Як побороти внутрішнього критика і перестати «писати в шухляду»

Переконана, що часто у компанії друзів чи родичів ви чули, коли хтось завершує свою розповідь про якийсь цікавий життєвий досвід фразами на кшталт: «Та я про це книжку написати можу», «От якби написати про таке книжку, було б круто», «Та ніхто мені не повірить, якщо я навіть у книжці таке напишу», «От вийду на пенсію, буду писати про це книжки».

Впізнали когось? А чи навіть себе?! Зловіть це відчуття «за хвіст», згадайте, про що ви тоді розказували, і в цьому матеріалі ви знайдете підтвердження того, що – так, про це можна написати книжку. А про що саме – немає значення, бо головне, що у вас вже є це бажання та це життя, тому його варто здійснити. Цей текст допоможе вам перестрибнути xthtp власні внутрішні перепони та через голови «критиків, думку яких ви навіть не питаєте», на шляху до мрії – власної книжки.

З чого ж почати?

Очевидно, що тема у вас вже є, якщо ви дочитали до цього місця і дали позитивні відповіді на попередні питання. Тому почніть із поваги та любові до себе, а також з усвідомлення того, що ви людина, яка варта того, щоб реалізовувати власні бажання на цій Землі. Наступне – сфокусуйтесь на почутті сорому, яке вже зародилось у вас у голові. Наприклад, як це: «я – сорокарічна бухгалтерка, і як я напишу роман, що про мене подумають оточуючі, сусіди? Подумають, що я з глузду з’їхала».

Забігаючи наперед, скажу, що коли ви почнете отримувати відгуки на свої книги від людей із різних куточків України, радість від них заглушить всі насмішки колег і дивакуватий погляд якоїсь Свєтки у маршрутці. Особисто для мене фідбек читачів – їхні рефлексії, коментарі й навіть обурення щодо написаного – є найбільшою винагородою за мої книги.

У цьому випадку ми розглядаємо варіант, коли вас оточують люди, які взагалі не розуміють цінності мистецтва та письменництва. Сподіваюсь, ваша соціальна бульбашка не така. Переконана, що та сама умовна Свєтка набагато менше про вас думає, ніж ви собі уявляєте.  У більшості людей, які бажають написати книжку, автоматично вмикається «синдром уявної аудиторії», коли здається, що всі навколо постійно спостерігають за ними, оцінюють їхню поведінку, зовнішність, дії чи слова. Вони ніби постійно “на сцені”, а інші – “глядачі”. Ви прекрасно розумієте, що більшість людей зайняті собою. Вони не помічають і не аналізують нас так, як нам здається. Тому, коли ловите себе на думці: «всі збіжаться і будуть осуджуючи дивитись на мене», — скажіть собі: «Насправді всі думають про себе». А якщо ви думаєте, що вони збіжаться дивитися на вашу книгу, таке відчуття блокувати не треба. Здоровий егоцентризм письменнику лише на руку.

Щоб підняти самооцінку, згадайте щось, що ви насправді добре робите. Наприклад, ви чудовий бухгалтер. Нагадайте собі про власні досягнення! Чим більше ви впевнені в собі, тим менше значення має думка інших. А те що у вас є стабільна робота — це не просто величезний плюс, а must have, бо сучасний письменник в Україні ніяк не проживе на кошти вилучені з продажів своїх книг; обов’язково треба мати «нормальну роботу».

Варто розібратись що ж таке те письменництво

Запалити свічку, налити ароматний чай, облаштувати затишне письмове місце перед найгарнішим вікном у хаті, розігнавши всіх домашніх у дальні кути, щоб не заважали… Виглядає романтично, але в такій атмосфері книжки не пишуться. Тут лише робляться фото для Інстаграму з підписом «Я сіла писати книжку», а далі перед вами розгортається чиста сторінка і страх в очах…

Тому спочатку варто назбирати матеріал, а потім оформлювати його в художній твір. А саме – діставати те, що ви «писали у шухляду», і доповнювати.

Джоан Ролінґ, пишучи Гаррі Поттера, мала таблицю, де фіксувала сюжетні лінії, дати, персонажів і події. У мене теж кожна книга була розписана в Excel-таблиці, і я їх не редагувала на стадії чернетки, щоб фокус був на польоті думки, а не на граматиці.

Стівен Кінґ пише без детального плану, довіряючи підсвідомості. У нього є правило — писати щодня по 2000 слів. Час і кількість слів радять вимірювати багато менторів на письменницьких курсах. Мені особисто такий метод не подобається, бо схожий на тортури і рамки, які можуть спровокувати почуття вини та недолугості, якщо день пройшов без письма.

Ернест Хемінгуей працював вранці, стоячи біля письмового столу. Він записував кількість слів щодня і зупинявся «на хвилі», коли знав, що буде далі. Так легше продовжити наступного дня. Я пишу вночі, з 22:00 до 4:00, і радію, коли занурююсь у своєрідний транс підчас написання.

Габріель Гарсія Маркес був прихильником довгого визрівання і міг роками виношувати ідею, перш ніж сісти за текст. У вас точно така сама ситуація, якщо ви дочитали цей текст до цього місця, тому, як бачите, ви такі не одні — гайда писати.

І найголовніше: не зважайте на коми, не обурюйтесь, коли сумніваєтесь у побудові речення. Хай цей «побут» не відволікає вас від головної ідеї, яку ви намагаєтесь зафіксувати в книзі. Виправлення помилок — це робота літературного редактора і коректора, яким ви будете платити зі своєї бухгалтерської зарплати.

Мета – для чого все це?

Варіантів може бути декілька, але з найважливішою метою ми вже визначились на початку цієї статті – ви хочете потішити себе. Дуже просто, і цього достатньо.

Не забуваємо людей, які вас люблять і підтримують — батьки, партнер, діти. Їм теж буде приємно, що ви витратили час на написання книги і видали її.

Можливо, ви хочете нести якийсь меседж у суспільство — теж благородна справа. Але ви маєте бути готові до того, що читачі можуть трактувати вашу ідею по-іншому. У своїй книзі «У чужому морі» я присвятила цілу главу питанню несправедливого ставлення людей до ЛГБТ-спільноти і очікувала, що читачі це зрозуміють. Проте отримала кілька відгуків, у яких люди писали, що дякують Богу за те, що їхні сини не геї і їм не треба стикатися з такими проблемами.

Тому зараз, коли я пишу про якусь проблему, яка мене бентежить, я вже не очікую стовідсоткових схвальних відгуків. Зрештою, ви пишете роман, а не методичку.

Де взяти сміливість?

Є такі місця! По-перше, варто подивитися виступи деяких депутатів Верховної Ради, зокрема у проміжку 2012–2016 років, і звернути увагу на те, як недолуго вони виконують обов’язки перед народом. Переліки дивних законопроєктів доступні в медіа, а герой моєї книги «Перезапуск» періодично на них посилається. Ви маєте зрозуміти: якщо вони собі таке дозволяють і це шкодить людям, то чому вам соромитись написати свій твір, який явно нікому не зашкодить? Дивіться виступи та читайте законопроєкти доти, поки не відчуєте легкість у грудях і світлість в очах.

По-друге, треба читати багато поганих книжок і зрозуміти, що ви можете так само! А якщо постараєтесь, то навіть гірше. Комусь, можливо, сподобається. Такі книги можна знайти за відгуками в групах книголюбів, або візьміть п’ять американських книжок, перекладених українською починаючи з 2020 року — чотири з них точно будуть примітивними.

По-третє, запитайте себе, а що ще більш грандіозного, окрім написання книжки, ви зможете створити власним розумом за життя? Якщо відповіді на це не знайдете, сміливо сідайте писати книгу.

Коли очікувати на славу і визнання?

Тут варто визначитися: чи ви хочете, щоб ваш твір просто розлетівся серед людей, і ви навіть не знали, хто вони і що думають нього, чи хочете мати контакт із читачами. Якщо розглядати перший варіант, вам має дуже пощастити із темою і видавництвом, а ще, скоріше за все, доведеться писати книжки ще рочків десять-п’ятнадцять, щоб люди дізналися, хто ви. Чудова ілюстрація цього – скільки років на письменницькій ниві працюють найпопулярніші українські письменники:

• Ліна Костенко – 70 років,
• Юрій Андрухович – 33 роки,
• Оксана Забужко – 29 років,
• Сергій Жадан – 25 років,
• Ірен Роздобудько – 25 років,
• Любко Дереш – 22 роки,
• Андрій Курков – 35 років,
• Тарас Прохасько – 27 років,
• Софія Андрухович – 21 рік,
• Марія Матіос – 30 років.

Особисто я маю лише чотири роки письменницького досвіду, за які написала три книги. Одна з них продається в книгарнях України, а інші дві реалізую самостійно, бо мені подобається мати контакт із читачами. Часто вони пишуть мені повідомлення зі своїми враженнями, що додає барв у моє повсякденне життя. Тому цей формат продажу мені більше подобається. А коли книги купують у книгарні, я бачу лише цифри — кількість проданих примірників, а людський фактор втрачається. Я називаю це «камерним письменництвом», і наразі воно повністю задовольняє мої амбіції.

Наостанок маю гарну новину для вас — в Україні немає професійних літературних критиків. У США критики працюють у великих виданнях, таких як The New Yorker, The New York Times Book Review, а також на онлайн-платформах, у подкастах і університетах. Вони читають нові книжки ще до виходу, пишуть рецензії, аналітичні есе та іноді інтерв’ю з авторами. Їхні тексти формують літературний смак аудиторії і можуть впливати на продажі книг.

У країнах ЄС критики працюють у національних газетах і журналах, на літературних порталах та отримують підтримку від державних або незалежних культурних фондів. У сучасності критики у США та ЄС усе частіше працюють у форматі блогів, подкастів або відео, залишаючись незалежними посередниками між авторами, книгами і читачами. В Україні ж є лише книжкові блогери. До них ваша книга може потрапити випадково, або ви самі можете запропонувати їм її на огляд за грошову винагороду. Назвати це критикою неможливо, тому соромитись писати через можливі несхвальні професійні коментарі не варто. Краще думати про те, як написати так, щоб хоча б хтось захотів прочитати ваш твір. Про це ми поговоримо в наступних моїх матеріалах.

Про авторку: Катерина Загородня – журналістка, освітянка, письменниця та книголюбка з багаторічним досвідом. Працює у жанрах non-fiction та fiction, тематики своїх книг фокусує навколо питань міжнародних відносин, країнознавства, фемінізму та антропології людини. У своїх перших книгах «Я працюю між Європою і Азією» та «У чужому морі» досліджувала будні робітників і життя емігранток у Туреччині. У третій книзі “Перезапуск”, яка є завершальною з цього географічного діапазону, устами й діями героїв авторка рефлексує над темами християнства та ісламу, а події відбуваються в Україні, зокрема в Хмельницькому.