Новини
Події

У Хмельницькому відбулася прем’єра театралізованого дійства “Діалоги Майдану”

У День Героїв Небесної Сотні у Хмельницькому музично-драматичному театрі ім. М. Старицького показали театралізоване дійство “Діалоги Майдану”. Головні його учасники – 8 активістів Революції Гідності: Анатолій Панчук, Борис Ткач, подружня пара Валентина Базилюк й Михайло Твердохліб, Анна Ісламова, вдова загиблого героя Небесної Сотні Тетяна Бондарчук, Юрій Кравчук та Олег Макаровський. Режисер-постановник вистави – Володимир Павловський. Режисер з роботи з акторами – Наталія Паляниця.

Проєкт поставлений у формі спростування фейків про Революцію Гідності. Найстереотипніші гасла вигукували актори масовки – учасники молодіжного театру-студії “Без меж”. Вони на сцені втілили збірний образ беркутівців та прихильників “русского міра”. Перед виходом кожного з учасників Революції лунало чергове гасло російською мовою.

Наприклад, що на Майдані протестувальники самі ж вбивали українців і вони самі винні в тому, що загинули люди. Наступний фейк – “на Майдані всі голодували, а для поранених не було медикаментів”. Або що “ніхто з киян не прийшов на Майдан, а там були лише “западенці”, які спустилися з гір, щоб скинути законну владу”. Ще одна неправда – “в Революції брали участь тільки повії й алкоголіки, а нормальні люди сиділи вдома. А також – “всі протестувальники в центрі Києва були проплачені ї з’їхалися, щоб попробувати американських пєчєньок”. Пролунало і гасло про “ми же братья, один народ, – розповідає режисер-постановник вистави Володимир Павловський.

Анатолій Панчук, хмельничанин, депутат Хмельницької обласної ради

Для Анатолія Панчука революція розпочалася 22 листопада 2013 року, коли люди вперше вийшли на Майдан в Хмельницькому. Вже 1 грудня чоловік з наплічником поїхав до Києва. Спогади про Майдан для Анатолія поділилися на дві частини. До 18 лютого це світлі згадки про людей, про недільні віче, про роздуми, якою буде Україна після перемоги Революції. Після 20 лютого це спогади про розстріли, вбивства, каліцтва в Маріїнському парку. Сам Анатолій отримав вогнепальне поранення в спину 20 лютого, коли носив поранених. Після операції лікар повідомив йому, що куля пошкодила ребро, порвала нирку, яку довелося видалити.

В ті дні я дуже завинив перед рідними. Адже коли вони до мене телефонували, я, оберігаючи їх, не говорив правду. Казав, що роздаю бутерброди, забезпечую розміщення. Я їх обманював. З Києва мене забирали мама й дружина. Вони запитали, чи я хочу піти на Майдан. Звісно, я мав це зробити. Ця картина досі у мене перед очима: темні кольори і море червоних квітів. Вони всюди: на бруківці, попід деревами, біля портретів загиблих. Таким чином українці тоді вшанували подвиг героїв Небесної Сотні. Небесна Сотня дала шанс, щоб ми розбудували країну їхньої і нашої мрії. І доки мені стане сил, я роблю все, щоб їхні жертви не були марними.

Борис Ткач, хмельничанин, начальник міського управління охорони здоров’я

За словами Бориса Ткача, Майдан годувала вся Україна – від великих підприємств до стареньких самотніх бабусь. Долучилися до цього і бізнесмени з Хмельниччини. Така ж ситуація була і з ліками. Коли протести завершилися, медикаменти навіть роздавали по київських лікарнях. На момент початку революції чоловік працював в обласній лікарні нейрохірургом. Спочатку їздив на Майдан, оформивши відпустку за власний рахунок, а потім – тільки у суботу та неділю. Таких тоді ще називали “революціонерами вихідного дня”. Як розповів Борис Ткач, у Києві було багато медиків з Хмельницького, Києва, Дніпра, Одеси, Львова й інших міст. Коли почалися криваві події 18 лютого, медик з колегами вирішили: їхнє місце в Києві. Приїхавши, побачили, що штаб меддопомоги евакуйовується з Будинку профспілок. Незабаром розпочався штурм беркутівців, силовики випустили газ. Всі ліки й медичні засоби революціонери перевезли в Михайлівський собор, де на той момент в трапезній відкрили операційну на 12 столів.

Коли пішли перші поранені, було страшно. А коли почався конвеєр, наростала лють, і ми просто робили свою роботу. Може, звучатиме трохи цинічно, але це трохи нагадувало “Макдональдс”: коли завершував надавати допомогу, піднімав руку – я вільний, і до тебе приносили наступного. Пізніше новий шпиталь створили в готелі “Україна”. Там було важче, тому що за спиною в калюжах крові лежали тіла вбитих. Біля них плакали їхні рідні, а священники правили службу. Коли ми повернулися з Майдану, нам казали, що ми герої. Але герої – не ми. Герої – це ті, які йшли на передову, залишили там своє життя і здоров’я, щоб довести: ми – не бидло і не козли, маємо свою честь і гідність. Шкода тільки, що на восьмому році після революції досі не покарані винні у розстрілах на Майдані.

Валентина Базилюк і Михайло Твердохліб, підприємці, село Олешин

На Майдан Валентина і Михайло вирушили, дізнавшись про побиття студентів. Згадали і про ніч з 10 на 11 грудня, коли «Беркут» проводив зачистку. Проте тоді силовикам ще не дали команду застосовувати вогнепальну зброю. Вони використовували лише кийки, сльозогінний газ й світлошумові гранати. Зі сцени лунали заклики “Києве, вставай!”, які супроводжувалися дзвоном Михайлівського собору. Досить швидко поповнювалися ряди протестувальників, і «Беркут» тоді відійшов.

Було страшно і холодно. Іще страшніше, бо ми з Михайлом загубилися. Ми не знали, чи іще зустрінемося. Але Михайло знайшов мене серед великого натовпу і сказав: “Я тебе кохаю”. Ми тоді собі пообіцяли: якщо залишимося живими, новорічну ніч присвятимо Майдану. Вернулися додому, зібрали кошти, закупили смаколиків, пошили новорічні костюми й помандрували до Майдану. Пам’ятаю, як ми засівали до самого ранку, як я купила Михайлу валянки на 2 розміри менше, бо не було потрібного розміру, і він в них ходив до четвертої години ранку. Нам всі бажали перемоги, раділи, як малі діти.

Анна Ісламова, киянка, волонтерка

Анна вважає: якби не відбулося побиття студентів, невідомо, чи відбулася би Революція Гідності. Про Майдан розповідає як про дуже самоорганізований простір, де панувала дисципліна, порядність, згуртованість. Одні робили бутерброди, інші – чаї з медом й імбиром. Пригадує: місцеві жителі також поводилися по-різному. За весь час на Майдані жінка жодного разу не захворіла, хоча були і люті морози, і дощі.

Чи було мені страшно? Ні! Чи виконані вимоги революціонерів? Ні! Чи вплинув Майдан на війну? Я думаю, що окупація Криму й розкол українського суспільства були заплановані ще раніше. Чого ми добилися? Нація прокинулася! Ми вже не такі, як раніше. Люди почали носити вишиванки, скрізь з’явилися українські прапори. Люди, молодь, діти заговорили українською мовою. Я вірю, що прийде час, й Україна стане такою, як є в наших мріях.

Тетяна Бондарчук, м. Старокостянтинів, дружина героя Небесної Сотні Сергія Бондарчука

Жінка не може і не хоче називати себе вдовою. Її чоловік, вчитель фізики Сергій Бондарчук, загинув 20 лютого. Він отримав смертельне поранення з вогнепальної зброї на вулиці Інститутській, коли рятував поранених. Жінка переконана: чоловік не міг вчинити інакше. Тому що був справжнім вчителем і не міг залишатися байдужим після побиття студентів. В останній день життя добровольцем визвався виносити поранених.

Сергій багатьом людям в той день врятував життя. Лікарі, які надавали йому допомогу в Жовтневому палаці, згадують про те, що він весь час намагався встати. Вже із сірим обличчям, стікаючи кров’ю, говорив про те, що мусить винести поранених хлопців. Таким він був в усьому: в любові до України, в любові до людей, щирий і справжній.

Юрій Кравчук, смт. Стара Синява, підприємець

На думку Юрія Кравчука, події Революції Гідності – цілком логічне продовження сторічної боротьби українців за свою державність. На Майдані він був сотником хмельницької сотні “Свобода”. Щодня пікетував Адміністрацію Президента, Кабмін, Генпрокуратуру, суди. Пригадує, як вони у вільну хвилину готувалися до протистоянь, проводили “козацькі забави”. Наприклад, жбурляли бруківку в портрети Януковича і Путіна.

Багато хмельничан приїздили на Майдан на ротаційній основі. Одно разу з бусу вийшов дідусь із сільської місцевості й спитався: “Хто тут за старшого?”. Я відповів, що я. А він мені каже: “Дивлюся на вас оце в телевізорі і бачу, що ви ніц без мене не справляєтеся. Давай, Юра, тако: зраненьку збираєш всіх до купки – раз-два, зробили революцію, і щоб до вечора я був вдома. Мені ж корову доїти”. А на інший акції бабуся з українським прапором на вудочці стояла в перших рядах, розмахуючи тим стягом. В якийсь момент так званий правоохоронець дотягується до полотнища, зриває його, кидає й починає топтати. Ви би бачили, як бабуся човпла його тою вудочкою. Насправді я тоді зрозумів, що українці, які відчули дух Майдану, смак свободи, вже ніколи не стануть на коліна. В нас було два виходи. Або вони нас – і тоді Україна на довгі десятиліття потрапляє в чергове рабство до Російської Федерації. Або ми їх – і тоді Україна мала б шанс”.

Олег Макаровський, священник, Стара Синява

В писанні є такі слова: дім мій – дім молитви. І дійсно – такими, як вдома, ми більше ніде не буваємо. Тому що ми різні: в житті, на роботі, і якихось справах. І лише вдома ми такі, якими ми є. Ось так і Майдан показав внутрішню природу народу. Ми були тоді і, сподіваюся, залишаємося такими й зараз: щирими, люблячими і відданими. Своїм предкам, своїй історії, своєму козацькому і княжому роду. І коли я пригадую картину побитих, покалічених, скривавлених майданівців в Михайлівському, я згадую нашу спільну історію, коли в ХІІІ столітті хан Батий зі східною ордою руйнував столицю русичів. І тоді десятинний храм став могилою останніх захисників. Але в ХХІ століття Михайлівський храм став лікарнею, надією. Тому що хрест – це не тільки символ і знак Голгофи, смерті й страждань. Хрест – це і знак воскресіння. Ми живі, допоки нас болить. І ми живі, допоки ми пам’ятаємо.

Також у дійстві були задіяні вокалісти – солісти обласної філармонії Ольга Івасюк, студентка Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії Марія Голюк, соліст естрадного оркестру Головного управління Нацполіції в області Віктор Шайда, солісти Хмельницького муніципального естрадно-духового оркестру Марина Українець, Дарина Коневега, Павло Дасюк, Дар’я Сохрякова, Інна Бернацька. Виставу розпочав скрипаль Антон Вараниця й артистка балету обласної філармонії Анна Завірюха. Фінальну пісню “Плине кача” виконав Хмельницький академічний муніципальний камерний хор під керівництвом Ігоря Цмура.

Це вже третій проєкт від Володимира Павловського та Наталії Паляниці. У першому, реалізованому в 2019 році, “Монологи війни“, взяли участь учасники російсько-української війни. Друге дійство “Монологи війни. Жінки” втілили на сцені вже у 2020-му. Його учасники – волонтерки, військова, мати, сестра й дружина загиблих бійців збройних сил України.

Автор: Світлана Русіна

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook