Без хати: як живуть мешканки Хмельницького міського центру соціальної підтримки та адаптації | Поділля News

Без хати: як живуть мешканки Хмельницького міського центру соціальної підтримки та адаптації

На просторому подвір’ї – квіти та грядки з овочами. На столі просто неба – каструля, з неї розподіляють обід по тарілках. Обпершись об стіну будівлі, стоїть жінка з короткою стрижкою та стильними окулярами від сонця на голові. Це 55-річна Оксана – мешканка Хмельницького міського центру соціальної підтримки та адаптації. Вона, як і більшість інших постояльців, не має житла та документів.

“Мене зіпсувала горілка, – одразу відверто зізнається Оксана. – Я хотіла забутися, запити свої проблеми. Тут мене прийняли добре, дали помитися, чистий одяг, постригли. Тепер чекаю на відновлення документів,щоб можна було оформити пенсію. Я ще мрію пожити нормально”.

Оксана – з білоруського Вітебська. Після закінчення тамтешнього політехнічного коледжу у 1984 році потрапила за розподілом до Хмельницького. На місцевому радіозаводі контролювала якість продукції для військової промисловості. Паспорт радянського зразка у жінки вкрали. Своєї сім’ї й дітей вона ніколи не мала, хоча вийти заміж все ж мріяла.

“Я – кандидатка у майстри спорту,  займалася бігом на лижах. Шукала чоловіків, таких же сильних, як сама. Але вони виявлялися слабшими”, – пояснює Оксана.

“Прийти сюди – це перший крок до нового життя. Перші дні – переломні: дехто не витримує і знову повертається до звичного життя – з алкоголем, друзями, азартними іграми. Деякі раніше жили у підвалі зіщурами. А тут треба стежитиза собою, заправляти ліжко, прибирати, шукати роботу”, – розповідає психологиня Майя Чернова.

Нині у центрі соціальної підтримки та адаптації жінки розташовуються у двох суміжних кімнатах. Їх тут традиційно менше, ніж чоловіків. Працівники закладу пояснюють це тим, що жінки зазвичай терплячіші та краще пристосовані до складних життєвих умов. Наразі тут живуть 27 постояльців, семеро з яких – жінки. Всього ж за час існування Центру з усіх мешканців жінок було 20 відсотків.

Оксана займає ліжко у меншому приміщенні біля вікна. На ньому – книжка на релігійну тему, біля стіни – палиці для ходьби. Без їхньої допомоги Оксані важко пересуватися – вона перенесла інсульт. Сюди ж потрапила безпорадна та майже нерухома.

“Чимало з наших підопічних зловживали алкоголем. Але жінкам відмовитися від звички важче. Побувши тут, вони разюче змінюються. Я навіть пропонувала їм зробити виставку фото: до і після”, – каже психологиня.

Більшість жінок потерпали від домашнього насильства. Так сталося і з 48-річною Оленою, родом з Якутії.  У Хмельницький вона приїхала 13 років тому на запрошення коханого, якого через відсутність українського громадянства незабаром депортували. Новий Оленин співмешканець та його знайомі понівечили жінці вухо й ніс. Із вулиці її забрали поліцейські.  Працювати Олена поки не може.

“Мені тут подобається персонал, годують добре.Але- ви будете сміятися – я би  хотіла спробувати мою улюблену страву – щавлевий борщ. Займаюся тут тим, що мию посуд після роздачі. У мене одна мрія – жити добре. Хоча я погано бачу, просила принести мені нитки та спиці. Шкарпетки зв’язала би для всіх на зиму”,  – ділиться жінка.

Облаштувати побут гарними дрібничками – те, що притаманне саме жінкам, які тут перебувають, зауважує Майя Чернова. Одна з них колекціонувала маленькі м’які іграшки, інша – зшила штори, третя – відділила свої місце килимком. А от найстарша мешканка- 63-річна Люба – ліжко прикрасила подарованою ажурною серветкою з тканини.

“Близьких у мене нема. Ми з цивільним чоловіком жили на Тернопільщині. Після його смерті мене вигнали з хати його родичі. За фахом я – ткаля. А зараз позмінно працюю фасувальницею. Але не офіційно, бо досі немаю паспорта. Також збираю і здаю горіхи й каштани”, – розповідає Люба.

Вдень більшість мешканців і мешканок Центру працюють. Чоловікам часто вдається знайти досить  високооплачувану роботу – трактористів, штукатурів, зварювальників, облицювальників. Жінки ж зазвичай влаштовуються на низькооплачувані місця – посудомийницями, фасувальницями та двірницями.

Виявляється, у випадку з жінками роботодавці більше звертають увагу на вік та зовнішність. Наприклад, на стан зубів. Їх жінки часто не можуть відреставрувати через високу вартість такої медичної послуги. А на карантині через кризу у бізнесі відшукати бодай якийсь підробіток стало ще складніше.

“Ускладнився і процес відновлення документів, адже  інстанції запровадили обмеження прийому. А якщо  нема документів, не доступні і багато видів підробітку. Складніше стало зробити і флюорографічне обстеження, необхідне для перебування у центрі. Запис на нього за декілька тижнів заздалегідь і не у всіх поліклініках. Для наших «клієнтів» навіть 5 гривень на проїзд та 25 за знімок – це вже великі кошти”, – зазначає Майя Чернова. 

Наприклад, 460 гривень на відновлення паспорта 63-річна Люба збирала декілька місяців. У Центрі жінка знаходить розраду, працюючи на ділянці: вирощує квіти й городину.

“Я дуже люблю землю. Мрію купити собі хату у селі. Тільки там, а не у місті, я відчую себе щасливою”, – зізнається Люба.

А от Оксані найбільше бракує спілкування. До карантину представники релігійних конфесій влаштовували концерти, а волонтери інколи – творчі зустрічі із декламуванням віршів. Жінкапросить допомогти відшукати їй друзів, які би приходили до неї у Центр.

“На карантині люди стали замкнутішими, зосередженими більше на своїх проблемах. До того ж якийсь час навесні у нас заборонили відвідування. І відтоді сюди волонтери і стали приходити рідше”, – констатує психологиня.

Водночас зараз у Центрі четверо осіб утворили пари, знайшли роботу та відновлюють документи.

“У деяких чоловіків й жінок є родичі. Чудово, якби вони примирилися і помогли їм  із житлом. Щоб вони навчалися жити самостійно та складати свій сімейний бюджет. Це був би хеппіенд”, – підсумовує Людмила Чернова.

Комунальний заклад Хмельницької міської ради “Центр соціальної підтримки на адаптації” заснований у 2007 році. Цьогоріч від початку року послугами закладу скористалися 117 осіб. З них 24 – жінки. Центр розташований за адресою: вул. Житецького,  22.

Інформацію про установу її працівники розміщають на вокзалах, у поліклініках та житлово-експлуатаційних конторах. Всі, хто опинилися у кризових ситуаціях, можуть також звертатися за номером телефону (03822) 75-29-76.

Світлана Русіна. Фото автора.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Читайте нас у Телеграм , у нашій групі Viber @ПоділляNEWS та InstagramTwitter