“Заради вдалого ракурсу я вийняв скло у вікні”, – хмельницький фотограф Олександр Савенко | Поділля News
Новини
Інтерв'ю

“Заради вдалого ракурсу я вийняв скло у вікні”, – хмельницький фотограф Олександр Савенко

Якби я хотіла швидко розповісти немісцевій людині про Хмельницький, показала би фото Олександра Савенка. За всіма його світлинами неймовірні історії. Мабуть, тому, що він вміє їх бачити. А заради вдалого ракурсу може навіть залізти туди, куди б мало хто здогадався.

Почав займатися фотографією Олександр ще в середині 70-х років, щоб потім на 30 років залишити цю справу, повернутися до неї і стати професіоналом. Зараз 57-річний фотограф Савенко відомий своїми міськими пейзажами, портретами, стріт-артом, натюрмортами. А улюбленим жанром вважає репортаж, де фіксує людей під час міських подій. Оприлюднює лише ті фото, на яких герої виглядають максимально привабливими. Бо вважає, що в реальному житті і так занадто багато болісного й негарного. А ще Савенко п’ять разів перемагав у конкурсі “Хмельницький крізь об’єктив” і стільки ж отримував приз міського голови “За високу майстерність й особливе художнє бачення у фотомистецтві”. Його світлини у фотокнигах й навіть – на пазлах із зображенням Південного Бугу.

Ми зустрічаємося з митцем у дитячому кафе. Я п’ю лате, а він трав’яний чай без цукру. Тому що фотограф ще й харчується не так, як більшість. І це – ще один привід поспілкуватися. Тож чому після великої перерви й успішного бізнесу за кордоном Олександр повернувся до фотографування? Як прийшов до сироїдіння? Що змусило його повернути у крамницю свою першу “мильницю”? Якою вважає тусовку місцевих фотографів, і чому хотів знову виїхати за кордон? Про це – далі.

«На вулиці намагаюся сфотографувати людину так, щоб вона мене не бачила»

Ви полюбляєте знімати міські пейзажі…

Я люблю фотографувати і міські заходи, і фестивалі. Здавалося би, все просто. Але це не так. Можна сфотографувати, але це буде ні про що. Треба знайти цікаве місце.

Фото про щось – це про що?

Це фото, де необов’язково, щоб люди дивилися в камеру. Але щоб вони були такі, які вони є.

Невдалі фото виставляєте?

Ні, жоден фотограф невдалі кадри не виставляє. Фото мають нести якийсь дух міста, того простору, де я перебував. Якщо це пляж, то передати тамтешню атмосферу. Показати його таким, яким його знають хмельничани. Щоб ті, хто побачать ці фото, сказали: “О, я ж тут теж був!”. У кожного є місце на цьому пляжі. Як і в місті. Якщо зустрічаю знайому людину, то намагаюся сфотографувати її так, щоб вона мене не бачила. А потім світлину або надсилаю в приват, або виставляв на фейсбуці. І людям приємно, бо вони на тих фото вийшли нормально. Звісно, можна фоткати так, що людина буде проти і попросить її видалити. Але зараз я вже розумію, яке це буде фото.

Я знаю, що деякі фотографи не люблять знімати весілля…

І я вже не дуже люблю. Через примхи наречених. У нас так буває: я сфотографував, а вони – “А покажіть!” І от вже він чи вона не погоджуються самі із собою, з тим, якими є у цей момент і якими їх бачать інші. Часто люди скуті. Тобто вони зразу пригадують, які фото бачили у журналах і хотіли би так само “зображати”. Але при цьому не бачать себе збоку. Деякі фотографи “ставлять” позу руками. Я так роблю рідко. Тільки з дозволу. Зазвичай просто кажу, або прошу жестами.

Багато немісцевих знають Хмельницький завдяки вашим світлинам. Є вони і в фотокнизі про місто. Ви їх спеціально для цього готували?

У нас довго не було нічого нового. Тому мене запросили до участі у створенні фотокниги ­– як власника великого фотоархіву. 73-75% світлин книги – мої. Це величезна праця – від з 2009 року.

У вас багато цікавих ракурсів на фото. Ніхто не намагався щось запозичити?

Одного разу з міської ради мене попросили сфотографувати новий фонтан біля клубу “СВ”. О 18-19 годині я прийшов, почав шукати ракурс. Але туди поприходили люди з дітьми, ковдрами, рушниками, пірнали у фонтан, купалися там. Незрозуміла для мене картина: фонтан же зробили для якоїсь романтики. А вийшло все навпаки – справжній хаос. Я довго ходив, роздивлявся. Поки не прийшла ідея. На той момент вже стемніло, і з’явилися вогники. Спочатку думав, що, можливо, залізу на дах 9-поверхівки біля фонтану. Але там виявилося закрито. Прийшлося розібрати скельце на одному з вікон під’їзду. Воно вже і до того було побите. А я просто забрав шматки. Кадр зрештою вийшов розкішний. Посадовцям з міської ради фото дуже сподобалося. Мабуть, наступного вечора з’явилася світлина цього ж фонтану від місцевого фотографа: ніби моя, але трохи не той ракурс, інша обробка. Я заради жарту написав: “Моїми стопами ходиш?”. Він в коментарях не відповів. Але його знайома, теж фотограф, напала на мене: “А що, тільки вам можна?” А я ж загалом проти цього фотографа нічого не маю.

Як би ви охарактеризували тусовку місцевих фотографів?

Фотографи намагаються бути один до одного дружніми, толерантними. Інколи люди ображаються через навіть дружні коментарі до фото: про “пересвіт” чи ще щось. Я ж таке сприймаю нормально. Крім хамських коментарів. Тоді можу відповісти в особисті: мовляв, ти переходиш червону лінію. Такі випадки були двічі чи тричі. Якось людина написала таке, бо, як з’ясувалася, була під дією алкоголю.

«Хвороба – це підказка, що я щось робив неправильно»

І от ми якось природно переходимо до вашого способу життя. Ви не вживаєте алкоголь?

Можу собі дуже зрідка дозволити трохи вина. Та й то – хіба що на свято, день народження. Почав відмовлятися від алкоголю десь з 2007 року. До того міг випити 2-3 пляшки пива. Потім якось прийшов додому, сів на диван і зрозумів: роблю щось зайве. Я відчув беззмістовність і побачив себе – наче збоку. Можна випити води, трав’яного чаю – і від них буде більше користі. З цієї ж причини я дуже давно, років у 27, відмовився від кави. Раніше – перед роботою –  заварював собі каву з пінкою, таку й сяку. І за хвилину після того, як випивав, відчував якийсь дискомфорт. А потім зрозумів, що це через каву. Бо коли її не пив, такого стану не було. Зараз я ще можу собі дозволити раз в пів року випити какао. Та все ж краще випити цикорію. Це корисніше для організму. Він специфічний, але це смачніше, ніж горілка чи якісь ліки гіркі.

Зараз згадала епізод, коли у мене виникла ідея написати про вас. Я тоді на вулиці стояла поруч з дівчиною, яка курила. І ви тихо сказали, що куріння це дуже погано. Я насправді теж зараз не сприймаю нікотин. Коли сигарети не смердючі, а людина мені приємна, можу потерпіти. Але переважно відхожу в бік. І людям це не подобається. Як не подобається і те, коли пишу, що не вживаю алкоголь протягом багатьох років. А у вас як з цим? Як ви співіснуєте з іншими. Ви розповідаєте іншим про ваш спосіб життя?

Буває по-різному. Я так і не навчився курити. Хоча ще у 70-ті роки, в класі четвертому, ми з пацанами підбирали бички і пробували це робити. Мене нудило, було погано. Організм давав зрозуміти: “Саня, це не твоє”. Якось прийшов пізно ввечері додому і батьки почули запах. Тато різко і жорстко зі мною поговорив. Я зрозумів, що воно мені не йде, обличчя бліде. Якось серед ночі, коли мені було погано після “провожанки”, тато знову до мене підійшов і сказав: “Сину, це не твоє, не пий”. Я вдячний батьку і Богу за ці підказки.

Знаю, що ви не вживаєте м’яса. Що ще не їсте?

Інколи можу з’їсти шматочок незасмаженої риби. Не споживаю смаженого, картоплі, макаронів. Якщо рис, то правильно зварений і бажано не шліфований. Не їм цукру, тортів, тістечок. Все почалося ще у 2009 році, коли до мене потрапила книга Галини Шаталової, де я побачив рецепт салату: сирий буряк, два зубчика часничку, 6 волоських горіхів, ложка меду і сік лимона. Тобто недорогі інгредієнти, які є в магазині чи на базарі. Ні цукру, ні солі, ні оцту. Цей салат виявився дуже смачним. Я відчув, що він дає мені божевільну енергію. Буряковий сік живить наші клітини, відбілює емаль зубів, налагоджує роботу кишківника.

Ви звернули увагу на здорове харчування, тому що у вас вже були якісь проблеми зі здоров’ям?

Ні, вони у мене з’явилися у 2016 році. Мене тоді прооперували через онкологію. Декілька лікарів підтвердили діагноз. Довелося на це піти, бо у 2015 році через рак пішов з життя мій товариш.

Знаєте, як часто кажуть: хтось курив, пив, жив абияк і був довго здоровим. А ви так правильно все робили і у вас діагноз… Не прикро?

Напевно, ні. У мене були інші думки. Десь я в чомусь помилявся. Хвороба – це підказка, що я щось робив неправильно: думки, вчинки стосовно людей. Довелося змусити себе позбутися негативу, який супроводжував мене.

Коли мені зробили операцію в поліклініці при диспансері, звідти спрямували вже у відділення онкології. Там ще працював покійний Гаррі Дробнер (відомий у Хмельницькому онколог). Він сказав, що вичистили мало. Тому прооперували повторно, і після того лікар призначив 4 курси хіміотерапії. Один такий вартував 38 тисяч гривень. Я зрозумів: таких грошей у мене нема. Збіглося, що тоді ж зустрів приятеля. Він побачив мій колір обличчя, мій настрій і порекомендував сироїдіння. Я купив прилади, щоб давити соки, почав готувати салати, їсти каші. Відмовився від макаронів, хліба, вареників, “пельмеників”. У соки додавав протеїн, який купував у спортивних магазинах. Тому що білок людині потрібен. Спочатку було важко. Але я навіть набрав вагу. Зараз я же я прийшов до своєю звичайної форми й важу 61 кілограм при зрості 171 сантиметр. Скрізь ходжу пішки. Поруч з домом – інтернат зі стадіоном і турніками. Там інколи займаюся теж. Раз на рік здаю аналіз крові. Лікарі кажуть, що все добре.

Після операції ще щось змінилося в раціоні?

Я продовжив практикувати сироїдіння. Весна й літо –сприятливий час для цього. Почав ходити в поля, де нема громадського транспорту, а люди не вигулюють собак. Там я збираю подорожник, кульбабу, кропиву, лободу, суниці і роблю смузі. Інгредієнти для нього мають бути зібрані в той же день. У мене три види суміші: зелена, червона й жовта. У зеленій, наприклад, яблуко, капуста, огірок, шпинат, кріп, петрушка. Червоний смузі – це буряк , полуниця, мед, часник. А от помідор – небажана ягода. Для лужного балансу також потрібна насамперед нормальна вода.

«У мене був вітер в голові»

Ви колись згадували, що розглядаєте варіант виїхати з України. Це ще актуально?

В Україні перспектив ніби і багато, але робиться все не для людей. Зізнаюся: 8 вересня мав поїхати у Сакраменто (Каліфорнія, США). Але мене не випускають обставини поки. З часом там, можливо, зайнявся би фотографією. Але спочатку довелося би працювати або на заправці, або водієм.

Ви почали займатися фотографуванням ще в 70-х роках. А потім у вас була велика перерва. Чому так склалося?

Вітер в голові був. Після армії працював в нашому художньому музеї водієм автобуса. Весь мармур, яким викладені поверхні музею, я привіз із Закарпаття. Разом з Людмилою Рожко-Павленко (хмельницька мистецтвознавиця – авт.) ми їздили у відрядження. Першою стала мандрівка на Бакоту в 1987 році. Ми збирали в селах старі речі, які потім потрапили до музею. Людям за це сплачували гроші. Відвідували і місцеві весілля. Також ми возили картини у київські, львівські музеї.

В 90-ті роки настали для мене важкі часи. У 1995-му почав їздити у Словаччину. Звідси туди ми возили шкіряні паски. А потім я вже в Словаччині осів. У Кошмце в українців брав товар і віз його до глухих сіл в Татрах. Там знімав будинок в словаків. Рік, півтора цим займався, потоваришував з місцевими. Вони дуже доброзичливі. Мене там навіть хотіли одружити. Але одного разу поліцейські виявили, що я перебуваю в країні занадто довго. Мене не відвезли на кордон, а, повіривши, дали можливість виїхати самому.

В Україні я пожив пів року і тоді вирушив у Чехію вже на будівельні роботи. Ми жили під Прагою. Теж дуже цікаво і перспективно. Один чех запропонував мені бізнес, пов’язаний з аксесуарами до гірських велосипедів. Але я несерйозно поставився. Купив там автомобіль, вживані речі, привіз сюди і вирішив займатися секонд-хендом. Тоді, в 1997-98 роках у нас таких крамниць ще не було. Привезений одяг був нормальним, а не те лахміття, яким інколи нині торгують.

А вже у 2004 році я почав замислюватися про фотоапарат. Купив мильницю, щоб якось себе втішити. Вона пробула в мене два тижні, після чого відніс її назад у магазин. Там попросили вказати причину повернення, і я написав: “Барахло”. Якість фото мені взагалі не сподобалася. До того ж постійно швидко сідали акумулятори. У приятеля тоді побачив і придбав великий солідний фотоапарат “Panasоnic”. Якість там була набагато кращою, ніж у мильниці. Вже після цього почав задивлятися на дзеркальні фотоапарати. Взяв “Canon”. На той момент це була розкішна апаратура.

Багато потрібно вкладати в апаратуру?

 Якщо людина займається предметною зйомкою, їй потрібен спеціальний столик, різні пристосування, світло. Якщо людина працює в студії, потрібні відображувачі, знову ж світло. Загалом світло необхідне всім фотографам, бо фото – це і є насамперед світло. Мені зараз хочеться змінити камеру. На сьогодні вже є бездзеркальна техніка.

І наостанок я давно хотіла запитати: ваша борода, яка з кожним роком стає все довшою, що для вас означає?

Я перестав голитися, коли мені зробили операцію. Борода почала рости, я побачив, що вона нормально виглядає, і мені це сподобалося. Це зручно, а взимку ще й зігріває. А влітку я вже звик до неї. Бували дні, коли я хотів її відрізати – змінити імідж. Всі мені кажуть, що без бороди я виглядаю молодше.

Автор: Світлана Русіна

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook