Леся Стебло: «Я точно знала, що не буду їхати з України чи стояти осторонь»

З-поміж різних статусів та посад хмельничанка Леся Стебло виокремлює три: громадська діячка, голова громадської організації «Тепло рідних сердець» та виконавча директорка ГО «Захист – об’єднання волонтерів». Вона також – учасниця демократичних рухів, борчиня за рівні права чоловіків та жінок і волонтерка. 

Війна для Лесі Стебло розпочалась у 2014 році, з подій Революції Гідності. В той час вона почала активно займатися волонтерською діяльністю. Тоді створилася спільнота активних, свідомих, відповідальних людей. У 2015 році разом з однодумицями створила організацію «Тепло рідних сердець». Напередодні повномасштабного вторгнення, коли активно обговорювали, чи буде наступ росії, в одному з інтерв’ю пані Леся наголошувала, що просто так країна-агресорка Україну не залишить.

23 лютого я прокинулася з думкою, що потрібно щось робити, збирати команду тих людей, з ким дружила, їздила на Схід, проводила патріотичні акції, загалом, на кого розраховувала і хто допомагали військовим. Всім зателефонувала і зібрала на зустріч, щоб обговорити план дій. Я відчувала, що ми на порозі важливих подій, – розповідає Леся Стебло.

Команда небайдужих зустрілась в інформаційно-консультативному центрі для родин учасників АТО/ООС, який створився в 2019 році в межах роботи Коаліції «Хмельниччина 1325», яка згуртувала феміністичні організації. Тоді вирішили об’єднати зусилля, готуватися, збирати провізію, речі першої потреби. Та часу на підготовку не було – вже наступного дня російська федерація віроломно напала на нашу державу. Розпочалась масштабна робота із забезпечення постраждалих регіонів і прийому українців з територій, де проходили активні бойові дії. Невеликий інформаційно-консультативний центр перетворився на мурашник, де сотні хмельничан і гостей міста щодня допомагали українським захисникам.

За словами Лесі Стебло, в короткі терміни відбулась чергова переоцінка цінностей і розуміння того, що буде непросто.

Я точно знала, що не буду їхати з України чи стояти осторонь. Ми почали допомагати військовим, тим людям, які дають нам можливість жити і працювати. На сьогоднішній день відбулись певні трансформації, зокрема волонтерської діяльності. За ці роки наша армія змінилася, зміцніла, піднялась на інший рівень. Тому від забезпечення найпростішим ми перейшли до забезпечення важливим тактичним обладнанням. Також додалися люди, з якими працюємо – родини полонених, зниклих безвісті, внутрішньо переміщених осіб, а це тисячі історій тих, хто пережив жахіття війни. Наразі, що найбільше болить – це втрати,– каже волонтерка.

З болем пані Леся згадує перший евакуаційний потяг, який приїхав у Хмельницький. Разом з іншими волонтерами вона зустрічала на вокзалі людей, які сотнями  виходили з цього потягу, і складалось відчуття, що цей потяг вмістив у себе понад тисячу осіб.

Це був просто величезний потік людей літнього віку, людей з дітками, тваринами. Це були українці з розпачем в очах, величезним болем і страхом. Але водночас я розуміла, що ті люди, з якими ми почали працювати, вже тут, в команді ГО «Захист – об’єднання волонтерів». Я розуміла, що ці люди знають, заради чого вони прийшли і полишили всі свої справи. І це, напевно, додавало найбільше сил. Я просто захоплено говорю про величезну кількість людей, які доєдналися до волонтерського руху, – згадує Леся Стебло.

Активістка говорить про своє розчарування від того, як певна частина суспільства втрачає відчуття війни та її наслідків.

На превеликий жаль, окрім зовнішніх ворогів, є і внутрішні – зрадники і колаборанти. Внутрішні вороги – це ті люди, які продовжують жити в корупційних схемах, які наживаються на людському горі. Дуже болить, коли розумієш, що мають бути зміни. Сьогодні важливо змінювати закони, приймати, можливо, непопулярні рішення, тому що ми довгий час робили вигляд, що нічого не відбувається. Насправді, зараз – переламний момент, відчуття: або ми виграємо, або назавжди втратимо свою країну, – наголошує співрозмовниця.

Окрім складних випробувань, два роки великої війни принесли для Лесі Стебло і приємні моменти. Це, каже вона, знайомство з неймовірною кількістю щирих, справжніх людей  з різних регіонів, професій, різного віку.

Іноді були моменти, коли в цій метушні, шаленому темпі, коли працювали без вихідних і часто навіть без нормального сну, потрібно було просто спілкуватися. У нас на волонтерському центрі зародилась традиція обійматися. Напевно, це давало сили і підтримки. Ми довіряли незнайомим людям, які приходили допомагати. Через певний період часу розуміли, що поряд унікальні особистості, – розповідає Леся Стебло. –  Це знайомство з неймовірною кількістю світлих людей з різних регіонів. Частина з них вже повернулася додому, тому що їхні території були звільнені. На щастя, вони змогли повернутися в свої домівки. Але частині вже нікуди повертатися.

 Війна подарувала Лесі Стебло ще одну важливу зустріч. У перші дні масштабних обстрілів вона познайомилась з луганчанкою Аліною, котра взяла на себе важливе завдання супроводжувати дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах, з зони бойових дій на безпечніші території країни.   Вона допомагала дітям з інвалідністю, позбавленим батьківської опіки та сиротам з школи-інтернату.

До 2022 року хмельничани опікувались цим навчальним закладом, часто там гостювали, коли відвідували військових хмельницького восьмого полку спеціального призначення, – згадує пані Леся. –  Аліна вирушила у відрядження, взявши з собою лише паспорт і невеличкий наплічник. На жаль, повернутися додому вона досі не може – її рідне місто в окупації. Проте, вона знайшла у Хмельницькому підтримку і другу родину.

Зараз Аліна проживає в сім’ї Лесі Стебло. Співрозмовниця відгукується про неї як про світлу, щиру, хорошу, порядну і відповідальну молоду дівчину. Вона стала частинкою хмельницької родини.

Ми не знали, що життя поверне в таке русло. Але я пам’ятаю ту силу, в її очах не було страху, в її очах не було розпачу, в її очах я побачила боротьбу молодої дівчини, відповідальність за життя дітей, яких вона разом зі своєю колегою супроводжувала. Війна змусила їх залишити свій рідний навчальний заклад, залишити свої домівки, свою малу батьківщину і їхати шукати відчуття безпеки, – ділиться Леся Стебло. – Я щаслива, що вона стала частинкою нашої сім’ї. Я розумію, що кожного разу, переглядаючи новини, її серце здригається від думки: «А як вдома?»

Серед близьких пані Леся іноді жартома каже, що війна подарувала їй ще одну доньку, старшу. На волонтерському центрі її часто називали «мамою», як каже сама героїня, мабуть через те, що люди відчували теплоту її серця. Жінка згадує студента з Ірпеня, киянина Олександра, з яким разом волонтерили. Саме він називав її «мамо». Це було жартівливо, але ймовірно відображало щирі почуття.

Сьогодні більше, ніж будь-коли, важливо бути чесними, відвертими та сміливими. Насамперед, хочу подякувати тим людям, які 23 лютого відгукнулися на мій телефонний дзвінок та без вагань приїхали на інформаційно-консультативний центр. Так, за два роки багато чого змінилося. Багато хто створили свої громадські організації, повернулися до першочергових завдань. Ми співпрацюємо, але оцей перший рік опору дійсно показав, що об’єднання людей  має місце в цьому житті. Були різні випробування, але нас об’єднувала єдина мета, яка і досі повинна нас об’єднувати – щоб наші військові залишилися живими. Ця довіра, яка в людей була, і я сподіваюся, вона залишається, багато чого вартує, – каже волонтерка.

Не здаватись і боротись Лесі Стебло  допомагають думки про матерів, які втратили своїх синів на війні, рідних і близьких, які мають статус родин безвісті зниклих, чи полонених поранених в шпиталі, яких відвідувала.

Пам’ятаю, перші, напевно, 3-4 місяці я була просто неймовірно захоплена українською нацією. Люди були настільки відверті, щирі, добрі, вони забували якісь свої суперечки, посади. Були справжні. За два роки, напевно, знову обросли кріслами та статусами. Але більшість людей справжніх залишилася. Ці люди реально є рушійною силою змін України. І я вірю в те, що так буде. Я зрозуміла, що цінувати життя потрібно сьогодні, цінувати незалежність, свою державу, мову, друзів, рідних. Оце найвищі цінності, – наголошує Леся Стебло.

Самовіддане волонтерство забирає багато енергії, але наша співрозмовниця  черпає її, насамперед, у сім’ї та прийнятті самої себе. Вона пишається родинним  корінням, дитячими роками в селі:

Це все завжди супроводжувалося оповідями, бувальщинами, історіями рідного села, казками, рідною українською мовою. І от відчуття родини, родинного тепла  теж для мене  дає велику енергію. Я пишаюся тим, що в мене така родина, така сім’я.

Також тримати енергетичний баланс допомагають друзі, колеги, однодумці, колектив ансамблю народного танцю «Берегиня». Ще одним джерелом є духовний світ: паломницькі прощі, які дають можливість побути з собою, з Богом, розібратися в своєму внутрішньому світі.

Черпаю енергію від людей. Я просто люблю життя. Люблю життя, як ніколи його не любила. Люблю його зараз, – наголошує пані Леся.

За словами активістки, сьогодні суспільство переживає період активної трансформації, що відзначається змінами в різних сферах, включаючи й волонтерський рух. Порівняно з початком подій у 2014 році, коли люди здебільшого збирали елементарні речі – воду, одяг та засоби гігієни, сьогоднішні завдання волонтерів і волонтерок стають дедалі більше стратегічними. Зараз вони здійснюють закупівлю та доставку різноманітного обладнання, яке необхідне для підтримки військових на передовій. Це стало можливим завдяки довірі та підтримці великої кількості людей, від маленьких дітей до підприємств, які нині допомагають у реалізації гуманітарних місій. Таким чином, волонтерський рух пройшов від етапу базової допомоги до стратегічного партнерства з різними сферами суспільства.

Тут не може бути жодної конкуренції. Дуже важливо пам’ятати, що до перемоги ще складний шлях. Багато зараз залежить від геополітичних процесів, але я точно знаю, що багато залежить від людей. І озвучення тієї чи іншої проблематики в суспільстві ініціює зміни. Голос людей  теж сьогодні важливий. Ми цим відрізняємося від нашого сусіда. І я точно знаю, що це впливає на процеси, – каже Леся Стебло. – Я переконана в тому, що ми вистоїмо. Як я уявляю  День Перемоги? Насамперед, це будуть сльози за тими людьми, які ніколи не зможуть обійняти своїх рідних, які, на жаль, можливо назавжди будуть скалічені цією війною, тому що не всі зможуть відновитися. Це будуть сльози за тими зґвалтованими дітьми, жінками, чоловіками, які пережили таку велику трагедію. Це будуть сльози за знищеними містами, селами, будинками, за улюбленими речами, за знищеними фотоальбомами, які залишаться лише в пам’яті. За знищеними домашніми тваринами, які через людську недолугість, через жорстокість, через оцю воєнну російську агресію були живцем спалені. Це будуть сльози за тими похованими у дворах дітками, яких я теж особисто не знала. Це будуть сльози за тими матерями, які завжди оплакуватимуть могили. В першу чергу для мене це, напевно, усвідомлення того, що дуже дорога ціна нашої перемоги. Але я точно знаю, що вона буде і Україна зміниться».

Активістка підкреслює, що молодь, не інфікована радянською системою, змінить українську державу:

Я вірю в молодь, вірю в те, що вони – інші, свідомі. Коли вчергове ми проводили акцію «Поверніть Героїв з полону», я побачила  двох хлопчиків, які зупинилися, коли звучав гімн України. Частина дорослих просто йшли. Отак сліпо, роблячи вигляд, що нічого не відбувається. А от ці діти, які, напевно, голосніше за мене співали гімн України, вони вселяють надію, що Україна зміниться.

Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу в рамках проєкту “Жіночі обличчя воєнного часу”.