А це дійсно варто перекладати? Тренди зарубіжної літератури на українських полицях
Можливо, років із двадцять тому в Україні ще була актуальна теза, що все імпортне автоматично є якісним. Це стосувалося практично всього, у тому числі й літератури. Цей міф і досі літає над книжковими полицями українських книгарень і часто змушує українців купувати переклади іноземних романів замість творів вітчизняних авторів.
З початком повномасштабного вторгнення ситуація змінилася: люди почали більше підтримувати своїх письменників, перечитувати класиків. Але, оскільки сучасники більше пишуть про війну, читачі все ще продовжують читати іноземне, щоб відволіктися від жорстокої реальності в Україні.
У цьому матеріалі фокус буде саме на тому, що нам везуть із-за кордону, і чи дійсно ті книги варті уваги українських читачів — спираючись на мою суб’єктивну думку як книголюбки та письменниці.
Мотиваційна література: вікно в прогресивну психологічну самопоміч
«Тією горою є ви. Як перетворити самосаботаж на самовдосконалення» Бріанни Віст — лідер продажів в Україні.
Актуальна, бо зараз чи не кожен українець шукає відповіді на екзистенційні питання, а в цій книзі їх можна знайти. Такі переклади, на мою думку, є дуже доречними, адже українське суспільство лише нещодавно почало активно вживати слова «свідомість», «тригер», «особисті кордони» тощо. Тим часом західний світ уже давно досліджує психологію з різних боків і має напрацювання, які варто побачити українському читачеві. Зрештою, усе, що ми чуємо на тренінгах і психологічних зустрічах, – це давно відомі речі, просто нещодавно перекладені українською з англійської.
«Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» Віктора Франкла – теж серед трендів. Автор сам побував у концтаборі й розповідає про свій досвід, спостереження та висновки як психолога. Гадаю, у цьому випадку поняття «концтабір» можна сприймати метафорично — тоді книга може бути дуже корисною сучасним читачам. Адже в кожного може бути свій «концтабір» — будь-яка життєва криза. В анотації зазначено: «читач дізнається, що відбувається з людиною, яка раптово усвідомлює, що їй нічого втрачати, окрім свого сміховинного життя».
Декілька хайлайтів із книги, які вважаю дуже корисними для українського читача:
- Несправедливість можна витримати завдяки чорному гумору та красі природи.
- Жити — означає страждати, вижити — означає знайти сенс у стражданнях.
- Навіть коли людина протистоїть власній долі, вона отримує шанс осягнути щось через власні страждання.
- Раптова втрата надії та мужності може призвести до летальних наслідків.
- Людину позбавили творчого життя та насолоди. Але не тільки творчість і насолода мають сенс».
Книга «Іди туди, де страшно. І матимеш те, про що мрієш» американського автора Джима Ловлесса — це мотиваційний нон-фікшн про подолання страху, внутрішніх обмежень і звичок, які заважають змінювати життя. Вона подібна до «Тією горою є ви» і заслужено полюбилася українському читачеві.
Усі ці книги відношу до категорії корисного перекладу, бо вони допомагають у часи війни й пропонують різні підходи до життєвих ситуацій. Тому їхня популярність цілком виправдана.
Навіщо ви нам це переклали і витратили папір?
А зараз поговорімо про категорію книг, які незрозуміло для чого переклали. Це досить примітивні історії, що не несуть у собі жодної цікавої інформації. У своєму попередньому матеріалі «Як побороти внутрішнього критика і перестати “писати в шухляду”» я згадувала про один лайфхак: треба читати багато поганих книжок і зрозуміти, що ви можете так само! А якщо постараєтесь — то навіть гірше. То ось із нижче перелічених книг можна обрати будь-яку, щоб підняти собі самооцінку.
Хтось може сказати, що це легеньке чтиво — романи для розслаблення. Так, погоджуюсь. Але в нас теж є свої автори, які пишуть подібне й залишаються за лаштунками літературної сцени через такі переклади.
Якщо ви подумали, що ці книги можуть подарувати хоча б нове географічне враження чи допоможуть пізнати інший досвід, умови життя, — то це не так. Автори пишуть для своїх і не прагнуть розписувати для іноземних читачів атмосферу та текстуру заморських країн, у яких відбуваються події.
Візьмімо, наприклад, досить популярну в Україні книгу Бет О’Лірі «Квартира на двох». Події нібито відбуваються в Лондоні, але за межі однієї квартири герої майже не виходять. Це історія про стосунки між чоловіком і жінкою, які могли б трапитися як у Лондоні, так і в Жмеринці.
До того ж часто трапляється недолугий переклад, як-от у книзі Крістал Сазерленд «Наші хімічні серця», де кілька разів неправильно перекладені англійські крилаті вирази, а добірка українських слів виглядає «пластмасово» й зовсім не відповідає мовленню сучасних підлітків.
«Нотатки ненависті» Ві Кіланд і Пенелопи Уорд із дорогущою обкладинкою взагалі можна було не перекладати — у нас є свої автори, які пишуть краще й цікавіше.
А на книгу «Твій милий Скрудж» Меган Квінн мені, як українській письменниці, взагалі боляче дивитися. Тоненька різдвяна романтика, на яку нераціонально витрачено папір, ще й обкладинка з додатковими текстурними елементами, які коштують зайвих грошей. Це книга, читаючи яку, мимоволі замислюєшся: «А навіщо таке перекладати українською? Везти сюди? Друкувати?» Я впевнена, що в нас є десятки українських авторів, які пишуть краще, але не можуть пробитися до читача через засилля таких перекладів. Ця книга точно того не варта. До того ж сам переклад не адаптований до української мови й звучить штучно.
«Нормальні люди» ірландської письменниці Саллі Руні — поки що найгірша книга, прочитана мною у 2024–2025 роках. Взяла її в бібліотеці після того, як мені порадили «щось про Ірландію». Якраз про Ірландію тут нічого немає. Кажу це без претензій до людини, яка її порадила. Письменниця — ірландська, але сюжет обертається довкола стосунків двох підлітків, які дорослішають, час від часу зустрічаються в різних обставинах — зазвичай для інтимного зв’язку. Вони походять із різних сімей: дівчина — із заможної, хлопець — син жінки, яка прибирає в будинку дівчини. Момент соціальної стратифікації теж не «прогрузився», якщо авторка взагалі мала намір його показати.
Підсумовуючи, скажу: якщо ви все ж хочете витратити гроші на переклад іноземного роману замість того, щоб купити сучасний український, — візьміть цю книгу в руки, прочитайте опис і поставте собі одне запитання: «Чи буде ця книга цікавішою за розповідь випадкового попутника в електричці Хмельницький — Київ?» Відповідь буде очевидною.
Що дійсно варто перекладати, або Там, де є географічні відкриття
На мою думку, книги, які занурюють читача в зовсім інші культурні й емоційні текстури, дійсно варто привозити на український ринок, адже вони мають новизну та розширюють світосприйняття.
До прикладу, «Туди, де пінгвіни» Гейзел Прайор — це історія 86-річної самотньої мільйонерки, яка, надихнувшись телепередачею про тварин, вирушає в Антарктику спостерігати за пінгвінами.
Ісабель Альєнде «Там, за зимою» також має нові теми для українського читача — це захоплива історія, після якої залишається відчуття, ніби подивився хорошу виставу. Книга розповідає про чоловіка та жінку 60+, які мешкають у Нью-Йорку й працюють в одному університеті. Головні герої — емігранти. Паралельно з основною сюжетною лінією авторка розкриває їхні історії переїзду до США. Це цікаве занурення в повсякденне життя мешканців Гватемали, Мексики, Бразилії та Чилі.
Особливо мені сподобались такі елементи: вікова категорія героїв, географія подій, а також важливі теми – еміграція і ставлення до мігрантів у США, класова нерівність, кримінальні угруповання в Латинській Америці, депресія, стосунки після 60, торгівля людьми. До речі, життя людей 60+ – яскравий тренд у світовій літературі, який активно конкурує з давно усталеними темами: складне дитинство, домашнє насильство, деструктивні сім’ї, «розквіт жінок» після розлучення.
Турецькі автори Орхан Памук та Еліф Шафак теж дуже справедливо перекладені українською. Ми б багато втратили, якби їхніх творів не було на наших полицях. Їхні книги допомагають пізнати таку близьку до нас Туреччину глибше — не лише з вікна готелю.
Наприклад, «10 хвилин і 38 секунд у цьому дивному світі» Еліф Шафак — про життя дівчини зі східного міста Ван, яка втекла до Стамбула, бо не хотіла коритися мусульманським традиціям, нав’язаним батьком. У книзі описано життя консервативної родини з кількома дружинами, нетуристичний Стамбул, робота публічного дому та ставлення до жінок у тогочасній Туреччині — від родинної довіри до поведінки поліції.
Цю книгу точно не екранізують у Туреччині, а сама авторка уникає відвідування батьківщини, що також допомагає краще зрозуміти рівень свободи слова там.
Я сама написала дві книжки про цю країну і кілька років прожила в Анкарі, але все одно знайшла для себе багато цікавого. Хоча, мушу визнати, деякі помилки в перекладі з турецької на українську теж помітила.
Про Париж без традиційної романтизації написав Алекс Джордж у книзі «Паризькі години», що також нетипово. Адже в більшості американських романів Париж — це центр Всесвіту, а французьке узбережжя — ідеальна схованка від життєвих негараздів.
Для тих, хто любить подорожувати світом через книги, я вже готую свій наступний матеріал — про українських авторів, які пишуть про різні куточки світу в художньому літературному форматі.
Про авторку: Катерина Загородня – журналістка, освітянка, письменниця та книголюбка з багаторічним досвідом. Працює у жанрах non-fiction та fiction, тематики своїх книг фокусує навколо питань міжнародних відносин, країнознавства, фемінізму та антропології людини. У своїх перших книгах «Я працюю між Європою і Азією» та «У чужому морі» досліджувала будні робітників і життя емігранток у Туреччині. У третій книзі “Перезапуск”, яка є завершальною з цього географічного діапазону, устами й діями героїв авторка рефлексує над темами християнства та ісламу, а події відбуваються в Україні, зокрема в Хмельницькому.