Незламні: лікарка, поліцейська і рятувальниця з Хмельницького розповіли про свою роботу під час війни
Про жінок та війну пишуть книги й знімають сюжети. Такі історії завжди емоційні і зазвичай більше, ніж просто про роботу. А ще й про здолання, складні умови, страх за себе й дітей. У жінок навіть в тилу під час війни багато ролей. Особливо, якщо діяльність безпосередньо пов’язана з охороною, порятунком або лікуванням.
Чи пам’ятають перший день великої війни? З якими новими викликами довелося зустрітися? Що допомагає не зламатися й не вигоріти? Про це ми запитали представниць поліції, Державної служби з надзвичайних ситуацій та військового госпіталю.
Альона Мул: “Дарма я за 20 років служби не брала відпустку!”
Цьогоріч Альона Мул відзначила 20 років своєї діяльності в підрозділах Державної служби з надзвичайних ситуацій. Починала з відділу дізнання, де розслідувала смертельні випадки на пожежах. Стала першою жінкою на Хмельниччині, яка отримала офіцерське звання у Службі порятунку. Зараз вона – полковниця, начальниця навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Хмельницької області.
У робочому кабінеті Альоні Мул довелося жити декілька діб після 24 лютого і попри накопичений досвід рятувальниці, осягнути: воєнна реальність може виглядати не так, як її описують у підручниках. «Надзвичайниця» згадує: в перші дні не була морально готовою, відчувала розгубленість. А треба ж було не лише самоорганізуватися, а й згуртувати великий колектив.
“Всі радощі відійшли на задній план. На роботі було багато традицій святкування 8 березня – вітання, квести. Цього року ми відмовилися від подарунків і перерахували кошти на допомогу збройним силам. Ми займалися й наданням допомоги евакуйованим – вони жили в нашому Центрі. Спочатку нам було важко слухати їхні розповіді. Потім адаптувалася”, – згадує Альона.
За цей час в колективі, який вона очолює, навчилися плести маскувальні сітки, а щосереди в обласному театрі ляльок для дітей переселенців фахівці організовують акцію “Є така професія – рятувальник”.
Два роки тому на публічному заході Альона розповіла: в її робочій шафі завжди універсальний набір – від туфель до берців. Проте у новій реальності, на думку жінки, багато речей на якийсь час втратили сенс.
“Загалом я дуже люблю доглядати за собою, обов’язково робити манікюр. Після вторгнення спочатку не могла відвідати перукарню, хоча вже був час. Але на свій день народження 7 березня все ж зробила собі подарунок – пішла постриглася”, – розповідає Альона Мул.
З’явилася й можливість спостерігати за поведінкою людей в нових обставинах. Альону Мул обурює, коли під час повітряної тривоги містяни не прямують в укриття. Проте вона помітила: в їхньому колективі саме жінки спускаються в підвал першими.
“В приміщенні, де працюю, також є сховище. В перші дні людей там було дуже багато. Потім одні поїхали до Польщі, інші просто перестали ходити. Але коли стався напад на об’єкт у Хмельницькому, то за пів годин там було повно людей. Якщо повітряна тривога, то активніше реагують жінки. Ще й закликають: “Так, швидко всі зібралися, спускаємося вниз!”. А чоловіки потім підтягуються. А ще жінки, за моїми спостереженнями, частіше думають за інших, розпитують: “А ми не забули про прибиральницю? А про Леонтійовича?” – ділиться співрозмовниця.
Деякий час після повномасштабного вторгнення Альонин чоловік також не мав можливості бути вдома. Діти, згадує, тоді харчувалися хот-догами й вермішеллю швидкого приготування. Водночас ця ситуація дала можливість переглянути погляди на дозвілля й зрозуміти: варто більше часу присвячувати рідним.
“За 20 років служби я жодного разу не брала відпустку з догляду за дитиною. І дарма! Старший 19-річний син отримав права, але раніше, як би це дивно не звучало, я не мала часу поїздити з ним, щоб він потренувався керувати автівкою. Зараз виправила це”, – каже рятувальниця.
А ще в Альони саме зараз з’явилися нові справи. Раніше на дачі вона займалася розведенням квітів, виростила 80 сортів троянд. Цієї весни раптом вирішила посадити сорт моркви – за описами м’якої, мов пластилін.
“Отримала зарплату й чомусь замовила равликів. Дуже давно хотіла їх скуштувати. Але не було то часу, то можливостей. А ще я би радила у цей скрутний час займатися улюбленою справою: пекти, вишивати, танцювати, спробувати щось нове!” – пропонує Альона Мул.
Інна Глега: “Переживала, що моїм домашнім тваринам не буде що їсти!”
Начальниця сектору комунікацій Головного управління Нацполіції в Хмельницькій області Інна Глега добре пам’ятає 24 лютого ще й тому, що напередодні заступила на добове чергування. Вранці воно мало закінчитися. Проте той робочий день тривав нескінченно довго. Звична до регулярних навчальних тривог, поліцейська навіть не одразу повірила в те, що цього разу все по-справжньому.
“Свідомість встановила блоки. Не з першого разу зрозуміла, що ця тривога – бойова. Ми в черговій частині декілька разів прослухали повідомлення про бомбардування Старокостянтинова, поки не усвідомили: на нас дійсно напали”, – згадує Інна.
За словами поліцейської, спочатку було важко, оскільки до звичного алгоритму дій додавалася ще й турбота про близьких. Особливо тривожно було через 18-річну доньку-студентку, яка на той момент перебувала в гарячій точці.
“Фізично не могла її евакуювати, тому що не мала права залишати межі гарнізону. Допомогли вивезти доньку друзі на початку березня під вуличними обстрілами. Це найстрашніший для мене час, подвійний тягар. Тим більше, що невідомо, що буде далі. Спала тоді по декілька годин, а додому ходила лише щоб прийняти душ і переодягнутися”, – розповідає правоохоронниця.
Жінці врізалося у пам’ять і загальне сум’яття через придбання продуктів 24 лютого. Вирвавшись на декілька хвилин з роботи, вона теж побігла до крамниці. От тільки за їжею не для себе, а для своїх тварин.
“Найбільше переживала, що їм не буде що їсти. Розуміла: в разі лиха, зможу споживати і картопляні очистки, а тварин треба заспокоїти звичною їжею. Це моя відповідальність. Зараз, крім своїх кота й собаки, у мене живуть ще й тварини військовослужбовців із Києва. Сподіваюся, незабаром, вони зможуть їх забрати”, – ділиться Інна.
За словами правоохоронниці, особливо складно довелося жінкам-поліцейським із малими дітьми. А надто, якщо їхні чоловіки також працюють у силових структурах. Адже у випадку бойових тривог та за відсутності родичів поруч таким подружнім парам нема з ким залишити малечу. Зараз цю проблему в Хмельницькому частково вирішили, відкривши чергові дитячі садочки.
В першу ніч після російського вторгнення начальниця сектору комунікацій прийняла близько 1400 звернень у соцмережах від стурбованих громадян – про підозрілих, на їхню думку, людей, звуки, знаки й рухи. Але саме завдяки своїй зайнятості правоохоронця пережила цей час відносно спокійно. Адже сил додавала відповідальність за інших.
“Вразило те, що так швидко всі об’єдналися. Раніше поліцію критикували за найменшу хибу. Зараз дрібниці відійшли на другий план. Велика кількість звернень показала, що люди все ж нам довіряють. Це не давало розкисати”, – каже Інна Глега.
На її думку, в стресовій ситуації важливо було зберегти містки з минулим, зі стабільним життям. Для Інни такими завжди були вибір посуду та придбання книг. І якщо раніше частіше обирала професійну літератури, то зараз надала перевагу художній.
“Я змушувала себе читати в бомбосховищі. В перші дні читала одну і ту ж сторінку по п’ять разів, не розуміючи змісту. Але потім вникала, й це допомагало відволіктися, повертало до попереднього стану. Обрала ненав’язливу й з гумором книгу Доржа Бату про NASA – “Франческа”. Зміна звичного ритму викликає додатковий стрес. І якщо є можливість не вводити себе в цей додатковий стрес, то варто нею скористатися”, – вважає Інна Глега.
Людмила Комаровська: “Я виховала у собі незламність!”
Хмельницький військовий госпіталь можна назвати іншим виміром передової, де безупинно, 24 години на добу, триває боротьба за життя, а об’єм роботи не зменшується. Тут всі працівники зі зброєю – від лікарів до медсестер. Заклад надає допомогу військовослужбовцям не лише Збройних Сил, а й Служби безпеки, Державної служби з надзвичайних ситуацій, нацгвардійцям і прикордонникам зі всієї України.
Від 24 лютого анестезіологиня-реаніматологиня Людмила Комаровська, як й інші медики Хмельницького військового госпіталю, постійно перебуває в операційних. Зізнається: в цьому житті ні для чого іншого місця майже не залишилося. Є час лише на сон, який триває максимум чотири години.
“За великим рахунком війна тривала в Україні від 2014 року. А зараз – посилена її фаза. Збільшилася кількість вогнепальних поранень. Але як військова лікарка я була готова до всього. Морально стало дещо важче через повідомлення у ЗМІ. А з іншого боку – в операційній нічого не змінилося”, – зазначає Людмила Комаровська.
24 лютого жінка о шостій ранку сіла на маршрутку у Старокостянтинові, де живе разом з чоловіком-військовим. Біля виїзду з міста автобус зупинили, а пасажирів висадили, повідомивши: на аеродром скинули ракети. Згодом Людмила зі складнощами дісталася до Хмельницького госпіталю. Відтоді живе на території медзакладу.
“Родичів не бачу. Але з іншого боку – ми всі знали, на що йдемо. Заспокоює лише те, що дитина на Вінниччині з батьками і з нею все добре”, – каже лікарка.
За словами Людмили, трирічна донька тільки-но встигла звикнути до садочка. А тепер вона не має змоги бачитися ні з татом, ні з мамою. Жінка навіть воліє не розмовляти з дитиною телефоном, тому що та починає плакати. Плачуть вони обидві.
“Заради дитини не можу бути емоційно нестійкою – плачу рідко. Інколи від сліз стає легше, а інколи – ні. Можливо, не завжди виходить, але я намагалася виховати у собі цю незламність”, – каже лікарка.
Найбільше Людмилу вражає мужність бійців, які навіть після поранень хочуть повертатися на фронт, переживають, що залишили своїх товаришів.
“Наприклад, повторно проходитиме операцію один з бійців механізованої бригади, якого поранили у Макарові. У нього зараз роздроблене плече, вибите око, стоїть апарат зовнішньої фіксації. Він потребує тривалої реабілітації. Але цей хлопець не втрачає оптимізму, хоче воювати далі”, – каже Людмила.
І хоча життя медпрацівниці сконцентрувалося зараз лише навколо роботи, вона вважає: природно радіти, коли є привід – від новин з дому, від людей, які поруч і які можуть підняти настрій.
“Часу на читання чи інші справи нема. Але за собою стежу, користуюся парфумами. І роблю це для себе, а не для когось. Тому що від того навіть почуваюся краще. Та й пацієнтам тоді приємніше. Я би порадила людям не ламатися духом, бути стійкими. Мене саму тримає мрія, щоб моя дитина жила в мирній країні, а ця війна швидше закінчилася”, – підсумовує Людмила Комаровська.
Стокове зображення від Depositphotos
Досвід у журналістиці близько 20 років. У різні часи працювала для інформагентства “Контекст-медіа”, “Суспільне Поділля”, МТРК “Місто”, газети “Експрес”, Громадського радіо, сайтів “Поділля news”, news.km.ua, “Новини Хмельницький”. Блогерка у “Хмельницький постовий”. Учасниця проєкту “Голос місцевих ЗМІ”. Авторка віршів.
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook