцінюють ситуації, є прикладом витривалості та стійкості. Натомість цивільних жінок від служби в армії може відлякувати незнання обсягу роботи. Та насправді для жінок є різна робота в лавах ЗСУ.

Не треба боятись, що в Збройних Силах України одразу кинуть в окоп. Є час адаптуватися. В принципі, той час був протягом двох років. Раджу запитати у друзів-військових про службу, перевестися у ті частини, де є більше знайомих, – пропонує пані Тетяна. – Щодо жінок у війську, переконана, що чоловіки не будуть змушувати їх копати укриття і докладуть максимум зусиль до того, щоб жінка не була задіяна там, де потрібна важка фізична праця. Не всі ми можемо бути з автоматом в окопі, але ми можемо багато чого забезпечувати. Я завжди це кажу. Я розумію, що психологічно багатьом важко. Важко всім.

Життя продовжується

За два роки повномасштабної війни Тетяна Цимбалюк зібрала чимало історій, які залишили відбиток в її житті. Але на запитання, яка ж історія найбільше її вразила, відповідає з особливим теплом: про освідчення.

Це було в Дніпрі, після мого поранення, на третій чи четвертий день. Несподівано у палату зайшов мій чоловік з великим букетом квітів, прапором, розписаним його побратимами, і зробив пропозицію узаконити наші стосунки. Звичайно, я відмовила, адже розуміла, що моя інвалідність може стати перепоною для щасливого життя. Але це його не спинило, – згадує військова.

Шлюбна церемонія на кріслі колісному, каже Тетяна, не була її мрією, тож із чоловіком дочекались, поки вона пройде лікування. Коли перебувала у Німеччині на реабілітації, молодята розписались онлайн. Наразі сім’я має багато планів і жити повноцінним життям –  головна мета.

Я допомагаю батькам поратися по господарству, справляюся з домашніми клопотами і мрію встановити стіл для тенісу біля власного будинку. Саме тенісом займалася в минулому і планую продовжити далі, попри все, – підсумовує Тетяна Цимбалюк.

Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу в рамках проєкту “Жіночі обличчя воєнного часу”.

Читайте також: Матір військового з Хмельниччини розповіла про боротьбу за повернення сина з полону

Автор: Наталя Кошай

Всі новини на одному каналі в Google News  Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook