Жінки і війна: як у Хмельницькому розв’язують проблеми родичок загиблих на війні

Війна на Донбасі, за даними ООН, від 2014 року забрала життя понад 4 тисячі українських  військових. Зазвичай біль від їхньої загибелі з плином часу притупляється. Але не для родичів полеглих. Чи не найгостріше його відчувають жінки, які через збройний конфлікт втратили рідних.

Шана до учасників військових дій у збайдужілому суспільстві інколи лише декларативна. У реальності ж навіть за деякі гарантовані державою пільги доводиться боротися. Знайти ж  фахову психологічну допомогу не завжди вдається, а у побуті жінкам доводиться брати на себе спільні з чоловіками обов’язки. А чи можуть родички загиблих на Донбасі військових розраховувати на психологічну та матеріальну підтримку у Хмельницькому?

Чоловік поетеси та журналістки Ольги Саліпи інженер-сапер Сергій Саліпа загинув влітку 2014, рятуючи пораненого однополчанина. Відтоді Ольга змінила місце проживання з Охтирки на Хмельницький, роботу, професійно зайнялася фотозйомкою, видала збірку віршів та зіграла у виставі. 

“У нас із Сергієм ніколи не було поділу на «жіночу» та «чоловічу» роботу. Мені завжди здавалося, що ми все робимо на рівні. Але коли він загинув, я відчула, що це не зовсім так, – зізнається Ольга. – Перший мій дискомфорт пов’язаний з авто. Я не водійка, тому, коли треба було кудись їхати, була у розпачі: дві автівкиу гаражі, а я викликаю таксі. Спочатку плакала від розпачу, коли не могла підняти щось важке, чи вирішити якусь іншу проблему. Втім,це тривало не довго. Сльози змінилися злістю до самої себе. А далі я зрозуміла: насправді майже все можу сама, якщо не нервуватися. А якщо чогось не можу, то треба або попросити про допомогу, або банально комусь заплатити, щоб виконали замість мене”.

На думку Ольги Саліпи, в Україні небагато пільг для родин загиблих від держави. Пенсія через втрату годувальника у дітей така ж, як і у тих, чиї батьки померли чи загинули поза війною. Щоправда, без проблем вдається користуватися пільгами на комунальні послуги. Натомість за проїзд у транспорті Ольга завжди сплачує – за себе і за двох дітей. Пояснює: не хоче косих поглядів, боїться, щоб не вигнали з маршрутки. Раніше декілька разів хмельничанка користувалася пільгою на придбання квитків на міжміський автобус та потяг. Проте згодом припинила. Оскільки потрібно було відвідувати управління соцзахисту для отримання спеціальних талончиків на проїзд, які на вокзалі відрізали при придбанні квитка. Бюрократична метушня відбирала надто багато часу.

“Жодного разу ми не оздоровлювалися і не відпочивали за рахунок держави. Робили це лише завдяки волонтерам і міськраді, –продовжує Ольга Саліпа. – За харчування дітей я не сплачую– це пільга від міськради. За секцію бойового гопака – теж. Але, думаю, це ініціатива тренерів. Жодного разу не попросила обслуговувати мене поза чергою, хоча,здається, маю право. Від держави отримали квартиру. Кілька років тому це робилося швидко. Десь за два місяці після загибелі Сергія прийшли гроші на житло і нам його придбали”.

Надання пільг для родичів загиблих, серед яких і дружини та матері, гарантується Законом України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей”. Окрім перелічених Ольгою Саліпою пільг, рідні полеглих на війні військових мають право, зокрема, на безоплатні послуги:  одержання ліків, зубопротезування, позачерговий капремонт власних житлових будинків..

“До родичів належать утриманці загиблого, батьки, один з подружжя та діти, котрі не мають своїх сімей, – пояснює заступниця начальника відділу Хмельницького місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Мар’яна Пестун. – У законі є примітка: якщо особа вдруге не одружена. Тобто, якщо вдова знову вийде заміж, право на пільги втратить. А от діти від першого шлюбу їх збережуть”.

До речі, згідно із пунктом 4, ст.14 зазначеного закону право на безкоштовний проїзд всіма видами транспорту та 50% знижки при користуванні міжміськими видами транспорту мають лише батьки загиблих військовослужбовців. Натомість дружини та діти можуть користуватися місцевим громадським транспортом на пільгових умовахтільки у випадку, якщо відповідна ініціатива запроваджена органом місцевого самоврядування. У Хмельницькому вдів (вдівців) та дітей включили до переліку категорій таких громадян у 2016 році. Проте і нині скористатися такою пільгою у місті інколи проблематично.

“Всі три з половиною роки, відколи загинув син, у хмельницьких маршрутках я завжди сплачую за проїзд, – розповідає Наталія Баран, мати полеглого на Донбасі Максима Яровця.  Восени 2016 року хмельничанин, який на той час був командиром роти глибинної розвідки, підірвався на протипіхотній осколковій міні російського виробництва МОН-50. – Для мене це стрес: щоразу пояснювати, яке саме у мене посвідчення. Всі, кого не стосується війна, з часом про неї забувають”.

Наталія Баран – одна з п’яти учасниць проєкту “Сила любові”. Його мета – не дати суспільству забути про війну, подвиг військових та тих, хто пережив втрати. У Хмельницькому ця ініціатива вже півроку реалізовується за підтримки МБФ “Український жіночий фонд” при місцевому центрі для родин учасників АТО/ООС.

“Із кожним роком кількість сімей із загиблими на війні родичами збільшується. За даними міського управління праці та соцзахисту, нині у Хмельницькому їх налічується 33. У цих родинах 17 вдів та 6 матерів, що втратили синів у зоні АТО/ООС, – каже Леся Стебло, координаторка проекту «Сила любові» від МБФ “Український жіночий фонд” у Хмельницькій області. – Ідея втілення проєкту виникла після того, як ми зрозуміли: з цими людьми ніхто не працює. Одразу після трагедії поспівчували і пішли займатися своїми справами. Між тим, ці матері стикаються із нерозумінням суспільства, навіть осудом – через те, що вони віддали своїх дітей на війну. Інколи жінки відчувають заздрість деяких знайомих й сусідів через пільги. Це означає, що суспільство цілком деморалізоване”.

За час існування ініціативи “Сила любові” її учасниці зустрічалися з керівником міського управління транспорту та зв’язку Сергієм Шепуревим. Результатом, за словами Лесі Стебло, стало зменшення кількості випадків, коли родичок та дітей загиблих відмовляються  перевозити безоплатно.

У центрі для родин учасників АТО/ООС влаштовують і заняття з арт-терапії, фінальний етап яких – реабілітаційний театральний проєкт “Монологи війни. Жінки”. Його учасницями стали Наталія Баран, Леся Стебло, Ольга Саліпа, а також волонтерка Марина Українець, військова Оксана Анодіна та сестра загиблого бійця Олександра Яроцького Ганна Побережняк.

Для Ганни участь у реабілітаційному проєкті стала першою і єдиною можливістю розповісти історію про свого брата та своїх стосунків з ним.

“Виступити на сцені перед сотнею глядачів я погодилася одразу ж,  не вагаючись. Хоча розуміла: може стати спочатку навіть важче, – мовить Ганна. – Саме завдяки Олександру я навчилася свого часу куховарити, прасувати, полоти бур’яни, доглядати за свійськими тваринами, займатися бджолярством. Саме брата з дитинства вважала мамою”.

До напрацювання системного підходу для допомоги родичкам загиблих на війні варто долучитися і обласним військкоматам, переконана Леся Стебло. Результатом спільних зусиль представників Міноборони, органів місцевої влади та громадських організацій може стати створення дорожньої карти. З-поміж іншого  вона міститиме інформацію про те, куди потрібно звертатися за психологічної допомогою та оформленням гарантованих державою пільг.

Світлана РУСІНА. Фото – Тетяна НОВАК.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews