«Говерляна-74» та успіх майстрині з Хмельницького: про що писали у старих газетах

Продовжуємо гортати старі підшивки та знайомити вас з тим, про що писали газети Хмельниччини кілька десятиліть тому. Виявляється, чимало тем, які висвітлювали майже пів століття тому, актуальні й зараз. Принаймні, одна з нами відібраних – точно.

Минулого разу ми трохи захопилися і надто перевантажили вас, наших читачів, інформацією. Тому цього разу відібрали лише дві старі публікації, досить коротеньких. На нашу думку, хоч вони з дуже різних сфер, є дещо, що їх об’єднує. Але що саме – не скажемо, нехай кожен сформулює цю об’єднувальну ланку сам.

Публікація «Від вересня до березня», опублікована в газеті «Проскурів» (1995 рік), присвячена Ніні Косарєвій, майстрині, яка виготовляла вироби зі шкіри та була відома не лише у Хмельницькому, а й далеко за її межами.

«Що означає ця цифра – 5 виставок за пів року – може зрозуміти тільки художник» – так починається новина в березневий номер видання авторства ще однієї відомої хмельничанки – журналістки Світлани Кабачинської.

Та й не лише художник, додамо від себе, а й будь-який митець, який має амбіції та не має охоти «працювати в стіл». Власне, за 30 років мало що змінилося. І навіть не потрібно консультуватися з людьми, дотичними до сфери культури і мистецтва (хоч ми це й зробили), щоб розуміти: і тоді, і зараз для того, щоб пробитися, людина творча повинна мати або неабиякий талант, або гроші, або зв’язки.

Писати про Ніну Косарєву можна багато, вона насправді на це заслуговує, і не лише тим, що мала в своєму, як зараз модно казати, портфоліо, понад 100 виставок, міжнародне визнання, започатковану премію її імені, а й тим, що, напевно, однією з перших у Хмельницькому створила приватну художню галерею-студію. Так, зараз цим вже нікого не здивуєш, а тоді це було неабищо.

Але ми гортаємо підшивки і аналізуємо, що і як писали колись. От до прикладу, така цитата з тексту:

«Уже те, що вироби жінки (і для жінки!) були представлені в столиці (в Українському домі – ред.) напередодні жіночого свята, багато значить»

Так, жінкам було тоді дуже важко заявити про себе та здобути визнання. Це зараз трохи простіше, але все одно – є над чим працювати ще довго і наполегливо.

І ще одна цитата – з обов’язковим перерахунком відомих публічних осіб, які «вшанували своєю присутністю» відкриття експозиці:

«І ще більше говорять імена тих, хто відкривав експозицію – поет Борис Олійник, директор Українського дома Лариса Хоролець, голова Спілки жінок України Марія Орлик, директор редакції культосвітніх передач Українського телебачення Людмила Лисенко, інші відомі діячі культури та мистецтва України».

Чому це нас зачепило? Бо оці списки осіб, які «взяли участь у…», – досі традиція у повідомленнях влади про той чи інший захід. І, як правило, одразу на початку тексту. Цікаво, скільки ще десятиліть має минути, щоб не перелік посад та прізвищ був головним у подіях, а їх, цих подій, суть та, головне, наслідки для суспільства.

Друга публікація, яку ми почитали та ділимося – «Говерла скорилася мужнім» («Радянське Поділля», 1974 рік) – про 138 подолян, які піднялися на найвищу гору України.

Про що ми дізналися з цієї публікації? Що й 50 років тому вже існувало таке поняття, як «маршрут вихідного дня», досить популярний і зараз. Щоправда, в нових реаліях він іноді передбачає можливість за три дні побувати в 5 країнах, бігом, галопом, з ночівлею в автобусі, але менше з тим.

Що пропонували охочим за три дні побачити у мальовничих (тоді вони справді були мальовничі, а не те що тепер) Карпатах? Курортне Яремче, музей партизанської слави ковпаківців (обов’язково, авжеж), печери Довбуша, водоспад і турбазу «Гуцульщина». Ну і традиційний пікнік на природі.

А от підйом на Говерлу, «яка здіймається на 2061 метра над рівнем моря», був новинкою. І саме він, пишуть у статті, покликав у дорогу «майже триста любителів гірських походів». Де взялися ще понад півтори сотні мандрівників (на додачу до 138 подолян) так і залишилося нероз’ясненим.

Підйом на Говерлу, або “Говерляна-74” був, до речі, не просто так. То були змагання, в яких взяли участь, щонайменше, три команди: Хмельницького радіотехнічного заводу, Кам’янець-Подільського кабельного заводу та Хмельницького заводу «Катіон». Принаймні, їх називають як лідерів підйому на гору. Були також туристи з заводу тракторних агрегатів. Словом, такий собі корпоративний заводський турпохід вийшов.

І, як-то кажуть, вишенька на торті:

«Багато подолян пройшли перший контрольний пункт, який знаходиться на висоті 1061 метр. Усі вони склали норматив ГПО з туризму».

До речі, а ви знали, що в Росії програму ГТО (українською – оте саме ГПО, аналог системи «Будь готов к труду и обороне СССР») відродили у 2014 році? І вона досі успішно функціонує, як, власне, багато чого, що було за радянських часів. Кажуть, за цей час до неї долучилося понад 23 мільйони росіян, а понад 11 мільйонів повністю здали всі нормативи.

Сподіваємося, вам було цікаво. Принагідно дякуємо Державному архіву Хмельницької області, за сприяння якого ми маємо можливість гортати старі підшивки та шукати для вас щось ностальгійно-цікаве.

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook