У Хмельницькому показали фільм про митців Розстріляного Відродження (ФОТО)

«Будинок «Слово». Нескінчений роман» – стрічка, на яку свідомий український глядач чекав 10 років. І вже з 9 травня цю кінокомпозицію на тему життя, творчості, тортур та загибелі українського руху митців «Розстріляного Відродження» можна переглянути у кінотеатрах, зокрема, у Хмельницькому.

На спеціальний показ у кінотеатр «WoodMall Cinema» стрічку привіз співпродюсер фільму Ростислав Мартинюк, з яким вдалося поспілкуватися після показу.

Але спочатку нагадаємо про сам легендарний «будинок-крематорій» – так Будинок «Слово» називав письменник Іван Багряний.

Кінець 20-х років XX століття. У столиці окупованої радянською владою України Харкові за погодженням диктатора Йосипа Сталіна спеціально для української інтелігенції міста зводять будинок з усіма можливими зручностями. Солярій, телефони, їдальня, бомбосховище – себто все для комфортного творіння мистецтва: правильного й безумовно соцреалістичного мистецтва, розквіт якого припав саме на 30-ті роки.

1932 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій». Відповідно до цього документа діяльність митців мала спрямовувати (контролювати) Спілка радянських письменників, а основним творчим методом оголосили соціалістичний реалізм. Цей термін запропонував літературний критик і партійний діяч Іван Гронський. Озброївшись пріоритетами пропаганди та єдиної ідеології, соціалістичний реалізм, як єдиний мистецький метод, перетворював сірі, голодні та сповнені репресій будні життя у Радянському Союзі на казку про достаток, свободу, широкі можливості кожного товариша чи товаришки. Саме ці теми мали втілювати у своїх творах художники, письменники, поети та інші митці. Відхід від «основного методу» для митця, його справжня мистецька самосвідомість і прагнення писати, малювати і римувати про сучасність придушувались жорстокою тоталітарною машиною – позбавленням роботи, ув’язненням у тюрми та психлікарні, стратою…

У Будинку «Слово» «бонусом», за задумом його розробників, стали різноманітні засоби для підслуховування подробиць життя його мешканців. Жучки, мікрофони, цілі станції для спостереження і фіксування настроїв у 63 квартирах будинку. (В недалекому майбутньому мешканців 40 квартир цього дива у формі літери «с» буде піддано репресіям).  Звичайно, всі ці пристрої мали обслуговувати люди – агенти, якими виступали колеги митців, члени їх родин та обслуговуючий персонал дому. Авторську версію днів, місяців і нетривалих років життя мешканців Будинку «Слово» представляє українському глядачу своєю роботою режисер Тарас Томенко.

Варто зазначити, що у 2017 році на екрани вийшов документальний фільм режисера Томенка про Будинок «Слово». Представлена ж нині стрічка у художньому обрамленні відкриває сцени життя БС для ширшої когорти шанувальників нового українського кіна – молоді, блогерів тощо.

«Щурі тут завелись раніше за писателів…» – чудова цитата зі стрічки, яка з перших хвилин перегляду дає розуміння сценарної та історичної канви. Адже «щурі» як наглядачі, сексоти, стукачі були «вбудовані» у цей дім задовго до заселення його мешканців.

 А ось і він, головний герой – Володимир Володимирович Акімов – простий український (і, що важливо, україномовний спочатку) хлопець, який з усіх сил намагається всотувати манери і рими, звички і навички, стиль і запах митців, до яких «випадково» підселяється в квартиру №30. І нічого, що він поки грішить графоманством та підпрацьовує прибиральником сцени театру, де втілює свої «незрозумілі товаришам» постановки Лесь Курбас. Адже, Акімов – громадянин кращої держави світу, де той, хто був ніким, обов’язково стане всім, цитуючи відомий радянський лозунг.

Всі старання поета-початківця марні, його не приймає «за свого» товариство авторів – Хвильовий, Любченко, Семенко, Сосюра, Тичина і решта гуртківців. І як Володимир (до речі, його образ не має прямого історичного прототипу і є узагальненим «героєм» доби, випадково/навмисне схожим на одного сучасного ката) не побивається, як не силкується – він вперто не стає рівним у цій компанії. Тож пропозиція «дружнього» партійця взяти під власне ім’я чужу п’єсу і раптово стати «правильним» радянським драматургом, тим самим отримавши всі привілеї, – стає все очевиднішою. Але є одне «але», як зазначає його патрон: відтепер він стане «справжнім» письменником, адже буде писати про життя мешканців, прослуховуючи у своїй новій квартирі колег та членів їх родин.

Але й літературне товариство відчуває, що з будинком щось не так. «Відчуваю, що тут нас не просто так відгодовують», – зауважує у стрічці герой-образ Миколи Хвильового. Проте митці не припускаються думки, що їх можуть підслуховувати. Старт неприхованим репресивним діям дає виступ в їдальні будинку Івана Багряного (Полярного), який розповідає письменниками про голод в українському селі.

Щоб побачити картину загибелі українського села, Микола Хвильовий та Аркадій Любченко (той Любченко, який пізніше буде здавати своїх колег нацистам у II СВ) їдуть у творче відрядження. По закінченню якого на них чекають арешти і катування. Доведений до емоційної кризи Хвильовий пише свій останній твір – передсмертну записку, попередньо знищивши у полум’ї новий роман:

«…Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче… »   

Наприкінці фільму, на тлі українського поля, яке можна розфарбувати уявою, адже вся стрічка чорно-біла, що додає їй особливого драматизму сприйняття, – ми читаємо, здається, безкінечний список імен. Це імена митців Розстріляного Відродження – знищених якщо не фізично, то назавжди зламаних внутрішньо.

Направду зазначимо, що в процесі розгортання сюжету напружено чекаєш справедливої розправи над катом – Володимиром Акімовим, який з кожною сценою набуває ознак некрофага, монстра, створіння наймерзеннішого. Однак коли врешті-решт момент страти настає – тобі не легшає. Адже лишається розуміння, що плата неспівставна. На шальках терезів – наш спадок, дійсно не зрощений до кінця і такий водночас повнокровний за змістом в умовах передчасної втрати майбутнього життя. Та й показана система ще буде діяти роки: «Революція, яку потрібно закінчити», як твердить гебіст, чи як віршує Тичина у знаковому «Партія веде» – «Будем, будем бить!»

Перегляд стрічки однозначно залишає питання, відповіді на які сьогодні критично потрібно для себе з’ясувати. Хто для мене митці Розстріляного Відродження? Як, хоча б на крихту, бути гідним їх нащадком? Хто і що має стати щоденною мотивацією у багатовіковій боротьбі за українське слово? Адже слова: «Сьогодні ваша зброя – слово та ваш революційний талант» – належать антигерою, який даремно намагається мотивувати вільних митців, адже вони чудово розуміють потужність слова і радше віддають перевагу самовідводу, кулі, аніж зраді цінностей.

Спілкуючись з глядачами, співпродюсер фільму Ростислав Мартинюк зазначив, що для нього, як і для команди творців, вихід в прокат «Будинку «Слово» – це своєрідне закриття емоційно-творчого гештальту:

Ця стрічка будувалася точно, як будинок – 10 років. Для нас велика втіха, що нарешті вона потрапила у національний прокат, і її побачить український глядач. «Будинок «Слово»» вже оцінили шанувальники кіно у Польщі, Америці, Великобританії, Литві, де вона нікого не залишила байдужим. В кожній країні ця стрічка викликала свої асоціації, але в першу чергу вона створена саме для українців. Бо ми маємо не тільки знати свою історію, а й любити тих людей, які творили її культуру і мистецтво. І хоча фільм знятий у жанрі драми – він і про наше побутове життя, кохання, злочини і про перемогу водночас.

Це картина-виклик, яка, в першу чергу, має на меті не комерційний успіх, а поглиблення знань і мотивацій до пошуку та розуміння постатей, які є опорними в нашій історії.

Разом з режисером працювала сценаристка Любов Якимчук і літературознавиця Ярина Цимбал, які ретельно збирали історії доль митців доби РВ. Як зауважив пан Мартинюк, надією творців картини було знайти акторів, які зовнішньо будуть схожими на історичні постаті. Крім того, співпродюсер запросив всіх охочих відвідати сайт проєкту, де, розглядаючи галерею, можна порівняти реальних митців та акторів, які втілили їхні образи у стрічці.

Насамкінець хотілося б зауважити, що такі теми, як репресоване українське мистецтво, культура потребують заглиблення, послідовності та постійності досліджень. Сама суть творчості цих митців заперечує поверховість та дочасне маркування. Сьогоденне українське суспільство у своєму просвітницькому пошуку має прагнути, якщо не досягнення, то хоча б наближення рівня інтелекту постатей згаданої історичної доби. Адже можна, як герой Акімов, вдягнутися у дорогий одяг, змінити свої звички та вимову, але залишитися при цьому лише копіїстом, який запиває борщ коньяком…