У Хмельницькому відбувся Всеукраїнський фестиваль аматорського театру «АКТ П’ятий. Ювілейний»

Протягом трьох днів хмельницькі шанувальники незалежного театрального мистецтва могли знайти місце у глядацькій залі сцени «Антракт» обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького та відкрити своє серце фестивалю «АКТ».

Нагадаємо нашим читачам, що концепцією фестивалю «АКТ П’ятий. Ювілейний», який щорічно змінює свою тематику, було вирішено обрати презентацію нових вистав найяскравіших учасників фестивалів минулих років. Як і всі попередні роки творення фестивалю «АКТ» і ювілейного року його проведенню у нашому місті посприяло Управління культури і туризму Хмельницької міської ради.

Але, в решті решт, перейдемо до самої програми і театральних смаколиків від незалежних театрів п’яти українських міст: Калуша, Одеси, Чернівців, Кам’янець-Подільського та нашого Хмельницького.

Зазначимо на початку, що потрапити на фестиваль охочому глядачеві можна було скориставшись онлайн-реєстрацією за відповідним посиланням. У формі потрібно було вказати на яку виставку конкретно ви хочете потрапити чи обрати всю програму, так вчинили і ми. Забігаючи наперед, зауважимо, що це не порятувало нас від «поневіряння» залою «Антракт», так як охочих потрапити на вистави було більше ніж вільних місць – і цей факт про спрагу нашої громади до мистецтва явно переважив всі аспекти дискомфорту зйомок та споглядання. Як кажуть у досвідних мемах – «най буде!».

Тож, почнімо з дня відкриття фестивалю і вистави, яку презентували наші хмельничани – народний театр «Дзеркало» під режисерським крилом Дмитра Гусакова. Читачі цього розділу сайту точно пам’ятають наш червневий матеріал про прем’єру вистави «Відьма» за п’єсою Наталі Торжевської «Відьма Ліда Котюжок». Саму цю виставу крім хмельницького глядача, після прем’єри вже встигли побачити на сцені театрального фестивалю «Чорні вівці» у Чернівцях та міжнародному фестивалі «Theater Cluster» у Литві.

Варто зазначити, що побувавши на всіх фестивальних днях, ми можемо впевнено сказати, що саме у перший день кількість охочих потрапити на виставу була найбільшою, тож організатори використали стару-добру практику укрупнення стільців і інших посадкових конструкцій. Такий ажіотаж ще раз доводить, що підтримка своїх – гасло культурної спільноти міста.

Для тих, хто п’ятничного вечора побачив виставу «Відьма» – вона дійсно стала внутрішньою сповіддю 11 років війни, діалогом з минулим і теперішнім, маркером власної включеності у невигадані історії часу, в якому ми живемо. Тож, залита емоціями зала щиро дякувала артистам гучними оваціями і заслуженими вигуками «Браво!».

Ми ж бачили «Відьму» вже вдруге, тож з погляду знавців сюжету, його емоційних гойдалок ніби були і підготовлені, але ця «орієнтація на місцевості» не втримала нас від повторного роз’ятрення сюжетом, виконанням і флешбеками власної пам’яті. Тож, скільки б «дзеркальці» не озвучували історію «Відьми» – це резонує, перебиває дихання і витискає з серця біль власних досвідів цієї війни. І ми можемо тільки сподіватися, що через роки історії війни перетворені на мистецький доробок, який однозначно має звучати буде відчуватися не настільки боляче, а може і ні. З такими думками ми залишали перший день.

Другий день фестивалю вдень відкривали мімічною драмою «Намалюй мені баранця» театру Silentium міста Калуш. Цей театр був учасником першого фестивалю «АКТ», коли через карантинні обмеження подія відбувалась в онлайн форматі і представляла собою відео-трансляцію вистав та інтерв’ю з театрами-учасниками. Зауважимо, що атмосфера занурення в історію-омаж письменнику і льотчику Антуану де Сент-Екзюпері поглинала ще при вході до зали. Так, гостей дійства з «серйозною» і «відповідальною» пропозицією намалювати баранця зустрічали актори вистави в образах мімів. На цю пропозицію пристали і ми, хоч малювання і не наш коник, але відчути себе маленький героєм справжньої літератури на віки, іноді хочеться кожному з нас.

Ось він переосмислений «Маленький принц» – книга відкриттів дитинства і юності оживає в вправних акторських серцях дорослих, підлітків і дітей, які надають їй нових характерів і унікальних рис. Зазначимо, що особливо приємно під час цієї вистави було споглядати за найменшими відвідувачами дійства – дітьми. Дітьми-війни, якщо точно, які вірять у казку про подорожі яскравим безмежжям, перебуваючи в світі реальному, жорстокому сьогоденні. Але, повернімось до самої вистави, яка через діалоги, рухи і візуальні рішення передає все ті ж святі істини, покладаючись на які писав свій твір Екзюпері: дружбу, вірність, добро, участь і відповідальність – за тих, кого…
Тож, з висоти побаченого скажемо чесно – ця вистава освітлює зсередини і не останню роль в цьому відіграє її наповнення молоддю осмисленою мистецтвом і непідкупною щирістю самовираження. Дякуємо натхненним майстрам за цей заряд світла і надії, що український театр точно матиме достойну зміну у майбутньому.

Зізнаємось вам відверто, від прес-конференції з приводу фестивалю «АКТ П’ятий. Ювілейний» ми знаходились в чуттєвому очікуванні театрального дару з Чернівців – вистави «Ґражда» Народного драматичного театру ім. Григорія Агєєва. Чому? Бо цей колектив вразив наші серденька ще три роки тому, під час фестивалю «АКТ Другий. Урбаністичний». Так, саме тоді в просторах майстерень обласного театру з нас витиснули останній нерв феноменальною грою у життя, життя у війні. Це було ще до повномасштабного вторгнення, але з усіх театрів-учасників тодішнього фестивалю тільки цей промовив зі сцени про війну так, що серце стисло за те, що звикли до війни «там» і ось що маємо сьогодні. Тож, «Ґражда» стала священним Граалем фестивалю, який ми мали побачити і точно відчути, навіть якщо/коли буде аж надто боляче.

І ми відчули настільки, що кричати «Браво!» не було сили, настільки ця вистава відкрила всі крани емоцій, навіть дихати було занадто важко. Ось він катарсис, як має бути. Хотілось мовчати і думати, думати, згадувати і не забувати. Тож, до сюжету, який випалив вогнем пам’яті всі затемнені прогалини історії української землі. Дія вистави відбувається на Закарпатті у середині 20 століття у ґражді. Саме так на Гуцульщині і Буковині зазвичай називають комплекс житлового будинку і господарських будівель, які утворюють замкнутий, зазвичай, прямокутний дворик. На сцені цей простір втілюється через промовисті об’єкти – колодязь, важкий стіл, полицю з портретом Сталіна. Кожен з цих предметів – символ часу, цінностей. Так, основна взаємодія між героями відбувається саме через колодязь – воду – життя – смерть.

Наші герої – мешканці селища Стефанія та Василь, їх відносини далекі від романтичних, вони скоріше вимушені життям співмешканці, коханці, партнери. Ніби не самотні, але глибоко одинокі кожен у своїй душі. Ось у ґражді з’являється третя – поранена возом нова вчителька села(* за документом) Катерина, яку вони доглядають до одужання. Її таємницю про долю підпільниці УПА вивідає Стефанія, але секрет цей збереже, адже відчула на собі «ласку» не однією ідеологічної системи, включно з радянською добою. Краса, зміст і біль цієї вистави в тому, що матеріал п’єси торкає всі історичні катастрофи української землі, її постійне становище здобичі, якою ласує ворог у багатогранні тортур. Ось вона і доля скаліченої мадярами Стефанії, змушеної доживати віку з теж пораненим часом і умовами чоловіком Василем. Кожна розповідь в обрамленні перфектного акторського викладу пробирає до мурах – бо це правда, історична, страшна.

В просторах ґражди герої відкривають свою долю в якій замкнені, хоча з першого погляду це ув’язнення і може здатися рятівним. Але, як ми зрозуміємо насамкінець, вихід з цієї суспільної і особистої тюрми можливий лише в одному напрямку – у засвіти.

В межах одного театрального акту ми бачимо весь спектр почуттів, всю історію життя простих людей затиснутих в умови часу, особистого вибору, суспільного осуду. Сильні діалоги, фантастично виразні характери, драматургія, яка розчавлює і збирає твою душу назад. Вистава «Ґражда» – виховує в тобі всі якості людяності: співчуття, толерантність, свободу, повагу, терпимість. Цей доробок позачасовий і швидко адаптується в сумлінні, його легко можна перенести в умови нашого часу і стану, не втрачаючи його канви і ідеї. Цю історію – потрібно побачити і ще за будь-якої можливості передивитися, як профілактику зашореності і дистрофії людської свідомості, особливо сьогодні. В цій виставі неперевершено все і всі за що ми їм щиросердно вдячні – це доросле визрівше і розквітле в повну силу мети мистецтво сьогодення для сьогодення і майбутнього.

Ось він заключний день фестивалю. Перша його вистава – прем’єра від Народного театру Кам’янець-Подільського, знайомого хмельничанам по виставі «Сіль – золото», яку театр також в якості прем’єри представив на фестивалі «АКТ Третій. Регіональний». Цього разу глядачам фестивалю цей театральний колектив подарував класику – «Поліанну. Гру в радість» за твором Елеонори Портер. Зауважимо, що легкість цієї вистави також знайшла своїх шанувальників, які шукають у театрі більше відпочинок та переключення з воєнної буденності, ніж екзистенційні питання та присвяти гостроті історії.

«Гра в радість» – саме про це, мініатюрна казка про добро і його пошуки, зрощення цієї чесноти в оточенні. Головна героїня Поліанна наснажливо вірить, що увага до болю і цінностей сусідів, родичів і далеких знайомих може лікувати і народжувати людину обернену до суспільства обличчям. А чи так часто ви зустрічали в житті таких мрійливих оптимістів чи колись були такими самі? Ця вистава хоча б на годинку, а повертає свого глядача до цієї дитячої радості оповитої надією на виключну красу цього світу.

Сплине три години і зала сцени «Антракт» змінить свою будову. Так, глядачі документальної вистави «Попіл мрій» від «Лютого театру» Одеси потраплять в затемнене приміщення, де стільці зміщені у невеличкі ореоли співучасті, в яких ти бачиш своїх сусідів по виставі, їх реакцію, емоції тощо. Перед початком директор фестивалю Дмитро Гусаков попереджає, що у виставі присутня обсценна лексика та сцени жорстокості, світло згасає.

Зі сторони сцени запалюється екран проектора, на якому з’являються фотографії людей. Під екраном починає творити полотно художниця, обличчя якої розмальоване у червоно-чорне. З освітленого лише променем ліхтаря обрису мовця ми чуємо першу історію і почуємо ще не одну. Зізнаємось вам відверто, саме цю виставу описувати і переказувати не можливо від гіркого і важкого кому у горлі, бо згадуючи кожну її хвилину тебе просто захлинає емоціями, слізьми і відчуттям гострої несправедливості часу, бо всі почуті в цій виставі історії реальних митців, які пішли воювати за цю землю, замість того щоб творити на ній справжнє мистецтво.

Мовці, які зачитують історії своїх донорів – акторів, художників, режисерів, діячів відкривають без цензури і власних доданків живі тексти прижиті і виписані від першого обличчя про те що відчувають і на жаль відчували, бо не всі автори цих текстів нині в строю живих. Але як вони це описують – знову і знову запевняємо вас, що будь-який навіть самий пуліцерівський журналіст не напише. А головне – про що, про людське. Вони пишуть про свою нову роль, яку обрали свідомо – роль захисників і захисниць, лікарів, саперів, снайперок, які вчора творили, а сьогодні відвойовують. Вони кричать через свої тексти про свої цінності, які зрозумілі і від того ще більше болить. Вони діляться: радістю – від нарешті отриманої жіночої військової форми, – перемогою розуміння над стереотипним баченням захисника, як тільки гетеросексуального чоловіка, – болем під пахвами від енергійного приготування хлопцям їжі на двох милицях, – сповіддю «народжених» для війни. І як, ви нам скажіть всі ці діалоги можна собі уявити без цієї лексики, яку обмежують віком чи цензором, хоча це наше сьогодні.

Зала рухається за мовцями – обертається, розвертається, тремтить, стишується і дехто навіть приймає для себе рішення вийти. І це теж ок. Так, саме «ок», адже не всі можуть слухати правду про війну і фронт, про щоденний внутрішній діалог воїна, про його звички і акценти, про секс, про мистецтво, про себе. Так, слухати важко і боляче, але як не слухати, це ж голос життя, твого життя сьогодні. Кожне переключення ліхтаря обертає твою уваги не тільки на мовця, а на живого або покійного героя цієї історії, який глядить на тебе з екрану живим і усміхненим, в театрі, на сцені чи вже на бойовому посту, але ж посмішка, посмішка лишається і промовляє: «Ми все ще тут»!
Підкреслимо, що ми особисто майже в кожній з цих історій чули слова знайомих, близьких, рідних і приміряли почуте на себе, своє внутрішнє – без вдиху, на видиху.

Останній монолог Галини Джикаєвої режисерки «Лютого» театру – оголошена раніше «сцена жорстокості». В цьому монолозі як і в попередніх саме про цей попіл мрій, спалених війною. Обличчя мисткині фарбують в червоне її пальці, кривавим тавром війни, яке просякає кров’ю не шкіру – а розум, який не в змозі оговтатись. Героїня рухається по лінії світла від портретів до художниці-перформерки, обіймає її. Це не кінець.

Глядацька зала в намаганні видихнути чує наступне – друга і ключова частина вистави це обговорення побаченого. І з зали виходять ще кілька людей. Але ті, хто залишився – готові до діалогу з митцями і це вже перемога.

Про що говорили? А про ключ нашого культурного майбутнього. Про питання, які має ставити мистецтво перед громадою після війни. Про те – коли починати ставити вистави, писати картини й вірші – чи ще не зарано. Про думку, яка має лежати в основі нашої післявоєнної ідентичності. Ой як же ж мало у нас можливостей нині вести ці розмови. І як ми вдячні цьому театру за його голос в пустелі, позицію і справжню НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Ці години були НАДкатарсисом, дробленням нас, щоб у цьому фарші знайти основи, а решту лишити «на розпал».

Без зайвих пафосних заяв – цей фестиваль дійсно був незабутнім і живим. І тут потрібно подякувати його невтомним дієвцям – Дмитру Гусакову, режисеру та директору та Юлії Рахно, проектній менеджерці фестивалю. Адже матеріал, який вони подарували нашому місту – тримає нас в свідомості дійсності і попри неї – дає надію, що коли в країні є такі мрійники і втілювачі – нас не перемогти!

П.С.: Хоч і всі вистави протягом фестивалю можна було відвідати безкоштовно, глядачі Всеукраїнського фестивалю аматорського театру «АКТ П’ятий. Ювілейний» задонатили на потреби захисників і захисниць України, завдяки яким ми маємо цю неповторну насолоду мистецтвом і диханням – 3 350 грн., які були відправлені донатом на потреби в/ч А1785, яка виконує задачі на Покровському напрямку. Слава Героям!

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook