Із 700 мешканців залишилося 50: як село на Хмельниччині перетворилося на хутір

До 1971 року Пеньківці у Волочиській громаді (раніше – у Волочиському районі) були селом з однією вулицею завдовжки кілометр. Після приєднання до населеного пункту Личівка стали віддаленим хутором. Раніше там жили приблизно 700 людей, наразі – менш як 50. Якщо колись там працювали, зокрема, магазин, ясла, початкова школа, клуб, то зараз, щоб придбати продукти, потрібно подолати щонайменше два кілометри.

Про це Суспільне Хмельницький розповіла місцева жителька Надія Поперечна. За її словами, у кожній хаті жили великі сім’ї, у середньому — по 6-8 людей:

На вулиці було 100 хат, залишилось понад 20. У 19 досі живуть місцеві. У дві хати приїжджають на дачний сезон. Є декілька будинків у нормальному стані, але там ніхто не живе, інші – напівзруйновані через те, що їх ніхто не доглядає. Якщо раніше вулиця була густонаселена, на ній жили приблизно 700 людей різного віку: від наймолодшого до найстаршого, то зараз у нас живе десь до 50, більшість з яких — пенсіонери.

Попри те, що населений пункт припинив існування як окрема адміністративна одиниця, серед місцевих назва за хутором так і закріпилась.

За легендою на території Пеньковець ріс ліс, коли його вирубали, залишились одні пеньки. Потім там почали селитися люди, того місцевість назвали “Пеньківці”, казали, що живуть там, де багато пеньків, – розповіла історію села пані Надія.

Колись  у Пеньківцях був колгосп. При ньому люди доглядали за худобою, яку вирощували, і працювали на полях.

Був курник, телятник, корівник, свинарник, конюшня. На полях вирощували буряки, картоплю, кукурудзу. Я у підлітковому віці під час жнив подавала снопи на підводу. Тоді могла заробити 23-26 карбованці, які витрачала на цукерки чи зошити, – пригадує жінка.

За словами Надії Поперечної, в Пеньківцях була й кузня, в якій її дідусь працював ковалем:

У майстерні робили вікна і двері. Функціонували ясла, початкова школа, магазин, клуб. Зараз до найближчого магазину приблизно два кілометри потрібно йти у Личівку. Дев’ятирічна школа, клуб і медпункту є у сусідньому селі Шмирки, за п’ять кілометрів від нас.

Електроенергію у Пеньківці провели у 1970-х роках.

На вечір ми запалювали гасову лампу. При ній я вчила уроки. Газ провели приблизно у 80-х роках минулого століття. А води не було довго. Тому люди копали криниці, наприклад, одну на декілька хат. Централізоване водопостачання з’явилось десь у 2020-х роках.

За словами пані Надії, люди почали виїжджати з Пеньковець через відсутність роботи:

Людей було багато, а роботи для всіх не вистачало. У Хмельницькому тоді масово відкривали заводи, тому вони туди й ринули. Хтось після закінчення школи їхав на навчання і теж вже не повертався.

Наразі більшість мешканців хутора займається домашнім господарством. Доїхати до обласного центру можна рейсовим автобусом, який курсує щодня вранці й вечері.

Читайте також: Сталінська показуха та посмішки смерті: чим цікаве туристам село на Хмельниччині (ФОТО)