Реставраторка придбала столітній палац на Хмельниччині разом з церквою

Як виявилось, у палаці Гершгоріна в Деражні, що на Хмельниччині, до недавнього часу була церква. Засновниця Спадщина.UA Ганна Гаврилів розповіла деталі цієї цікавої історії.

А починалося все так: виграли ми на аукціоні на Prozorro «кота в мішку» – якийсь особняк Периторіна (він же – палац Гершгоріна) у містечку Деражні на Поділлі, де я ніколи раніше не була. Абсолютно випадкова участь, абсолютно спонтанний виграш, так собі – на адреналіні. В той час поставила собі за мету навчитися грати на аукціонах, і то була просто «demo» гра: вхід – недорогий, в разі чого – втрата невелика. Словом, виграли ми той аукціон, на другий день зранку дзвінок: «Слава Ісусу Христу, то ви пані Ганна, що купили палац? Я отець Петро, і ми в тому будинку маємо церкву…», – розповідає Ганна Гаврилів.

Після цих слів вона нарешті зрозуміла, чому Фонд держмайна запускав той об’єкт на аукціон 10 разів з десять, і всі рази він зривався. Причина була в тому, що об’єкт продавався з додатковими неофіційними умовами: будівля локальної парафії УПЦ КП за дивних обставин згоріла, тож за неформальної згоди балансоутримувача (ФДМУ) та місцевої влади на період будівництва нової будівлі церква тимчасово розміщувалася в приміщенні палацу.

Кілька тижнів після цього засновниця “Спадщини” разом з Іваном Щурком і Олегом Рибчинським поїхали дивитися палац.

Ми відчували себе не найкраще: в кількох кімнатах – церква, в решті – волонтерський штаб. Люди моляться Богу і збирають їжу та одяг хлопцям на війну, а тут ми – невідомо хто, невідомо звідки, приїхали, аби порушити їхній усталений ритм і зруйнувати всі їхні налаштовані процеси. Єдина думка в голові: що ми, львів’яни, забули тут на Поділлі? Хіба в нас нема свого?! І я їх чудово розуміла: свого часу я посягнула на «чужий» Поморянський замок, а потім хтось посягнув на «мій» Тартаківський палац, і мова не про формальну власність, а про вкладену душу.

Ми дуже довго коливалися, «to be or not to be»: якщо ми таки візьмемо палац в роботу, ми будемо вічно «чужими», якщо відмовимося, палац як об’єкт культурної спадщини буде втрачено назавжди, а це, кінець кінців, – наша основна місія і відповідальність знаходити отакі занедбані історичні об’єкти і давати їм нове життя. Якщо ми погодимося – буде неправильно щодо церкви і громади, якщо відмовимося – буде неправильно щодо пам’ятки. Ризики були ще ті: відстань – далека, кошти – не найменші, контролювати – складно. В якийсь момент ми навіть зконтактували з другим та третім учасниками аукціону, які були зі «своїх» (з Хмельниччини) та запропонували переуступку на умовах, що вони виділять бюджет на дослідження цього об’єкту, аби ми показали новим господарям його реальну цінність. В останню годину останнього дня ми таки наважилися та перекинули кошти на рахунок ФДМУ. На початку січня, ставши юридично власниками палацу, ми домовилися з церквою про прийнятні умови для двох сторін: церква має час на пошук нового місця та комфортний виїзд до червня, ми ж паралельно починаємо роботи та просимо лиш до квітня звільнити два фасадні приміщення волонтерського штабу, аби там готувати виставковий простір. Впродовж півроку ми з панотцем мирно співіснували. Насправді тому палацу дуже повезло, що там кілька років функціонувала церква: системний обігрів приміщень, поточний ремонт, ніхто нічого не вкрав і не розібрав «на цеглу» – ті дрібні, але дуже важливі речі, що рятують життя пам’яткам. Все завершилося як не можна краще: завдяки підтримці місцевої влади церква планово та без стресу переїхала в сусідню до палацу будівлю якраз тиждень до нашого відкриття; переїхала законно та з гарантіями для себе – на основі перемоги в аукціоні на оренду нерухомості. Весь цей час наші майстри працювали з понеділка по суботу, вони ж правили службу божу по неділях та вечорах. Вони встигли і ми встигли. Ми пройшли разом дуже конструктивний та еволюційний шлях від взаємної недовіри – через усвідомлення, що ми в одному човні, і наш єдиний шлях – конструктивна співпраця, – і аж до дуже теплих та довірливих відносин. Сьогодні кожного разу, як дзвонить пан отець, я мимоволі усміхаюсь: «Отче, слава Ісу!», – продовжує свій спіч Ганна Гаврилів.

Вона навіть просила отця освятити палац, однак той запевнив, що це місце вже тисячі разів освячене і намолене. Між командою “Спадщини” і церквою досі панують дружні відносини. Днями вони навіть зафундували на церкву нову покрівлю для даху.