У Хмельницькому стартували арттерапевтичні заняття для ветеранів війни

У Хмельницькому обласному академічному музично-драматичному театрі імені М.Старицького відбулися перші арттерапевтичні заняття для ветеранів війни з художньо-постановочного мистецтва в рамках проєкту “Насскрізь”.

Чоловік з татуюванням героя аніме Пікачу на правій руці зосереджено розмальовує шматок пап’є-маше. Це типовий театральний реквізит — бутафорське сало. У чоловіка позивний, як на татуюванні — Пікачу. А його, на перший погляд, мирне й домашнє сало — це історія виживання на війні. 

“Так вийшло, що на позиції з їжі залишалося тільки сало. Воно вже було жовте, смерділо, але ми його запекли і все одно їли. І їли довго, бо не могли вийти звідти — обстріли не припинялися”, — згадує Вадим Скремінський (Пікачу).

Помалювати, заспівати, станцювати і поплакати 

Місце, де Вадим Скремінський та інші військові виготовляють театральний реквізит, — Хмельницький обласний академічний музично-драматичний театр ім. Михайла Старицького. Тут зараз втілюють арттерапевтичний проєкт “Насскрізь”. Ініціатива реалізується завдяки гранту Українського культурного фонду за програмою “Культура без бар’єрів”, пише ЖАР.INFO.

У проєкті беруть участь близько 20 військових — частина з них на реабілітації, інші мають інвалідність і вже не повернуться на фронт. Щоб зібрати групу, команда театру проводила активну інформаційну кампанію в травні: поширювали оголошення в соціальних мережах, співпрацювали з ветеранськими просторами, особисто відвідували зустрічі.

Як зазначає менеджерка проєкту та керівниця літературно-драматургічної частини театру Марина Бортник-Гулевата, люди, які отримали поранення на війні, часто не готові йти до психолога, бо існує упередження і недовіра. І тут театр, за її словами, виступає “м’якою психологічною силою”, яка дозволяє вільно прожити емоції.

У театрі можна плакати, і це нормально. Ніхто не скаже, що з тобою щось не так. Ти випускаєш емоції, які інакше тебе роз’їдатимуть зсередини. А ще — відчуваєш себе частиною чогось більшого, — каже Марина Бортник-Гулевата.

32-річний Пікачу на війні – з 2014-го. Був серед добровольців, потім пройшов строкову службу, підписав контракт, а згодом мобілізувався вже під час великої війни. Починав простим навідником танка, дослужився до командира взводу, під час боїв отримав численні контузії. Його позивний – «Пікачу» – з’явився невипадково. Це — пам’ять.

Коли отримали новий танк, треба було дати техніці ім’я. Така традиція. Мій механік спочатку назвав “Молнія”. Потім подумав — ні, хай буде «Пікачу». І якось воно прилипло”, — згадує чоловік. 

А згодом, після одного з перших жорстоких боїв, цей позивний закріпився за самим військовим. 

То був танковий бій. Лоб у лоб. Ми — і вони. Впритул. На 700 метрів. І я один з екіпажу вижив. Вони не здались, не вийшли з техніки. І я вирішив: цей позивний буде на згадку, — каже Вадим Скремінський. 

Від його розповіді хочеться плакати. Але сам Пікачу навчився жити далі. Зараз, після декількох поранень, уже у мирних умовах він шукає, як витягнути себе: малює, пише вірші та тепер готовий зіграти у виставі. 

“На строковій службі ми виступали з мініатюрами — пробував себе трошки на сцені. Раніше писав вірші. Але потім щось закрилось. А на війні знову відкрився. Став писати більше. Про війну, про те, що поруч із нею. Про побратимів, про моменти, які не забуваються”, — ділиться чоловік.

Ще один учасник проєкту — Павло Молчанюк — був на фронті гранатометником та кулеметником у 2022-2023 роках. Під час служби пошкодив легені, а тепер працює психологом у рекреаційному центрі “Берег надії”. Про проєкт “Насскрізь” дізнався від головного режисера театру, з яким був на спільному заході. 

“Він сказав, що тут можна для ветеранів побачити і спробувати щось нове: помалювати, повирізати, зробити декорацію, а потім навіть, кажуть, що можна буде зіграти в якійсь п’єсі. Зараз я вирізав і розмалював одне яблучко. І ще взяв заготовку, хочу вирізати рибку-тараньку”, — розповідає Павло Молчанюк. 

Як розповідає Павло, у проєкті він відкритий до різних задач, і не лише виготовлення бутафорських предметів.

“Мені, чесно кажучи, все цікаво. Ну, я не знаю, як це буде виглядати, але як мінімум я б спробував — і співати готовий, і танцювати. Якщо це не зіпсує весь проєкт. Ну, щоб це не виглядало по-дурному”, —  жартує Павло.  

Майбутня вистава 

Проєкт “Насскрізь” складається з десяти арттерапевтичних занять: два з них — з художньо-постановочного мистецтва, два з вокалу, два з хореографії, два з акторської майстерності та ще два зі сценічної мови.

На першому занятті військові пробують себе як художники-постановники: знайомляться зі створенням реквізиту та оформленням сцени. Заняття проводить головна художниця театру Олена Янчук. До вокальних майстер-класів долучиться диригент Леонід Деркач, до уроків хореографії — балетмейстер Юрій Саввон. 

Як пояснює Марина Бортник-Гулевата, структура занять невипадкова: це підготовка фінальної мети проєкту “Насскрізь” — постановка вистави за участі самих ветеранів війни.

Якби ми просто сказали ветеранам — приходьте до нас у театр, ви будете грати у виставі — вони б сказали: “Ви що, ненормальні? Де ми, а де театр?” Натомість учасники можуть побачити театр зсередини, спробувати себе в різних напрямках і зрозуміти, чи хочуть і можуть продовжити участь, – пояснює Марина Бортник-Гулевата. 

Виставу за участі ветеранів у серпні-вересні поставить головний режисер театру Дмитро Гусаков, теж ветеран війни. За його словами, вистава точно не буде про війну, бо так попросили самі військові. 

Ми хочемо взяти якийсь матеріал, який би не був про війну. Це буде такий калейдоскоп на годину з невеликих уривків: комедії Шекспіра, якоїсь української класики, можливо, сучасної української драматургії. Тривалість уривків по 10-15 хвилин. Для нас важливо, щоб ветерани, скажу прямо, кайфанули від того, що вони роблять, – розповідає режисер.

Для театру це вже не перший арттерапевтичний досвід взаємодії з воєнною тематикою. У межах попереднього проєкту тут поставили арттерапевтичну виставу “Лінія. Для. Життя” (Line.For.Life), яка базувалася на реальних позитивних історіях. У центрі сюжету три жінки — донька, дружина і мати військових, долі яких об’єднала війна. 

Ми не грали про війну прямо. Ми грали про жінок, які обговорюють своїх рідних військових: матір, дружину, дочку. Про підтримку, про переживання, про любов. У виставі звучала пісня Ярослава Багнета – ветерана, який написав композицію в період втрати побратима. Для нього це стало способом пережити біль, – ділиться Марина Бортник-Гулевата.

Вистава здобула перемогу на всеукраїнському конкурсі інклюзивних практик. Планується, що і нова вистава з акторами-військовими теж увійде до репертуару театру. 

Ще фото з реалізації проєкту – Хмельницької обласної ради.

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook