Фестиваль «Відлуння» – свято екзистенції*

«Йти чи не йти?» – ось основне питання після повноцінного робочого дня. Зрозуміло, що «йти», але ж куди? Додому? Де сил вистачить хіба що на кілька інтернет-статей, переглядів стрічки новин й одну бесіду в чаті. Всі ці види робіт будуть щедро залиті безкінечним чаєм і засипані крихтами снеків.

Адже зазвичай стається наступне. Після успішного проходження квесту: квартира – туалет – холодильник – диван – комп, переходжу у другий тур, в якому очікують: обжирання, залипання, сон. З кореляцією на задоволення решти природніх потреб. От і все життя, вся романтична екзистенція? Стоп. Обдумавши – згадую, що випадково отримала запрошення до моно-театру «Кут», на фестиваль «Відлуння», на виставу, яка представить Литву, країну, яка завжди вражала мене стриманою вишуканістю й відмінним мистецьким смаком. Та й назва п’єси здається доволі знайомою: «Історія пана Зомера».

Вирішено – йду! Однозначно потрібно хоча б глянути, спробувати роздивитись гру, емоції актора – як приклади соціальної реакції на прикрощі й акценти сусідів. Адже, відомо, що моно-театр, як ніякий інший, має в своєму репертуарному арсеналі найгостріші теми буденності. Є тільки одне «але» – постановка йде литовською, яку я, чесно кажучи, зовсім не «чірік». Проте дух театрального генія не завжди прихований у розумінні слів представленої п’єси. Адже глядач критично бере  до уваги й предметний овид сцени, її декорації, гармонію музичного супроводу й унікальний перформанс самого актора. Отож – фестиваль «Відлуння».

Була б я підлітком, виправляюсь – гіпстером, то певне ще б загуглила, що то є фестиваль, й взагалі, як сьогоденна всесвітня мережа визначає слово «Відлуння». О’кей Гугле – вводжу «відлуння» і з екрану майорить  відеокліп гурту Selfy. Отакої. А слово «фестиваль» зрозуміле громаді й так.  Бо до фестивалів хмельницька молода хвиля за останні кілька років вже звикла. Тільки до театральних помостів дійшла ще не вся.

Подія – міжнародний фестиваль моновистав «Відлуння» – цьогоріч святкує своє свідоме повнолітня – 21 рік. Якщо порівнювати мистецьку платформу з живою людиною, то саме у цей час молода особа починає задаватися питаннями ідентифікації, визначення себе. А що визначає тебе більше за мову й культуру твоєї Батьківщини? Хіба що твоя родина, от власне й суть та мета заходу. Протягом п’яти днів у Хмельницькому калейдоскопічно сяятимуть крафтові театральні гостинці у виконанні акторів України, Чорногорії, Вірменії, Литви, Казахстану, Ізраїлю та Іспанії. З виключним рідним смаком – мовою оригіналу читця. Фестиваль національної культури слова, більше за набір літер, адже слова, виголошені з цієї сцени – дзеркало історії окремої держави, народу за різних умов часу й тематичного наповнення.

Я навмисне запізнююсь на роз’яснювальну частину, яка передує початку перформансу й ведеться двома мовами: державною й англійською. Інакше, як згадати колись прочитане, розбурхати пам’ять? І хоча перші п’ятнадцять хвилин відверто вводять в ступор, поступово починаю слідкувати за пластикою героя, його гримасами, різкими звуковими врізами, спец ефектами. і ось відкривається призабутий сюжет. Так, це той далекий, «випускний» Зюзькінд. Згадала?

«Та дайте вже мені спокій!» – так дійсно, це вона, історія про кожного з нас. Людини, що понад усе прагне спокою та відпочинку від переслідування. Цю фразу можна зрозуміти, якою б вона мовою не звучала. Хоч литовською, хоч українською, поготів. Хіба цей меседж не зрозумілий мені, тій, хто втомився від роботи, суперечок, проблем, прикрощів, інфляції, війни, болю? Звичайно, однозначно – так.

Ми всі, ну ті хто розміняв третій десяток, як я, читали у випускному класі «Парфумера» – історію хворобливого вбивці, німецького письменника й кіносценариста Патріка Зюзкінда в рамках обов’язкової навчальної програми. А решта творів автора відкривалась вже тільки зацікавленим. Історію одночасної одинокості й втоми від усіх представляє Зюзькінд у книзі  «Die Geschichte von Herrn Sommer». Впевнена, що рідна німецька наповнює цей твір неповторним діалектичним колоритом, доступним лише носіям. Проте, тема твору «луною» вертає до душі кожного з нас. Хіба ж не для цього створюється подібний культурний продукт?Щоб резонувати спільне та відсікти те, що нас розрізняє?

Саме так. За час дійства ми стаємо учасниками сусідського діалогу, в найвідвертішій царині – мистецтві. Почути проблеми, цінності й орієнтири ближнього, поділитись своїми – вибраними й творчо обрамленими. Зрозуміти в процесі арт-спілкування, що ми маємо спільне минуле, актуальний час, а головне, ще не до кінця переосмислене й непевне обране майбутнє.

Якою ж буде наша екзистенція –  існування завтра, з ким й на шляху до чого?

Невже буття українця, іспанця чи ізраїльтянина не сповнене тим же пошуком відповідей на вічні питання? Чи всі ми не намагаємось повсякчас втамувати спрагу самотності товариством: родинним, дружнім, мистецьким, робочим тощо?

Ми всі різні, але однакові. Ось головний висновок. Й маємо спільну мову, що ніколи не втратить абетки розуміння – мистецтво: театральне, музичне, художнє… Будь-яке, але щире й чесне.

Визначаючи себе європейцями, ми, як люди, в першу чергу, мислячі, повинні звертатись до доків психології, які розглядають екзистенціалізм як культурний рух, синтезований архів глибоких емоційних, духовних, раціональних світів  сучасної людини. Яка вбачає в бутті психологічну ситуацію, в якій вона знаходиться, сполучення унікальних психологічних труднощів, з якими вона стикається. І з яких має вийти переможцем.

А для цього потрібно зробити вибір – розвиток чи лінь, повноцінна свобода сприйняття чи прийняття чужих норм, правда чи брехня. І чи був у кімнаті той загадковий пан Зомер? Чи ми його «вигадали», щоб спростити своє каяття, ба внутрішній діалог, який ця п’єса витягує назовні.

Я, особисто, обираю шлях накопичення вражень й знань про людей навколо. Але не виключно навколо мене, а навколо мене в масштабах країни, регіону, континенту й світу в кінці кінців. І цей шлях – мистецтва, єдиної релігії вільної від обмеженням й стереотипів.

Я обираю не просто екзистенцію існування, а суворо дотримуюсь її філософських канонів – свободи й відповідальності за результат зробленого вибору. Я обираюсь світ  у красі контркультурного, різнонаціонального й вільного до художнього висловлювання особистого розвитку. Я обираю свято арт-інтелекту й пошуку мистецтва у кожній крихті нашого звичного нескінченного часу, людського існування. Я йду сьогодні на фестиваль «Відлуння», щоб почути нову мову, яку готова зрозуміти будь-якими засобами: дивитись й бачити, слухати й чути, торкатись й відчувати.

А ви сьогодні підете зі мною на виставу? Зустрічаємось о 16.00 в моно-театрі «КУТ»! До нас завітає східка казка Середземномор’я.

І розкрию Вам головний секрет: після вистави дійсно тебе переповнюють мільйони вражень, а голову не лишає клятий самоаналіз. Вдома така штука разом зі створенням коментарів й дописів «з приводу» стає фактором прикрого здобуття не однієї тисячі тих самих снеково-чайових калорій. Але ж все «з приводу», от, ніби тост =) А ще, схоже на те, що кляті калорії ексзистенціюють поза всім і всіма. =)

*Екзистенціалі́зм або філософія_існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.