Ольга Тайбасарова: «Коли чоловік у полоні, ти маєш стати опорою»

Коли війна приходить у дім, вона не питає, чи готові ви. Вона просто ламає звичне життя, випробовує любов, витримку, віру. Та іноді, на цьому уламку, жінки виростають у справжні скелі. Ольга Тайбасарова – одна з таких жінок.

Її історія – це не просто розповідь про очікування чоловіка з полону. Це – свідчення неймовірної сили жінки, яка вистояла, коли навколо руйнувалося все. Її чоловік, Олександр Тайбасаров, прикордонник, залишився боронити Маріуполь. Вона – рятувала дітей і зберігала надію.

«Ми з чоловіком були однокласниками. Після восьмого класу він вступив до військового ліцею. Ми дружили, підтримували зв’язок. Коли він закінчив академію, ми одружилися», — згадує Ольга.

Війна, що змінила кожного українця, застала родину Ольги у Маріуполі, у східному мікрорайоні, де ще до офіційного початку повномасштабного вторгнення лунали вибухи.

«У чоловіка вибору не було. Він – військовослужбовець. Його підняли по тривозі. А я залишилася з дітьми. Коли над нашим будинком літали “гради”, я зрозуміла, що тут залишатися небезпечно. Зібрала дві сумки: документи, речі і дитячу суміш», – згадує вона з болем і чіткістю, яку зберігають лише ті, хто пережив щось незворотне.

Спершу Ольга сподівалася пересидіти у безпечнішому районі Маріуполя. Але незабаром стало очевидно: безпечного місця в місті немає. Разом із дітьми вона вирушила до Хмельницького, де й почала довге очікування.

Чоловік залишився. Захищав місто. Потім – «Азовсталь». 86 днів оборони, 86 днів пекла. А далі – ворожий полон.

«Нам усім обіцяли, що це буде 3–4 місяці. Що вони повернуться. Але дива не сталося», — говорить Ольга. — «Довгий час я не знала, де мій чоловік. Тільки коли один із військовослужбовців повернувся з полону, він подзвонив мені: «Ваш чоловік — у Камишині, Волгоградської області».

Коли немає можливості вплинути на ситуацію напряму, діяти — означає виживати серцем, думками, щоденними ритуалами.

«Щоб не втратити глузд, я казала собі: «У тебе є діти. Ти маєш бути для них і мамою, і татом. Тримайся». І ще сказала собі: «Я віддаю все матеріальне, аби він залишився живий». Це був мій внутрішній викуп».

У Хмельницькому Ольга не залишилася наодинці зі своїм болем. Вона знайшла спільноту – жінок, які також чекали, також тримали тил.

«На той час нас було небагато – здебільшого дружини захисників «Азовсталі». Підтримка організацій дозволила нам зібратися, організовувати акції. Це стало ритуалом – щоп’ятниці йти на площу. Ми там не просто стояли — ми були голосом тих, хто в полоні, нагадуванням, що вони є, вони не мовчать – ми говоримо за них».

Це не були політичні гасла. Це були крики серця, зшиті з молитов і болю, – тих, хто не мав права здатися.

«Мене дратувала фраза: «Головне, що живий». Так, живий. Але ми знаємо, в яких умовах вони там. І ми мали боротися за них, як вони боролися за нас».

31 січня 2024-го Олександр Тайбасаров повернувся з полону. Виснажений, схудлий на 20 кілограмів, але живий. І найголовніше — незламний.

«Я весь час говорила йому: «Ти сильний, ти витримаєш». І він витримав. Бо він кадровий офіцер. У нього цей залізний стержень всередині. Він пройшов реадаптацію, і повернувся до служби», – з гордістю каже Ольга.

Але поруч із поверненням — інший виклик: бути знову разом після довгої розлуки, навчитися жити в новій реальності. І не зламати одне одного надміром емоцій чи інформації.

«Найперше – не жаліти. Поводитись з рідними так, як до полону. Давати право вибору. Інформацію – дозовано. Вони повертаються з інформаційного вакууму. І головне — вірити. Без віри чекання перетворюється на безодню».

Сьогодні Ольга продовжує підтримувати інших. Вона, як раніше, ходить на акції, спілкується з родинами зниклих безвісти, допомагає новим «побратимкам» проходити їхній шлях чекання і тривоги.

Її головна порада тим, хто зараз проходить подібне випробування:

«Треба жити. Попри все. Жити – це опір. Жити – це надія. Колись обов’язково настане той радісний день, коли почуємо голоси наших рідних. І будемо поруч».

Попри всі труднощі й випробування, завжди є ті, хто готовий підтримати. У найтемніші моменти життя особливу силу дає саме сестринство – єдність жінок, які тримають тил. Вони стають опорою для своїх чоловіків-військових, прикладом стійкості для своїх дітей і підтримкою одна для одної. Це — невидимий, але незламний фронт жіночої солідарності, де кожна знає: ми не самі, ми поруч, і ми тримаємося разом.

Матеріал підготовлено громадською організацією «Подільський діалог» в рамках проєкту «Сила поруч: жінки, які тримають тил», що є частиною проєкту «Жінки, мир, безпека: діємо разом», що виконує Український Жіночий Фонд за підтримки Уряду Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

Відеоінтерв’ю з Ольгою Тайбасаровою на каналі “Наголос” можна переглянути за посиланням

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook