Палаци на Хмельниччині хочуть внести у реєстр об’єктів культурної спадщини

Наступного року може запрацювати реєстр об’єктів культурної спадщини, що вплине на долю палаців та замків, які поступово руйнуються. Це має дати поштовх для економічного та культурного розвитку селищ та міст. В цьому аспекті, в тому числі, досліджували досвід двох архітектурних пам’яток, розташованих на Хмельниччині: палацу Орловських в Маліівцях та палацу Гершгоріна у Деражні на Хмельниччині.

У статті “Української правди” своїми думками з цього приводу поділились експерти Іван Щурко, Юрій Дубик, Катерина Гончарова, Анастасія Донець, Ганна Гаврилів та Сергій Бут.

Кожен ранок Анастасія Донець, директорка Комунального закладу культури “Малієвецький обласний історико-культурний музей“, піднімається сходами старовинного палацу, щоб зустріти туристів. Виставка картин, прогулянки з конями, стежки в мальовничих місцях – ці та багато інших культурних подій притягують щороку тисячі туристів. Однак, не так давно палац, збудований 1788 року, в якому жили чотири покоління, був приречений на занепад. 

Після закриття Обласного дитячого спеціалізованого санаторію “Світанок” історична будівля, як і безліч інших в Україні, почала руйнуватися. Приклади, коли цікаве та красиве місце перетворюється на руїни, можна зустріти ледь не в кожній українській громаді. Однак у 2021 році Анастасія Донець із допомогою місцевої влади домоглася зміни статусу палацу в Маліївцях, який перекваліфікували в музей. 

Річ у тому, що це моя сімейна історія. Я тут виросла, навчалася. Тут живуть мої батьки, працювали моя бабуся, дідусь. Я закінчила історичний факультет, пішла в приватну сферу, знаю, що таке туристичний бізнес. І тоді, коли виникло питання із закриттям цього об’єкту, ми все зробили на одному диханні та не дали палацу померти, – розповідає Донець.

Відкриття музею збіглося з початком повномасштабного вторгнення, але на допомогу прийшов американський фонд, завдяки якому палац отримав фінансування для збереження культурної спадщини. Поступово в село, де проживає 400 людей, почали приїжджати туристи. Донець ділиться статистикою: у 2022 році музейний комплекс відвідали 6 тис. людей, а у 2023 році – вже 8 тис. відвідувачів. Причому, вдалося створити декілька десятків робочих місць, а на роботу приїжджали люди навіть із Києва. 

Нам дуже пощастило – з місцевою владою, суспільством, волонтерами, які нам допомагали. Я була готова все своє життя віддати на цю справу. Іноді з жахом думаю, що б сталося з палацом без нас, – каже Донець. 

Експерти вважають, що ця сфера, яка перебуває поза увагою як держави, так і приватного бізнесу, може бути в прямому сенсі золотою жилою. Містечка та селища, де вдається зберегти історичну спадщину, отримують нове життя, робочі місця та надходження в місцевий бюджет за рахунок податків та орендних платежів.

Сергій Бут, директор “Прозорро.Продажі“, наголошує, що держава також отримує значні кошти за продаж старих будівель. Так, Бут доповідає – на платформі “Прозорро.Продажі” продали та здали в оренду понад 300 історичних об’єктів, причому продажі досягли 1,4 млрд грн, а оренда приносить в державний бюджет 2 млн грн щомісячно. Тут треба додати, що це не стосується історичних пам’яток, які залишаються у власності держави. 

Ганна Гаврилів, директорка ТОВ “Палац Розділ” та засновниця культурної ініціативи “Спадщина.UA“, яка викупила восени минулогороку особняк адвоката Периторіна, який згодом виявився палацом Гершгоріна, у Деражні, розповідає, що відбувалося з історичними будівлями: На жаль, мусимо констатувати той факт, що система радянського союзу добряче познущалася з культурної спадщини, до прикладу, у підвалах палацу Бруницьких у Підгірцях на Львівщині розводили рибу, а в палаці Реїв у Приозерному на Івано–Франківщині зробили свого часу свинарник. І таких прикладів безліч. 

При чому, під час так поточних та капітальних ремонтів в радянські часи свідомо та несвідомо знищувалися важливі елементи оздоблення історичних споруд. Наприклад, у палаці Гершгоріна у Деражні на Хмельниччині палац переробили в школу, а розкішний інтер’єр з поліхромією та ліпниною на стінах і унікальними кахлевими печами демонтували, щоб у вихованців не пробуджувалась любов до “буржуазного світогляду”. З іншого боку, продовжує Ганна Гаврилів, велика частка “націоналізованих” колись резиденцій та маєтків у малих громадах за “совка” змінила функцію на об’єкти соціальної інфраструктури: санаторії, туберкульозні диспансери, школи тощо. Відтак, завдяки забезпеченню поточного утримання будівель та догляду за територіями, ці пам’ятки архітектури та прилеглі до них парки в кращому чи гіршому стані збереження, але таки перейшли Україні у спадок.

А от з питанням “життя” об’єктів культурної спадщини в часи Незалежності маємо невтішну ситуацію, каже експертка. Можна виправдовуватися тим, що у важкі 90-ті люди не мали що їсти й такі питання були точно не на часі. Але факт у тому, що за останні три десятиліття культурну спадщину було покинуто напризволяще. 

Сьогодні валова частка руїн – результат колись вчасно не залатаного квадратного метра даху, украденого погонного метра ринви, розбитого і не заскленого вікна. Саме так ми втратили свого часу Поморянський замок на Львівщині – через один вчасно не залатаний квадратний метр даху. Спадщина має термін придатності, і якщо вчасно її не припильнувати, вона за кілька років недогляду та людської байдужості починає вмирати безповоротно, – впевнена Гаврилів.

Доцент кафедри архітектури та реставрації Національного університету “Львівська політехніка” Юрій Дубик погоджується, що становище старовинної архітектури в Україні – важке. Він зауважує, по-перше, що культурна спадщина – це частина української ідентичності, як мова – частина культури. Однак, ніхто в державі не розуміє, скільки в країні таких історичних будівель, тому починати потрібно з обліку, особливо на рівні місцевої влади. По-друге, відновлення будівель повинне базуватись на збереженні автентичності. По-третє, потрібно знайти прийнятну модель між збереженням будівлі як об’єкту спадщини та економічними розрахунками для його існування.

Наприклад, у Польщі є міністр культури, його заступником є на правах заступника міністра так званий головний консерватор держави. Або головний реставратор, як хочете назвіть. І відповідно міністерство в Польщі називається Міністерство культури та охорони культурної спадщини, а не інформаційної політики. Ось такий показник підходу, – каже Дубик. 

Відбудова історичних будівель майже гарантує розвиток соціальної інфраструктури. Архітектор Щурко розповідає, як подорожував Румунією у 2010–х роках та бачив приклад замку Бран – це одна з історичних будівель, яка пов’язана із Владом Цепешем, графом Дракулою. 

Ти бачиш досить бідні села – і тут замок Бран, довкола якого 3-4 села, які мають вигляд курортів, бо дуже багато кав’ярень, ресторанчиків, готелів, хостелів, сувенірних магазинчиків, крафтових товарів. Тобто, цей замок став каталізатором значного економічного розвитку і самого села, в якому він знаходиться, і кількох довколишніх, – пояснює Щурко. 

Держави та малі громади мають можливість рятувати об’єкти спадщини, що перебувають у їх власності, за кошти власних бюджетів чи грантодавців і донорів. Ганна Гаврилів каже, що до війни була низка програм фінансування на зразок державних інфраструктурних: програми “Велика реставрація” від Мінрегіону, “УКФ” від Мінкульту, обласні конкурси мікропроєктів, а також кілька зовнішніх гравців у сфері спадщини, що надавали гранти на засадах співфінансування. Гаврилів додає, що під час війни деякі ефективні балансоутримувачі змогли на програмах для внутрішньо переміщених осіб врятувати й свої об’єкти, наприклад, палац Гредлів у Сколе на Львівщині отримав 400 тисяч євро від німецького Зоологічного товариства на реставрацію даху. 

Виходом також є цивілізований продаж або оренда історичних будівель. Бут, директор “Прозорро.Продажі”, підкреслює, що й під час війни кількість учасників аукціонів не зменшилась, а залишилась на високому рівні. Так серед покупців – приватні особи, товариства з обмеженою відповідальністю чи фізичні особи – підприємці, які зазвичай спеціалізуються на будівництві, або на оренді нерухомості. 

Нагадаємо, палацу Гершгоріна у Деражні, наразі шукають нових господарів.