Жінки Хмельниччини у владі: нова реальність – нові виклики

Війна – велика суспільна трансформація. Це наче за один день прожити ціле життя. Життя, насичене змінами й  великою відповідальністю, необхідністю приймати швидкі рішення, бути дипломатичними й витривалими. Посадовицям й депутаткам віднедавна довелося не лише самим ще більше мобілізуватися, а й стати локомотивом активізму для інших. Намагатися знайти баланс між суспільним та особистим, поєднати, на перший погляд, не поєднуване, забути розбіжності з опонентами, щодня відшукувати сили для допомоги тим, хто цього потребує.

Мозок відмовлявся приймати події

Оксана Каденко, депутатка Хмельницької обласної ради, адвокатка, членкиня Ради адвокатів України, заслужена юристка України

З першого дня великої війни Оксана Каденко, окрім депутатської та адвокатської діяльності, зайнялася волонтерством. За її словами, найбільшим викликом після 24 лютого було швидко віднайти баланс між двома статусами: матері двох синів дошкільного віку та людини, яка має обов’язок перед виборцями. На думку депутатки, до таких подій цілком підготуватися неможливо.

24 лютого запам’яталося мені неможливістю зрозуміти очевидне – війну. Абсолютно автоматично дбала про безпеку сім’ї та інших людей, виконувала чисельні дії в межах професійної та громадської діяльності, однак мозок все одно відмовлявся приймати події. На жаль, усвідомлення прийшло не миттєво, а з інформацією про перші жертви, з необхідністю перебувати з дітьми в укритті, з рішенням працювати, попри перший страх, попри жахіття Бучі та Маріуполя, – розповідає Оксана Каденко.

Під час війни, на думку депутатки, немає поділу на “біло-червоних”, “зелених” чи інші політичні забарвлення. Тому на двох “воєнних” сесіях обранці обласної ради змогли бути єдиними для прийняття рішень. Об’єдналися й хмельницькі адвокати, які від початку війни утворили  волонтерські групи, регулярно відвідують центри, де перебувають внутрішньо переміщені особи. Наприклад, виявляють багатодітних мам, підтримують юридично й  контактують з центром зайнятості, центром надання безоплатної вторинної правової допомоги, Пенсійним фондом. Окремо виявляють осіб, які є носіями доказів вчинення військової агресії російської федерації: збирають світлини, фіксують пояснення.

Більшість цих справ, зазначає Оксана Каденко, стосуються жінок із дітьми. Спочатку в закладах для тимчасового перебування переселенців чоловіків було небагато, з часом їхня чисельність почала зростати. Попри те, що згадані установи у Хмельницькому, за спостереженнями адвокатки, ефективно взаємодіють з внутрішньо переміщеними особами, є й чимало непорозумінь. 

Сюрреалістичних ситуацій вистачає. Наприклад, жінці, яка звертається для оформлення відпустки по догляду за дитиною до трьох років, кажуть: “Дайте довідку від роботодавця такого-то зразка”. А вона з Маріуполя, чи з іншого подібного міста. Або випадок з чоловіками – військовослужбовці, яким вдалося залишити Маріуполь, приходять до хмельницького військкомату, а їм там: “Дайте посвідчення учасника бойових дій”. Такого документа апріорі не може бути, бо з ним чоловіки ніколи не змогли б вийти – їх би знищили окупанти, – пояснює адвокатка.

Із початком війни показники злочинності, за спостереженнями Оксани Каденко, впали майже до нуля. І сталося це, на її думку, не тому, що злочини зовсім не вчиняються, а, радше тому, що потерпілі тепер далеко не завжди звертаються до поліції й суду.

Навіть коли, наприклад, щодо жінок вчинялося насилля у місцях скупчення внутрішньо переміщених осіб, статистично ми цього не бачили. Адже війна та її жахіття для людей стали домінантами, й вони зараз майже не використовують звернення до поліції і до суду. Тому відповідно і до адвокатів це не доходить, – каже юристка.

Довелося Оксані Каденко зустрітися і з цькуванням у соцмережі. Все через акцію “Марш матерів України“, організаторкою якого вона разом з іншими містянками стала 23 березня. Коментатори вимагали скасувати захід у Хмельницькому, оскільки, на їхню думку, він наражав учасниць на ракетний удар. Водночас під впливом цього випадку організатори спільно зі Службою безпеки, військовою адміністрацією і Нацполіцією виробили алгоритми щодо  проведення масових заходів під час війни. Визначили механізми погодження сценаріїв, локацій, учасників, гасел.

Наприклад, ми дуже боялися, що ворог може взяти фрагмент відеозапису і видати його за інше місто, змінити кольори на гаслах з білих на чорні. Тому ми дуже відфільтровували написи, дбали про їхнє розміщення відповідно до камери. Використовували багато прапорів, щоб це не могли видати за мітинг на підтримку російської влади, – зазначає Оксана Каденко.

Мені здається, що я – локомотив

Валентина Базилюк, очільниця старостинського округу з центром в Олешині, волонтерка

Валентині Базилюк до нової реальності звикати не довелося. Жінка разом з чоловіком – активна учасниця Революції гідності. Всі вісім років російсько-української війни вона волонтерила та регулярно виїздила в зону бойових дій.  За цей час опікувалася трьома військовими підрозділами: 8 окремим батальйон “Аратта”, Хмельницьким загоном Української добровольчої армії (УДА) і добровольчим  чеченським батальйоном. 

24 лютого я розуміла, що відступати нікуди. Ми закачали рукава, робили все необхідне для захисників – готували, плели сітки. Я не здивувалася подіям, тому що бачила війну, була готова до неї. Для мене було дивом, що люди так об’єдналися. Я сама навчилася згуртовувати навколо себе інших. Навіть тих, кого вважала раніше своїми ворогами. Тепер вони стали близькими друзями. Тому що я зрозуміла: під час війни треба бути мудрими й відкинути всі амбіції, – каже Валентина Базилюк.

Староста зізнається: від 24 лютого не може нормально спати, складно їй і визначити, скільки саме триває робочий день. Волонтерство поглинає повністю, тому для роботи у саду, на городі чи в будинку часу вже не вистачає.

Хіба людина, яка живе тривогою, може нормально спати? Не може! Бо це таке пекло, якого ще світ не бачив! У побуті багато від чого довелося відмовитися. Спочатку мені діти казали: “Може, мамо, зупинися, подивися навколо себе!”. Але потім вони побачили, що я інакше жити не можу. А чоловік – мій однодумець, – розповідає староста.

В старостинському окрузі, до якого входять села Олешин, Іванківці, Черепівка, Черепова та Велика Калинівка, волонтерську активність, на думку Валентини Базилюк, підтримує понад половина жителів. Але були й випадки, коли діяльність старости публічно не схвалили. Це сталося після того, як жінку, вдягнену у захисний костюм, показали на блок-пості в сюжеті німецького медіа.

Писали, що на передовій не вистачає такого одягу. Вони не усвідомили, що я вдягнула кікімору, аби показати всьому світу: якщо потрібно буде, ми вберемося в захисні костюми й візьмемо в руки зброю, станемо виготовляти пляшки із сумішшю, чи рити окопи. А ще люди не розуміють, що це потрібно не одній мені, а всім, – зазначає Валентина Базилюк.

Староста зізнається: через велике навантаження інколи відчуває перевтому. І саме в такі моменти вирішує взяти перерву в роботі. 

Я відчуваю себе одночасно і жінкою, і воїном, і локомотивом, який тягне вагони. Але коли через перевтому починаю нервувати, кажу: “Вибачте, мені треба відпочити”. У нас в окрузі зараз живуть 340 переселенців. Ми їх приймаємо у штабі, де самі працюємо, в’яжемо сітки. Ставимося до них, так, як хотіли б, щоб ставилися до нас. Їх не можна зустрічати з негативом. Тільки тепло, щоб вони відчули, що вони потрібні, не чужі, – вважає староста.

Варто прийняти реальність

Неоніла Андрійчук, голова Городоцької територіальної громади

Посадовиці, за її словами, і раніше часто доводилося діяти в непередбачуваних та екстремальних ситуаціях. Із початком війни особливо складним для Неоніли Андрійчук виявилося прийняти інформацію про зазіхання на суверенітет України, про загибель земляків, усвідомити масштаби руйнувань, жертв, катувань та нелюдської поведінки рашистів. До такого, на її думку, ніхто готовим не може бути ніколи.

Мені досі здається, що 24 лютого ще продовжується. В той момент перебувала в Києві. Прокинулася від пронизливого звуку і зрозуміла, що це не грім. На першій секунді усвідомила: це початок найстрашнішого, реактивний звук війни, страху і невідомості. І досі щоразу пригадую це прискорене серцебиття. А далі були новини. І все одразу змінилося на “до” і “після” 24 лютого: люди, громади, плани, цінності, – згадує Неоніла Андрійчук.

Із першого дня Городоцька міська рада перейшла на роботу в умовах воєнного стану. Всі процеси одночасно реорганізували та поставили на військові рейки: формування територіальної оборони, робота з тимчасово переміщеними особами, налагодження логістики волонтерської і гуманітарної діяльності.

Голова тергромади вважає: її життя часто складалося так, що доводилося балансувати між суспільним й особистим. Перебуваючи на різних владних  посадах, жінка навчилася  відшукувати рівновагу, а ресурс для відновлення знаходити у спілкуванні з рідними.

Іще один метод відновлення сил – трудотерапія. Добре попрацювати – квіти, грядки, домашні клопоти – це ще той адреналін. Буває, іноді просте щире спілкування з людьми, однодумцями – джерело позитивних емоцій, якого вистачає надовго. Дуже люблю креативних та ініціативних людей, підтримую будь-які корисні для громади ініціативи, – каже посадовиця.

Із початком великої війни Неонілі Андрійчук здавалося, що всі мирні звички одразу втратили значення. Читати щось, крім новин, для неї не було сенсу, не виникало й бажання дивитися художні фільми, чи будь-що інше, не пов’язане із наближенням перемоги. Але протягом тижнів й місяців, за словами посадовиці, потроху призвичаїлася жити в нових умовах.

Добре, що вже весна і люди мають можливість насолоджуватися природою. А ще кажуть: тварини рятують нас від війни. Й справді – спілкування з домашніми улюбленцями залишається однією з тих довоєнних звичок, яка підтримує емоційно. Думаю, варто прийняти реальність і потроху почати планувати короткотермінові завдання, приміром, на тиждень, місяць.

Світлана Русіна

Досвід у журналістиці близько 20 років. У різні часи працювала для інформагентства “Контекст-медіа”, “Суспільне Поділля”, МТРК “Місто”, газети “Експрес”, Громадського радіо, сайтів “Поділля news”, news.km.ua, “Новини Хмельницький”. Блогерка у “Хмельницький постовий”. Учасниця проєкту “Голос місцевих ЗМІ”. Авторка віршів.