Про що розкажуть у Музеї пропаганди на Хмельниччині? | Поділля News

Про що розкажуть у Музеї пропаганди на Хмельниччині?

Навесні 2020 року головну культурну локацію Шепетівки перейменували, перетворивши на перший в Україні Музей пропаганди.

У Шепетівку ми в’їжджаємо з південного краю. Це третє за розміром та кількістю населення місто області після Хмельницького та Кам’янця-Подільського. Забудова тут часто багатоповерхова, є своє медичне училище та аматорський театр. А ще місто вважається залізничним вузлом. Водночас Шепетівка асоціюється  також з музеєм. Донедавна заклад носив ім’я Миколи Островського – автора культового у радянські часи роману “Як гартувалася сталь”, події якого розгорталися саме у цьому місті.

Навесні 2020 року у Шепетівці відбулася епохальна подія – головну культурну локацію перейменували, перетворивши на перший в Україні Музей пропаганди. Одразу ж намагаюся випробувати місцевих на сприйняття нової назви. Після питання про місце розташування Музею пропаганди перехожі одразу ж спрямовують за потрібним маршрутом. Якщо відверто, я чекала і на іншу реакцію. У Шепетівці, як і у багатьох інших українських містах, дуже неоднорідні політичні вподобання. Це, до речі, і спричинило складнощі з перейменуванням. Але про це трохи згодом.  

Музей настільки помітний, що його неможливо переплутати з чимось іншим. Не дарма над створенням цього ідеологічного об’єкту у 70-тих роках минулого століття працювало кілька десятків найкращих митців СРСР. Червоне мозаїчне коло будівлі розміщується на масивних підпорках. І вся ця приголомшлива краса зведена на штучному насипові. З неба об’єкт нагадує іншопланетний корабель. Абсолютно розкуто втілена архітектурна фантазія, аналогів якій, напевно, нема у державі.  Біля підніжжя насипу – пам’ятник Миколі Островському. Людині, з якої у 30-тих роках створили комуністичне божество.  А потім всіма можливими методами намагалися підтримувати цей міф.

Перед входом у будівлю літери на вивісці з колишньою назвою музею демонтовані. Нові – поки не з’явилися. Для цього, як і для формування нової експозиції, потрібні кошти. Зовнішньому оформленню не поступається інтер’єр. Особливо вражає сама експозиція. Документи та інші експонати розташовані у кубах. Кожен з них оформлений наче тендер паровозу – життя у Шепетівці завжди крутилося навколо залізниці. Над кубами – композиції з натурних експонатів, що характеризують певний історичний період.  Залізничні рейки прямують у світле майбутнє. А його, у свою чергу, символізують віконечка на стелі.

Вже після розвалу Радянського Союзу музей опинився у скруті. Фінансування від Всесоюзного Ленінського комуністичного союзу молоді припинилося.  Концепція тріщала за швами. Як же вдалося вибратися з тої прірви невизначеності та ще й відшукати новий шлях для розвитку – про це говоримо з директоркою музею Наталією Никоновою.

– Микола Островський – символ епохи. А життя таких постатей часто міфологізоване.  То ж коли взагалі відбулися перші спроби переоцінити письменника?

– Над білими плямами біографії Островського працювали наукові співробітники й у радянські часи. Зокрема, у наших фондах є щоденник директорки музею 60-тих років Ніни Перепелициної. Вона свого часу перейнялася ідеєю скласти справжню біографію Миколи Островського, адже тоді  ще були живі свідки тих подій. Директорка почала спілкуватися з цими людьми, намагаючись відкрити щось нове. І з подивом виявила: знайомі Островського не йшли на контакт, обмежувалися загальними фразами, або розповідали ті речі, які кардинально відрізнялися від офіційної біографії. Ніна Іванівна все це записувала. На таку діяльність директорки відреагувала дружина Островського, яка у той час очолювала  московський музей імені свого чоловіка та була завсідницею високих партійних кабінетів. Вона через шепетівчан переказала своє послання Перепелициній: «Нехай припинить нишпорити по старих могилах». Тоді Ніна Іванівна припинила пошуки і записала у щоденнику: «Хай біографія залишається такою, якою її створили сестра, мама та дружина письменника». 

– Що саме у біографії Островського найбільше бентежило родичів та партійних функціонерів?

– Він – виходець аж ніяк не з бідової родини, як це намагалася показати радянська влада. Сім’я письменника була досить заможною, діти мали освіту. Мати, родом з Чехії, знала шість мов. Дід і батько – військовослужбовці царської армії. Але всі ці незручні факти псували образ представника бідного пролетаріату та суперечили гаслу радянської пропаганди «Кто был никем, тот станет всем». Головне, не треба шкодувати для цього ні здоров’я, ні життя на користь радянської країни. 

– Як розповідали про Островського вже після розвалу Радянського Союзу?  

– Тоді про письменника почали розповідати у контексті його інвалідності. Як він, сліпий і нерухомий, переборов власну недугу і написав роман, що став бестселером для тогочасної молоді. За цією концепцією музей працював до 2010 року. Під час діалогу з відвідувачами ми побачили, що Островський вже не кумир. А приходять вони сюди подивитися на цікаве оформлення. Нині  нас вже цікавлять експонати для створення нової експозиції.  Це можуть бути ті документи, що розкажуть про радянську пропаганду на території України. І про роль у цій пропаганді певних постатей.

– Як відбувся процес перейменування закладу у Музей пропаганди, адже, певно, ледь не у кожному місті немало симпатиків СРСР. Яку роль тут зіграло Міністерство юстиції?  

– Захисники музею виступали за те, щоб він лишався музеєм Островського. Не факт, що перейменування взагалі б відбулося, якби не ініційований Мін’юстом судовий процес та загроза ліквідації у випадку незміни назви.

– Чому справа дійшла до судового позову?

– Для громадських обговорень ми  визначилися із такими назвами: “Музей радянської пропаганди”, “Музей радянського міфу”, “Музей історії південно-східної Волині”, “Музей історії 20 століття”. Ті, хто прийшли на диспут у вересні 2019 року, не підтримали жодної назви, крім “Музею ім. М. Островського”. Зрештою Міністерство юстиції подало позов до суду на ­наш заклад. І якби ми не змінили назву, музей би просто ліквідували. Ми всім колективом були за те, аби зазначалося, якої саме пропаганди. Мін’юст на судових засіданнях постійно корегував цю назву. Виявилося, що слово “радянської” не можна вживати.  Зупинилися на “Музеї пропаганди”, після чого історія з Мін’юстом вичерпалася. А 28 березня цього року рішення про перейменування музею підтримали депутати Хмельницької обласної ради. Сама назва не всім була зрозуміла. Дехто вважав, що насправді тут нічого не зміниться. Мені довелося пояснювати позицію. Дати якусь іншу назву – це не надто фахово. Бо вона пов’язана і зі змістом експозиції, і з фондовою колекцією, і з самим оформленням музею. Всі ці складові мають бути в одній спайці.

– Як працюватиме музей згідно з новою концепцією?

– Ми показуватимемо, як пропаганда стала інформаційною зброєю. Як її використовували тоталітарні режими, яка пропаганда діяла на території України. Часто це невидима війна за свідомість людей. Сьогодні маємо спонукати до критичного переосмислення минулого та  інформації, яку ми споживаємо зараз. Маємо дати розуміння, чому у ХХ столітті країна була у полоні ідеологічного гіпнозу.  Чому українці, попри колективну й родинну пам’ять, знаючи про репресії, Голодомор, все одно продовжували бути носіями тієї ідеології. Ми хочемо, аби люди вийшли звідси з думкою: а чи всьому потрібно вірити?

Світлана Русіна. Фото автора

Читайте нас у Телеграм , у нашій групі Viber @ПоділляNEWS та InstagramTwitter